Маніпулянтка - Франко Іван
I
Целя збудилася рано, пункт о пів до сьомої. Збудилася з привички. Що другий день у неї передполуденна служба на пошті, де вона служить експедиторкою. Передполуденна служба починається о сьомій і триває до другої пополудні. Целя, совісна і точна в сповнюванні своїх обов’язків, як загалом усі женщини, допущені до якої-будь публічної служби, привикла віддавна будитися о пів до сьомої, чи того треба, чи ні, і ні за що в світі вже опісля не може заснути.
Хвилю вдивлювалася своїми великими чорними очима в напротивну стіну, закрашену синявими арабесками по сірому тлі. Посеред стіни висіло велике дзеркало, а по обох боках його широкої золоченої рами видно було дві групи фотографій у різьблених дерев’яних рамочках. Представляли вони її товаришок зі школи і з поштової служби. Целині очі досить довго зупинилися на тих фотографіях, хоч рисів лиць на них не можна було розпізнати: в покоїку стояв легкий сутінок, бо одиноке вікно, що виходило на вулицю, заслонене було дерев’яною ролетою.
— Котра-то там година? — шепнула Целя і, простягши руку, взяла з круглого столика, що стояв тут же в головах у неї, малесенький золотий кишеньковий годинник. Хоча з досвіду знала, що будиться все о тій самій порі, але сама собі не довіряла.
— Пів до сьомої! — сказала.— А мені здавалося, що я сьогодня заспала. Правда, нині рано служби не маю, ну, але потурати собі не треба. Засплю нині, то засплю й завтра і спізнюся на службу!
Так міркуючи, підвела голову і сіла на ліжку. Була тільки в сорочці, що, обшита вгорі коронкою і зіп’ята на раменах, ослонювала її груди і плечі, лишаючи голими гарні, мов із слонової кості виточені, рамена і шию. Надворі був теплий маєвий поранок. Лагідним рожевим проблиском просвічувало сонце крізь спущену ролету до покоїка молодої дівчини, наповнюючи його теплом і запахом весни, що мішався з запахом колонської води, яка стояла в флакончику на туалетці, і резеди, що цвіла в великім вазоні на вікні. Целя якийсь час сиділа, немов забувшися. Любо їй дихати тим теплим повітрям, насиченим пахощами, любо тонути в тім нівсумерку, що лагодить усі обриси й блиски, спочивати в тій тиші, зрідка перериваній торохтінням коліс по вулиці або гуком далекої військової музики, що виграє марш десь на третій вулиці.
Але забуття тривало недовго. Целя отряслась із нього, стрепенула своєю головкою з коротко остриженим, м’яким, як шовк, попелястим волоссям, наділа панчохи і пантофельки власної роботи і прудко зіскочила з ліжка. Чула себе здоровою, свіжою, молодою. Сон покріпив її; все, що було прикре або неприємне вчора, передучора і в цілій минувшині, тепер немов не існувало для неї. Думка її, півсонна ще, спочиває зі стуленими крильцями і не вибігає поза пороги тої світлички, не заглядає в будущину. Що там будущина! Що там минувшина! Якось-то воно все буде! Целя почуває в тій хвилі тільки одну приємність, яку чинить правильне биття власної крові, тепло власного тіла, м’який дотик власної шкіри, почуття здоров’я, сили і свіжості власних мускулів. Зазирнула до дзеркала, моргнула жартівливо до свого образу і засміялася сердечно, показуючи два ряди білих рівних і дрібних зубків з-поза ніжних рожевих губ.
За хвилинку вже була вбрана в легку перкалеву спідничку і білий негліжик. Натомість умивання заняло їй більше часу. Вода стояла готова у великій скляній умивальниці ще від учорашнього вечора, і Целя з правдивою розкішшю нуряла в ній свої руки, мила лице, шию і рамена м’якою губкою, обтріпуючи, мов горобчик, грубі краплі, що нависали їй на довгих рісницях або з шиї котилися вниз на груди. Була се найбільша приємність її ранішнього туалету, упрощеного, оскільки можна, з огляду на службові обов’язки, приємність тим більша, що Целя могла вповні зазнавати її тільки що другий день, коли мала пополуденну службу. В часі передполуденної служби треба було спішитися.
Умившися і обтершись рушником, Целя перед дзеркалом розчесала волосся, розділюючи його над чолом на дві рівні часті, а відтак за кілька мінут. скінчила зовсім свій туалет, спокійно, систематично і без нічиєї послуги. Хвилю стояла випростувана посеред світлички, широко розвела руки, відтак зчепила їх понад головою і, спускаючи вниз, злегка хруснула пальцями. Потім підійшла до вікна і, злегка потягнувши за шнурок, піднесла ролету. Золотою хвилею бухнуло сонячне світло до світлички, заливаючи її осліпляючим блиском. Прислонивши очі лівою долонею, Целя, упоєна тим блиском, тим теплом, тою фізичною розкішшю життя, весни і молодості, всміхнута і рум’яна, поклонилася на схід сонця і кликнула своїм звучним голосом:
— A! Як же там гарно! Добрий день, сонце! Добрий день, весно! Добрий день, небо блакитне!
II
— А з ким то паннунця так розмовляють? — почувся нараз від дверей голос старої служниці, що ввійшла, щоб попрятати в Целиній світличці.
— Моя Осипова,— сказала Целя, не відповідаючи на се питання,— може би, час уже снідання дістати?
— А тощо собі паннунця думають? — скрикнула добродушно Осипова.— Адже ж нині паннунця до служби не йдуть і разом з панством снідають. А панство ще сплять. Хіба де за годину снідання буде. Я ще навіть огонь не розклала, ані каву не змолола.
— А, правда! — сказала Целя, і її голос затремтів легким розчаруванням.— Треба чекати.
На столику лежала до половини прочитана книжка, перед тижнем узята з випозичальні. Целя була не дуже-то пильна читателька книжок, але в таких хвилях, як оця, коли треба було чекати з півтори години, вийти нікуди не можна, ані розмовляти нема з ким, книжка була її одинокою розривкою. От і сіла край вікна, з того боку, куди не било світло, і почала читати за той час, поки Осипова стелила постіль і прятала в світлиці. Та, мабуть, книжка була не дуже займаюча, бо, не дочитавши навіть і одної сторони, Целя відложила її набік, попідливала свої квітки, позмітала пил із столика, з пари крісел і з більшого стола, а далі з дзеркала, з фотографій із вікна. Крутячися по своїй світличці, трібувала стиха забриніти якусь пісеньку, але пісенька швидко урвалася, а на чолі дівчини набігла хмарка.
— Коли ж бо мені то не чинить приємності снідати з панством! — сказала нараз, гордо підносячи голову догори, немов відповідаючи на якесь наклонювання. — Коли ж бо я не хочу слухати дурного балакання пана Темницького, ані бути метою огнестрільних поглядів панича Темницького! Адже ж я не обов’язана підлягати їм! Адже ж я плачу їм за харч і за хату! Адже ж не з ласки вони держать мене!
Уся її фігурка тремтіла зі зворушення на саму згадку про товаришів спільних снідань. Молоде чоло поморщилося, очі стратили свій погідний, сонячний блиск, а довкола уст зарисувалася якась складина болю і гіркості, якої перед хвилею ніхто би там не був дослідив.
Целя була сирота без батька і без матері. Старий дідусь посилав її до школи, а пізніше через якихось знайомих виробив їй місце на пошті (без протекції навіть такого мізерного місця дістати годі!), де, здавши приписаний екзамен, була принята за маніпулянтку. Більше старенький не міг для неї зробити, та й за те, що зробив, Целя благословить його пам’ять. Пенсія експедиторки — 35 гульденів місячно — вистарчає на скромне удержання; лекції музики на фортеп’яні і французької мови, котрі в свобідних хвилях дає двом донечкам властителя камениці, вистарчають їй на вбрання і інші приємності життя. В перспективі перед нею рисується по кількох або кільканадцятьох літах служби самостійний поштовий уряд десь на провінції, маленький домик з маленьким огородцем у малім місточку, квітки перед вікнами, стара служниця в кухні і тиха самітна світличка. Панна Целіна, щоправда, рідко забігає думкою в таку далеку будущину, але завсіди, коли їй се притрапиться, починає чогось зітхати — чи то з туги до такої ідилічної картини, чи з полусвідомого почуття, що, невважаючи на свою ідилічність, ся картина криє в собі якусь порожнечу, якісь темні безодні.
По смерті дідуся Целя перейшла жити до пана Темницького. Пан Темницький — був то приятель небіжчика дідуся і при смертельній постелі обіцяв йому, що буде опікуватися бідною одинокою сиротою. Пан Темницький— то був пенсіонований урядник невисокого рангу, числив 68 літ, мав жінку о п’ять літ від себе старшу і глуху як
дв пень і одного сина, що скінчив у Відні медицину і практикував при тамошній клініці. Пан Темницький був то, що називається "веселий дідусь": лисий, з великими вусами і мохнатими бровами, мав рум’яні щоки, м’яснисті губи, завсіди зложені до усміху, малі і товщем запливаючі очка і здорові зуби і виглядав при своїй жінці, як її син, молодший від неї щонайменше о 20 літ. Жив із своєї пенсії, скромно а акуратно, не служив ніде і нічим не займався. Весь день сидів у своїм кабінеті, курив люльку і читав газети, а вечором ішов до касина, відки вертав перед десятою, аби не платити "шпери". В касині, тобто в товаристві своїх ровесників, славився як сміхованець і фацеціоніст, що, невважаючи на сьомий десяток літ, досі не позбувся охоти до авантурок, або, як він сам говорив, до "маленьких зворушень". А дома, коли сидів за столом при сніданні або обіді і весь час, свобідний від жування, заповнював своїм балаканням, лагідним, монотонним і усипляючим, був подібний до гладкого кота, що, розкішно муркотячи, пасе очима якийсь лакомий кусник, але не хоче перед часом трудитися хапати його, бо добре знає, що коли прийде відповідна нагода, то лакомий кусник сам упаде в його оксамитні лапки.
Півроку вже жила Целя у панства Темницьких, день у день слухаючи монотонного воркотання пана Темницького і поглядаючи на його двозначні усміхи. Зразу забавляла її гутірка того пана, але опісля знудила монотонність і обмежений кругозір його думок. Вона трібувала з ним сперечатися, але се оказалося неможливим: усі ії слова він приймав з добродушним усміхом, мов брикання малої пещеної дитини. Та що пан Темницький ніколи не виходив із границь добродушної жартливості і не позволив собі нічого, що би ображало приличність, то Целя чула себе при ньому супокійною. Хоронила її також жалоба, яку носила по смерті дідуся і яка почасти накладала пута й пану Темницькому. Але оце перед кількома тижнями прибув із Відня молодий Темницький, лікар, і відразу вніс із собою до того тихого гнізда якийсь острий, задушливий дух, що від першої хвилі проняв Целю якоюсь тривогою, почав стискати її груди якимось невиясненим прочуттям остраху і небезпеки.
Доктор Темницький був високий, плечистий, сильно збудований мужчина, з правильними обрисами лиця, з буйним темним заростом.
