Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван
Бачили, як він п’яний спав на території Шатилівської лікарні під парканом. Насувалася зима з 1932 на 1933 страшний рік. Вулиці міста заполонили постаті охлялих, голодних людей, які тинялися від будинку до будинку, рилися в смітниках, сідали відпочити під парканами, і більшість їх там і знаходили вічний відпочинок. Хвильовий посірів, став маленький, поводився, як загнаний звірок. Жив у присмерку; коли ж з’являлась якась спромога — улаштовував цілонічні бучі, оті учти під час чуми.
Цимбал. Ім’я? Забув. У 20-ті — на початку 30-х років був такий драматург. Одну його п’єсу прийняв і поставив "Березіль" 128. Були знайомі за типом: здрастуй — прощай. Скільки разів не зустрічалися — скаржився на житлові умови. В хаті тіснота, діти — не вибереш часу працювати. Яка його подальша доля — не знаю. Чи писав іще й інші п’єси? Теж не знаю.
Панів Андрій. Весь час був знайомий з ним. Жили навіть в одному будинку, віталися, і — все на цьому кінчалося. Жив він на третьому поверсі, проти Хвильового. Ходив до Хвильового позичати машинки, на якій писав свої виступи проти Хвильового. Хвильовий сердився, казав: "Ну, що ж... І такі сусіди бувають!" На вечірках любив читати набридлий всім віршик: "Коли пас я маленьким гусят, мені сонце всміхалося любо..." 129 Не любив цього вірша я. Та от випала нагода — поїхав хлопець в Грузію, в Тбілісі. Назад повернувся з циклом 130, з якого видно було, що і з Паніва міг би бути поет...
Іван Шевченко 131. З Шевченком я дружив, часто бував на квартирі у нього. Жив він у Харкові, на Ветеринарній вулиці, в одному з будинків Рад — були такі. У такому ж будинку, тільки на Пушкінському в’їзді, жили до "Слова" — Валеріан Поліщук, Григорій Епік і, здається, Олександр Громов 132.
Шевченко був симпатичний, мав хороше лагідне серце, працював у ЦК ЛКСМ, в різних комсомольських виданнях. Був одружений з Ідою. І втратив її після того, як її було послано на підпільну роботу в тодішню Галичину. Не знаю, де ділася вона,— там загинула чи пізніше повернулася додому?..
Був незлобливий, не задакуватий, незважаючи на свою популярність як автора хороших пісень. Десь в другій половині 20-х років був призваний в армію. Потрапив у Дніпровську флотилію. Після демобілізації до Харкова вже не повертався, переїхав у своє село Павлиші під Крюковом, коли не помиляюся. Але все ж під час його дійсної служби ми кілька разів зустрічалися. Розповідав, що в Києві познайомився з дочкою Старицького — Старицькою-Черняхівською 133. Ходив до неї на літературні вечірки. З його розповідей, стриманих, видно було, що Старицьку-Черняхівську він глибоко поважав і вечірки у неї йому давали якесь задоволення. Після того, як переїхав у Павлиші, вже не зустрічалися, навіть і не переписувалися. Хто переписувався в моторошні 30-ті роки? А потім справа застарілася, зв'язки ослабли. Від людей чув, що працював у місцевому радгоспі бригадиром.
Анатоль Крашаниця 134. Як і багато хто, до "Плуга" належав. Жив на початку 20-х років у Харкові, потім зник кудись у район. Звідти приїздив зі славою давнього літературного працівника. Писань його не пам'ятаю. Яка подальша доля — теж.
Марко Кожушний 135. Гарний, вродливий хлопець, з "молодняківців". Теж, покрутившися якийсь час у Харкові, зник у селі і... замовк. Десь наприкінці 50-х років Павло Матвійович Усенко цікаво розповідав про те, як склалося життя цієї людини. Виявляється, він був Дон Жуаном 136, мав велику владу над жіноцтвом, а надто — після війни, коли кулі розчистили поле діяльності. Упадав до знемоги. Жінки, як сказав Павло Матвійович, висмоктали з нього усе — і життєві, і творчі соки... А який Дон Жуан без соків?!
Леонід Недоля 137. Був такий чоловік. Лічився членом семенківської "Нової генерації" 138. Що він там робив, не знаю, бо належав, здається, до тієї категорії поетів, які утримувалися писати вірші і взагалі — писати. Запам’ятався він мені не цим, а своєю розповіддю про те, як він рятувався з Москви під час сталінсько-чорної нелюдської кровожерної епопеї. Сам він начебто належав до недоторканих, розповідають, що навіть начебто Леніна на свої власні очі бачив. І жив безпечно. Хапали не таких, як він, а таки справді ворогів народу. Та ось почав помічати він, що до лав ворогів народу почали потрапляти люди, про яких він напевне знав, що ніякі вони не вороги народу, а "свої в доску" люди. І стривожився. А коло тим часом вужчало. Подих крила "чорного ворона" долітав і до нього. Всіх беруть. І його візьмуть. Візьмуть? А чому? На якій підставі? Беруть тих, хто сам у руки дається. А він, Леонід Недоля, не дасться. І не дався! В слушний момент вислизнув із квартири, з свого кварталу, з Москви, і, переходячи з товарняка на товарняк, з товарняка на робочі поїзди, з робочих на поїзди місцевого сполучення, залишив Північ і спинився на Півдні. Доля прибила його до Черкащини, і там він потонув у рідних місцях, поки не минула небезпека. Та так у Черкасах і залишився. На посаді старого більшовика, кажуть, виступи робив, проліз у верхівку, ба навіть одружився з місцевою красунею. Її я бачив двічі в Києві, обидва рази на Хрещатику, справді красуня. Було це, мабуть, на початку 60-х років. Тоді ото під час однієї з тих зустрічей він і розповів про те, як врятувався від "чорного ворона" в Москві. У Київ приїздили у справах його чарівної дружини, принаймні я так зрозумів... Кажуть, що пізніше вони розійшлися. Та й що було робити молодій гарній дівчині з старим підтоптаним дідом?
Павло Іванов 139. Високий, вродливий, голубоокий блондин, більярдист ще, може, кращий за Майка Йогансена. Рибалка, спеціалізований на коропах, не в денних, а в нічних експедиціях по Дінцю. Поет рибальства! Нічного, звичайно. Мав альбом з наклеєними зразками луски. Розповідав, що по розміру луски можна визначити величину риби, це, мовляв, об’єктивний свідок. Тут не скажеш, виміряючи по лівій руці правою долонею: "Отакенного коропа піймав! Їй же богу!" Знавець змірить лущинку (можна такий словотвір запропонувати від слова луска?), встановить правду і викриє брехню. Писав мало, бо, здається, теж належав до тих письменників, які утримуються від писання. Хоч колись щось читав я його в одному з видань "Вапліте" (належав він до ВАПЛІТЕ). Був на війні, де його тяжко покалічили. (Про останні роки його слід перевірити.)
Дер Ністер 140. Єврейський поет. Був знайомий з ним років з десять. Справжнє прізвище —Каганович. Стримана, замкнена в собі людина. Коли ж розворушиш — оживає. Пам’ятаю, ми сиділи десь в письменницькому клубі і я почав розповідати про свої читацькі пригоди. Розповів і про те, як познайомився з Гамсуном. За допомогою каталога. Перегорнув аркушик, а там великими літерами виписано — КНУТ ГАМСУН. МІСТЕРІЇ. Всі слова приголомшили мене, що й примусило взяти книгу, яка зачарувала мене. Вислухавши цю розповідь, Дер Ністер ожив, блиснув очима. З’ясувалося, що він теж і в ті ж роки захоплювався Гамсуном. З Гамсуна перейшли на Франса 141 , на Метерлінка 142 ... Ми обидва читали одні й ті ж книги і однаково ставились до них. Проте пішли різними шляхами: моя стихія — живописати портрети, його — виявляти і уловлювати найнепомітніші рухи людської душі в людському серці. Коли я працював у "Літературному ярмарку", то взяли одну новелу й Дер Ністера, не пам’ятаю, в чиєму перекладі 143. Виявилось, що не Гамсун, а біблія наклали свій відбиток на Дер Ністера. Писав він біблійним складом. Й сполучник "і" так часто вживав, що в друкарні не вистачило цих літер! Позичали у когось! Зміст новели забув. Загальний настрій залишили своєрідний, однотонний — пити хочеться, і нема змоги напитися...
З ним була зв’язана трагікомічна історія. Коли в середині тридцятих років почали викривати ворогів народу, то харківська письменницька організація вирішила не бути останньою. Керували нею тоді Леонід Юхвід 144 й Іван Плахтін 145. Критикували з притиском, розтрощувального матеріалу не шкодували. Потім комусь із них, не знаю саме кому, спало на думку провадити чистки з участю народних мас, сказати б, представників трудящих низів. А де їх візьмеш, коли харківське відділення знало лише двох чоловіків з низів отих — двірника з будинку "Слово" Якима і кербуда (прізвище забув). Був він колись бухгалтерським працівником якогось видавництва, здасться, "Вістей". Отож бухгалтер з професії. Перед початком засідань обранці з низів проходили відповідний інструктаж у керівників Спілки. От прийшла черга Дер Ністера стати перед трибуналом. Виділений правлінням доповідач, тобто прокурор, обвинувач, слідчий, виступив з відповідною промовою, а що фактів ніяких не мав, то здер їх з стелі. Щось плів про модернізм, імажинізм, футуризм 146 і подібне. Виступ був громовий, — та цього, звісно, було мало. Мав настати пік, зеніт дійства, і тоді ото на сцену були спущені Яким і кербуд. Яким ступив на сцену бадьоро, та поки підійшов до трибуни, забув свою всю програму. Запикав, замикав, нарешті сказав, адресуючи виступ Дер Ністерові: "Як ото той сказав, то такий він і є!" — та й сів на своє місце ("той" у його промові означало — промовець, обвинувач, прокурор, слідчий). Слідом за ним кербуд виступив. Товстий, дурний, нахабний... Цей став на трибуну і вигукнув патетично: "Та що ви з ним цяцькаєтеся?! Та ж він символітик! Символітик, кажу, чуєте, символітик!"
Цей геніальний виступ зрозуміли тільки агенти НКВД 147, які раз у раз були присутні на вечорах, засіданнях, зборах Спілки. Інколи такі розтрощувальні збори були підігнані під кульмінаційне дійство. Ледве в приміщенні відлунювали голоси анафеми, як завіса роздиралася, на авансцену виступала сталінська агентура, оточували жахливого злочинця, вели. Біля парадного вже чекав т [ак] зв [аний] "чорний ворон", будь він навіки проклятий. Дер Ністера з якоїсь причини не заарештували тоді, заарештували років через 12 пізніше, але вже тоді, коли він разом з іншими єврейськими письменниками переїхав в Москву. Чи інкримінували йому Якимів виступ, чи ні, не знаю. Можливо, аргументи кербуда мали більшу силу. Цікаво, що той кербуд, який виступав проти Ністера, сам був євреєм!
Михайло Майський 148. За професією — пічник. Казкар, знавець народної премудрості. Змолоду входив у якусь будівельну артіль.
