Маніпулянтка - Франко Іван

Але розгарячкована уява не хотіла втишитися, висновувала щораз нові картини, брала їх під мікроскоп і ставила перед очима Целі з невмолимою пластикою. Ціла скала могучих і болючих зворушень, від першого кроку, вчиненого в цілі відшукання фатальної баби, аж до зажиття отрути, ціла та страшенна драма, повна внутрішньої боротьби, унижень, тривог, розпуки і поривів безконечної чулості, стала їй перед очима. А прецінь же та дівчина, яку формалістичні і бюрократичні душі назвуть упавшою і легкодушною, в часі, коли йшла та страшенна боротьба в її нутрі, могла працювати в бюрі зі спокійним видом, могла чемно і терпливо обслугувати публіку, вдавати з себе веселу посеред веселих товаришок і ані словом перед ніким на світі не зрадити себе зі своєю мукою! Що більше, власне для того, щоб своїм упадком не скомпромітувати товаришок, вона відважилася на злочин. Целя почула правдивий перестрах перед тихим геройством тої дівчини. Її похибка, яку вона хотіла направити злочином, ціле те фатальне колесо від першого зла, що тягне за собою слідуючі, поки не пожре всеї душі, всеї істоти людської — цілий той омут щез із-перед очей Целі. В каламутних його хвилях вона бачила тільки одно — нещасну жертву, з серцем, прободеним сімома мечами, бачила велику любов і ще більше терпіння, за яке прощаються і найтяжчі провини.

І ясно стали перед її очима всі моменти остатнього акту страшної драми. Все повинно було відбутися тихо-тихо, щоб піхто, а особливо улюблена мати ні про що не знала. Під погрозою страхів напівдійсних, а напівфантастичних, роздутих уявою до велетенських розмірів, нещаслива дівчина випила приписану порцію відвару. Може бути, що сільська лікарка дала їй кілька порцій і казала пити в значніших відступах часу. Але коли в організмі почула перші наслідки відвару, коли перед її очима живо стала ціла велич, ціла люта неприродність сповненого злочину, коли подумала, що всі її надії на материнську розкіш в тій хвилі погибли безповоротно, а з ними разом погиб навіки й супокій її сумління, і всяка можність правдивої радості і щасливого життя — тоді нараз захмарився весь горизонт її ума, обхопила її бездонна пітьма і розпука, і в її припливі нещасна одним духом випила весь відвар, воліючи відразу скінчити все.

— Страшно! Страшно подумати! — шептала Целя спеченими устами. В голові їй мішалося. Чула якийсь нестерпний тягар на серці, що давив і душив її. Аж сльози, які по хвилі полилися рясно, принесли їй полегшу. На щастя, була се година, коли до бюра найменше приходило публіки. Целя сіла в куточку за дверима і тихо плакала, час від часу тілько обтираючи сльози і виходячи зі своєї криївки, щоб обслужити нетерпливих гостей, що тупотіли ногами край решітки.

В сльозах розпливались острі стріли болю, легшим робився тягар, що придавлював її груди. Почувала тілько велике милосердя для всіх страждущих навіть задля власної провини, глибокий жаль над загальним горем людського життя. Постановила собі якнайчастіше відвідувати і потішати горем прибиту Ольжину матір. І що найдивніше, в її чистій дівочій уяві образ приятельки, упавшої і зганьбленої, зовсім через те не змалів і не заплямився. Навпаки, Целя почувала для неї незвичайну ніжність і пошану, як для мучениці.

VII

"І що ж таке всі мої дрібні дитинячі терпіння, знеохоти і розчарування в порівнянні до сеї страшенної трагедії!" — подумала Целя, обтираючи сльози і знов засідаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів, принесених із головної поштової експедиції. Вона кинулася до праці, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушеннях. Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тут же під її рукою і досі не був розпечатаний. Сим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насмішок і погорди. Серце її повне було співчуття навіть для горя того бідного, упослідженого (як їй здавалося) безумця. Розрізала коверту і почала читати.

"Ваша правда, пані, цілковита правда! — писав їй Стоколоса.— Треба було аж нинішньої досадної научки, яку Ви, пані, дали мені, може й без повзятого згори наміру, щоб отворити мені очі на цілу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справді, що ж я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, пані, не любите мене, не хочете й знати про мене і були настілько щирі, що дали мені пізнати се зовсім недвозначно. Спасибі Вам за се! І богу дякувати, що так воно сталося. Тілько сьогодні, під впливом острого болю, я вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чуття, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що коли б навіть Ви, пані, з такої чи іншої причини згодилися бути моєю, то се було би, може, для Вас і для мене найбільшим нещастям. Так, панно Целіно, любов моя справді така, що затроїла би Вам життя. Гаряча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, гарячої крові і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнім житті поскупилася на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастям,— така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона могла б мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любові, про ті муки, які причинювало б мені ненастанно те переконання, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною... а згори знаю, що такого переконання Ви не могли б мені вибити з голови ніякими запевненнями, ніякими присягами. Мороз по мені пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинутися, коли б один відрух Вашої руки не був зупинив мене впору. Так спасибі ж Вам, дорога пані, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в мені моральне єство, повернула мене до свідомості свого обов’язку!"

Целя читала той лист з чимраз більшим зачудуванням. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось їй чимось таким далеким, таким чужим її теперішньому настроєві, немовби між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того-то незрозумілою видалась їй спочатку резигнація Стоколоси, і то якраз у хвилі, коли вона, наслідком якоїсь дивної асоціації ідей, готова була далеко прихильніше слухати його слів, ніж досі.

Хвилю вона думала, що весь той вступ — се тільки викрут закоханого чоловіка, фраза, вимірена на викликання ефекту. Для того поспішно обернула картку, щоби дочитати другу сторону, надіючися знайти там просьбу — відписати йому хоч би кілька слів, дозволити йому бачитися з нею або щось інше в тім роді. Тим часом кінець листа був короткий і зовсім сухий.

"Віднині не буду вже Вам, пані, докучати своїм видом. Вларе вертаю від нотаря, де я підписав контракт продажі своєї реальності, про яку я так часто снив, що станеться гніздом мого щастя і тихим пристанищем по бурях життя. Нехай іде в чужі руки! А я ще сьогодні з полудня виїжджаю зі Львова і надіюся, що не швидко верну до нього".

Підпис автора і нічого більше, ані слова, куди виїжджає. Ніякої просьби, ніякого бажання — нічогісінько.

— Ну, сей швидко надумався і, як видно, зовсім безповоротно,— прошептала Целя.— Я й не думала, щоб у нього знайшлося стілько сили волі.

І зітхнула. Хоч до Стоколоси було їй зовсім байдуже, то все-таки в її серці на хвилю пробудилося гірке почуття жалю і розчарування, таке саме, яке проймадо її колись, коли ще була малою дівчинкою' і під доглядом коханої матері гуляла по луці, ганяючись за метеликами. І кілька разів один із тих летючих цвіточків був уже зовсім близько її рученят, і вона з рознятими усточками і витріщеними блискучими оченятами помаленьку підкрадалася до нього, аж поки нараз він, сполоханий, не фуркнув свавільними викрутасами високо вгору і не щез із її очей, то мала Целінка морщила брівки, ламала губки і з загніваним личком кричала за ним: "Недобрий! Не потребую тебе!" Але тепер часи змінилися, і Целя не думала гніватися на метелика, котрий улетів у недосяглі простори.

"Що ж, може, воно ліпше так! Може, справді його правда",— думала вона, вдивлюючися в судорожно покривлені і нерівні, але виразні літери письма Семіона Стоколоси.

Вона пригадала собі, що кінець кінцем і сама майже те саме думала сьогодні рано, що й він пише. Але оскільки ж глибше, ширше гляділа вона тепер на се діло! Яким мілким видавався їй її власний ранішній суд! Якою софістичною і вимушеною резигнація Стоколоси!

— Ні, ні, ні! Неправда се, все неправда, що він пописав! — скрикнула Целя майже наголос, так що аж пані Грозицька обернулась і змірила її суворим питаючим поглядом. "До такого переконання, як він отсе пише, він не міг дійти! — снувалося дальше пасмо її думок. — А коли вмовив його в себе, то тільки поневолі, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокорення! "Я не повірив би ніколи, що ви мене любите". Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво люблячої женщини досить, щоб наповнити тебе тою вірою! "Я замучив би Вас своєю любов’ю".— Целя всміхнулася напівжалісно, напіввизиваюче.— Ну, рада б я бачити, як би ти доказав сеї штуки! "Любов моя перемінилась би на тирана"... І се пише чоловік, який — голову даю за се! — за крихітку оказаної йому любові почував би себе до обов’язку бути вдячним увесь свій вік! Бідний ідеаліст! Він не знає, що поки тираном е любов і нічого іншого, поти тиранія та не може бути нещастям, ані злом і ніяка женщина, чиста, чесна, любляча і розумна, такої тиранії ніколи не злякається!"

Оттак думка її перечилася з листом Стоколоси, зовсім не дбаючи про те, що ще сьогодні рано перечилася і доказувала зовсім противне. Але швидко службові обов’язки перервали той хід думок, а коли по хвилі знов сіла і глянула на лист, то тільки шепнула:

— Що ж, нехай і так буде! Конець, то й конець! Щасливої дороги, пане Стоколосо!

Відтак зложила лист, всунула його до коверти і сховала до кишені. Сього листа рвати і викидати за вікно не думала.

VIII

Понад мурами міста пройшла буря, коротка, напрасна, літня. Загриміло кілька разів, густий грубий дощ пролився протягом десяти мінут, а за півгодини знов вияснилося. Вулиці були скроплені, курява змита, повітря свіже і пахуче, оскілько на се позволяла Полтва з притоками. Целя в своїм бюрі майже не завважила сеї маленької революції в природі; в її душі кидались і бурхали далеко сильніші вражіння.

Аж надвечір відітхнула трохи.