День народження - Діброва Володимир

Володимир Діброва

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ1 1

Свою сорокову річницю Бойко святкує в Америці. Його туди на семестр запросив доктор Когут, теж Юрій або, по-їхньому, Джордж.

Бойко—знаний у певних колах філолоґ, кандидат наук, перекладач, член Спілки письменників. В його доробку—юнацькі поезії, кілька перекладів, книжка критичних статей, монографія з морфології (спільно із групою авторів). З ним—його дружина Люда та дві дочки, дванадцять років і сім.

Бойки хочуть зустріти ці роковини в тісному родинному колі. Але доктор Когут знає, коли в Бойка день народження. Не запроси його—обов'язково образиться, ще й подумає, що вони—невдячні свині.

Тим більше, що дякувати йому є за що. Доктор Когут їм вислав запрошення, підшукав недорогу квартиру й зорганізував Бойку виступи перед діаспорою.

Між собою вони—на "ти". Когут за кавою (Бойко між парами завжди заходить до нього) ділиться своїми задумами. То він хоче закласти якийсь комітет, то щось перекладає, то дбає про когось. А через три місяці на базі Когутової кафедри має відбутися конференція. Задуться міжнародні світила, а наприкінці заплановано середньовічний слов'янський бенкет. Когут натякає на те, що він розраховує на Бойка.

"Звичайно! — каже той. — Мені це дуже цікаво".

Оселилися Бойки за кілька вулиць від Когутів і часто по-сусідському ходять до них. Доктор має дружину й п'ятнадцятирічного сина, але гостям рідко вдається застати їх вдома.

Бойкові дівчата з першого ж разу засвоїли їхнє подвір'я (гойдалки, батут і гірку) та завели дружбу з місцевими дітлахами. Тут мешкають люди з університету, ростуть дуби, клени та щось схоже на наш горіх. Раз на тиждень Бойко згрібає доктору листя (бо йде до зими) і натоптує ним целофанові мішки. А ще вони вдвох розібрали якось за суботу-неділю сарай. Когут мріє на цій ділянці вирощувати навесні помідори.

2

Бойко бере переклад сучасної української прози (останній крик літературного молодняка), над яким нині б'ється Когут, співставляє з оригіналом і стогне. Бо проза й без Когута несе подвійний заряд божевілля (яке лізе, по-перше, з усіх порепин совітського життя, а, по-друге, наганяється джмелями кожного із авторів). Тому твори ці, як їх не обробляй, через свою розхристаність, до перекладу не надаються.

Але Когут цього не знає. Щоранку він чесно сідає за комп'ютер і до п'ятої вечора перетягає слова з однієї іноземної мови в іншу. Аби зберегти букву й пахощі оригіналу, все те, що він не може перекласти, йде у примітки і пояснюється особливостями української вдачі. В решті випадків він покладається на словник. Через що кожна з подоланих ним оповідок відгонить шизофренією. "Дуля"

Оповідання із збірки Володимир Діброва. Збіговиська. Київ: Критика, 1999. Ст. 165-222.

у нього, як і велить словник, це, безумовно, "груша", "Бесарабка" є "жінкою молдаванського роду", а вигук якогось із персонажів "та нащо цей, блін, совок пригрібався?" в його перекладі перетворилося на "чому, млинець, невелика дитяча лопатка зняла верхній шар ґрунту?".

"Блін! — голосить Бойко і біжить до жінки з черговим перлом. — Ну що мені робити?! Тут треба все переписувати!"

"Забудь!" — каже Людмила.

"Що значить "забудь"? Він просив перевірити! Хоче, щоб я йому всі недоліки виправив". "От і знайди йому дві блошки, а більше, скажи, я не бачу. Не встиг, скажи, за цей час так засвоїти мову, щоб відчувати тонкощі".

"Тонкощі?! Це —сором, а не робота. У мене двієшники краще перекладають!" "Це не є твій клопіт".

"Ні, мій! Він мене попросив. Це — питання престижу. Професійної етики".

"Ти що, здурів? Він же тебе зненавидить за таку етику! Нам треба тут до весни перебути. Якщо не він, хто тобі візу продовжить? Та він тут — бог! Він усе може!"

Бойко знищує всі свої олівцеві позначки, лишає для годиться кілька дрібних зауважень і хвалить Когута за те, що той так проникливе відтворив оригінал.

"На жаль,—визнає Бойко, — я ще не опанував мову, тому не можу тебе виправляти. Не маю права".

Когут погоджується з цим.

"Мабуть, — додає Бойко, щоб не було і натяку на якусь двозначність, — мені того не дано". Доктор Когут розводить руками.

Бойко не певен, як він мусить це трактувати, але Когут свій жест не коментує. "До речі, — кидається Бойко в паузу, — я маю одне питання. На нас насувається мій день народження ... "

Когут не розуміє.

"Я хотів сказати—уродини, — розтлумачує Бойко. — У вас такі речі святкують? Короче, порадь".

Когут каже, що для цього тут є звичайні та етнічні ресторани. Китайські, корейські або мексиканські.

Бойко запрошує Когута (певна річ, що з родиною) і пропонує йому зразу й визначити, де їм було б зручніше посидіти. Когут каже, що десь тут поблизу є недорогий ресторан, обіцяє завезти їх всіх туди, ще й подбати про питне.

"Навіщо вам витрачатися? — каже він. — Краще додому більше привезти"

3

Бойки мудрують над тим, як їм звести до мінімуму кількість званих. Але, крім свого благодійника, змушені запросити ще декількох земляків, які із різних причин опинилися в цьому містечку. А саме— Олексу Самбура, Уляну Жовтянську (вони і так крутяться весь час при Когуті) та подружжя Кравців з сином (Кравці допомогли Бойкам, поділилися з ними ковдрою, цвяхами, молотком та подушками).

Самбур—режисер, новатор естради й театру. Вдома він вславився постановками замашних національних заходів — конкурсів, свят, імпрез, фестивалів та злук. А сюди його як митця та факультетського гостя виписав Когут. Останні три місяці Самбур живе у гуртожитку і одержує п'ятдесят доларів на тиждень. Ніхто від нього нічого не вимагає, хоча у них з Когутом і була усна домовленість, що Самбур допоможе йому з бенкетом.

"Запросто! — пообіцяв тоді Самбур. — Ти тільки свисни".

Але Когут немов забув про це. Мови Олекса не знає, грошей йому ледве вистачає на їжу, а підзаробити він може лише через Когута. Щодня за десять восьма Самбур вискакує на ріг і визирає Когутову "мазду". По дорозі на кафедру той робить так, щоб підкинути Самбура під саму бібліотеку. По п'ятницях вони йдуть до тренажерного залу, потім—до сауни, де розмовляють про стан української культури.

"Принаймні, — заспокоює себе Самбур, — він не буде триндіти, що я тут байдикував".

Знічев'я він вирізає з журналів фотографії і клеїть з них колажі. На пожежний випадок він накидав собі два бенкетних сценарія. Один—на всю губу, з половецькими танцями й лазерами, інший—якщо це буде навстоячки та всухом'ятку.

Як і всякий справжній професіонал, Самбур марить Бродвеєм та Голівудом. Чому б і ні, не розуміє він. Невже я гірший за них? Навпаки! Якби Когут мене тут залишив на рік, я б усі сили кинув на мову. І наприкінці весни вже чвірінькав би. В крайньому разі, — на початку літа.

"А хочеш,—питає щоп'ятниці Самбур у Когута,—я їм поставлю п'єсу? Задурно. У вас же в університеті, мабуть, є театр? Якщо ти будеш перекладати, то я їм з чого скажуть зроблю нове прочитання. Тотальний нео-аванґард!"

Але Когут відмовчується.

"Може, він, — непокоїться Самбур, — ображається на мене? Але за що? Об'єктивних підстав— нуль! Якщо ж він відносно Уляни, то я її не чіпав. Тому, що я розумію. Я—не ідіот. А якщо в нього на неї є якісь задуми—будь ласка. Повний вперед. Я — пас. Я задля друга і під монастир, і у сам монастир піду!"

Уляна—наша відома поетка. Минулої середи вона приїхала сюди з Нью-Йорку і розраховує, що на наступний семестр Когут як керівник кафедри запропонує їй читати курс лекцій з питань бароко. В університетах тут, як їй казали, на такі випадки існують окремі фонди.

Уляна—кандидат мистецтвознавства з барокових мотивів. Це її третя Америка. Домоглася вона її сама, бо вчасно подала заявку на комплексне наукове дослідження. Тема, під яку їй дали стипендію, лежить на зламі культур, фемінізму, проблем меншин та екології.

І останні з запрошених — Кравці, Лариса та Олександр. Він тут захистив дисертацію, додому не поїхав, а знайшов роботу в університеті, при химічній лабораторії. Вона в той час, поки він вибивався в люди, сиділа з дитиною. Нарешті, вони подали заяви на зелені карти, чекають на рішення. Тепер і Лариса хоче десь працювати. А за освітою вона — романський філолог. Тому доктор Когут для неї — пряма (і єдина!) нагода знайти викладацьку роботу. Тим більше, що в нього, як вони дізналися, на той семестр оголяється Група російської мови

Зарплати Кравця вистачає на гарну квартиру й безбідне життя. Але, з іншого боку, їхній Ігорець у свої сім років не розмовляє (ні "тато" не каже їм, ні "мама"), й не розуміє, де він зараз є й що з ним коїться. Інколи Кравцям здається, що їхнє дитя хтось у них вкрав і тримає за глухим муром. А їм лишив тільки його безневинне й засмикане тільце.

4

Доктор Когут завозить у дві ходки всіх (крім Кравців, бо ті мають машину) до китайського ресторану. Когутова жінка з сином прийти не змогли, але просять усіх здоровити.

Китайська обслуга—у білих нейлонових сорочках і чорних камізельках. Усі вони — прудкі, низенькі та несортові. Видно, що втікачі не з Гонконгу чи Тайваню, а з глибин материка.

Когут дає пояснення, що контрабанда біженцями—то є великий бізнес. Бо люди дають ділкам всі свої гроші, аби тільки вскочити на корабель. Ті натоптують нелегалами трюми, везуть через океан і

викидають під американським берегом у крижану воду. Але китайці не скаржаться, бо вони дуже терплячі. Ще й радіють, що живі.

Офіціантка, яка обслуговує їх, є яскравим тому доказом, їй років, може, сімнадцять, не більше, і з неї струменить щастя, ніяк не пов'язане з дійсністю та потребами моменту. Бойкові гості підозрюють каверзу ("мабуть, же ж на чайові розраховує!"), тому знайомство з меню починають із цін.

Мову офіціантка ще вивчила не до кінця, хоча вона й старається. Крім меню, вона усім роздає олівці й просить галочкою позначити, хто і що замовлятиме. Всі позирають на Когута, чекають, що він порадить.

Когут описує китайські страви. Там, де він об щось спотикається, Уляна підправляє його (з чого ясно, що вона обізнана як з ресторанною їжею, так і з нюансами обидвох мов.) На відміну від Когута, Уляна знає, що "еґ-ролз" — це пиріжки, "шримпи" — креветки, а "броколі", хоч його в нас на базарах і не продають, треба перекладати, як "броколі".

Несамохіть виникає дискусія про переваги й недоліки української кухні.