Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван
Не знаю, як іншим, а мені було й соромно за Назаренка, і кривдно — адже ж це секретар нашого українського ЦК! Так ото він побіг і через мить тим же самим способом повернувся назад. Каганович узяв книжку, розгорнув її, знайшов потрібний абзац, почав читати. В абзаці йшлося про те, що надійшла весна, що війнули теплі вітри і з вирію почали повертатися журавлі. (Чи, може, навпаки було, може — осінь прийшла і ті журавлі зібралися в ірій; не пам’ятаю уже, а книжки звіритися нема під руками.) Прочитав цей "страшний" абзац Каганович, одвів руку, скрикнув: "Чули про журавлів? Знаємо, які це журавлі!" На вищому і на нижчому щаблях тієї пекельної машини жили одними думками і висловлювалися одними й тими самими формулами: "Знаємо, які вершники! Знаємо, які журавлі!"
Між іншим, з тією критикою Кагановича стався конфуз. Розмахнувся рубонути, а коли почав рубати, забракло уміння. Поступово нахабний брутальний тон обернувся на якесь невиразне белькотіння, сатрап не натренований був аналізувати літературні твори, заздалегідь же не звелів холуям підготувати текст виступу і тепер не знав, що казати. Відбувався якимись дешевенькими беззмістовними загальниками.
Сумний спогад.
Василь Вражливий. Справжнє прізвище Штанько.
Не пам’ятаю, де він узявся у нас на Басейній, 20. Але на якийсь час там прижився; оселився, мабуть, після того, як Олександр Іванович, одружившися, перейшов до жінки. Симпатичний, гарний хлопець. Мав ліричний роман з Наталією Львівною Забілою 89, яку підносив до неба. Звали всі його Вася. Та він мав власну вдачу. В плужанській богемі, якщо можна так сказати, не затримався. Десь познайомився з працівниками Державного видавництва України, влаштувався там на роботу, оволодіваючи мистецтвом редактора української мови. Гарно одягся, десь знайшов собі людську квартиру, гарну, ба навіть чарівну дівчину Льолю (може, Лялю?), одружилися і зажили у своїй власній кімнатці. Народили дочку Мар’яну. Пізніше разом з усіма перейшов жити в "Слово", зайняв там квартиру в тому крилі, яке виходило південними вікнами до моїх північних. Поставив собі завдання оволодіти французькою мовою. Найняв учителя і відразу взявся з ним за роман французького письменника Лесажа "Гриць Безп’ятий" 90 ("Хромой бес", як був перекладений кимось російською мовою). Вивчав отак мову і перекладав, наполегливо і продуктивно. У родинному житті у нього створилися труднощі. Спочатку він чомусь каверзував, позирав начебто в бік одеських кіноартисток. Льоля-Ляля ревнувала, плакала, страждала. Неймовірно миле вродливе створіння. Вася стояв супроти сліз і благань її як кам’яний мур. І де в нього витримка така взялася! І Ляля-Льоля відомстила за все це. Поїхала на південь, на курорт, і звідти вже до Василя не повернулася. Зостався він вдвох з Мар’янкою, яка час від часу їздила в гості до матері в Ленінград. Був він гарний письменник, ініціативний. Сподобались йому чомусь Каспій, прикаспійські простори, він і поїхав туди на розглядини. Захопився підготовкою у тому краю до видобутку нафти, написав дуже гарний свіжий роман, який, коли не помиляюся, називався "Эмба Нефть" чи "Емба Нафта" 91. Але роман вийшов уже в тяжку пору, коли кривавий собака Сталін дірвався до влади, позагризав усіх своїх можливих супротивників і почав винищувати всіх можливих, гаданих супротивників. Робилося все це в обстановці тяжкого фізичного й морального терору. Він був винахідливий. Винаходив все нові й нові демагогічні гасла, всі свої нові кошмарні злочини провадив під прапором боротьби з ворогами народу. Кінець кінцем і сам народ був оголошений "ворогом народу", і, щоб поквитатися із ним, кривавий кат організував два голоди на Україні і в південних районах Росії, на Кубані і в Казахстані . Протягом років 1934—1938 по Україні, по її містах і селах, гуркотіли спеціальні тюремні машини, т [ак] з [вані] "чорні ворони", хапали свої жертви. Хто потрапляв туди, як правило, назад не повертався. Заарештованих морили голодом, піддавали страшним тортурам, розстрілювали тисячами і десятками тисяч із кулеметів, топили в старих баржах у Білому морі, біля берегів Соловецького монастиря 93. Зокрема там були потоплені Григорій Епік, геніальний наш драматург Микола Куліш, видатний режисер Лесь Курбас 94. Топили їх в інших північних і далекосхідних морях. Десятки, сотні тисяч людей, і все це — вороги народу!
У цей час якісь провокаційні сили організували переїзд західноукраїнської інтелігенції з Польщі в Радянський Союз. Це була сталінська диверсія. Він давно носився з думкою переселити українців у Сибір *, а інтелігенцію її винищити. І ось в середині тридцятих років взявся за здійснення своєї програми. Обдурені провокаторами, з Галичини на Україну, зокрема в Харків, переїхала ціла група західноукраїнських інтелігентів і літераторів. Серед них — Василь Бобинський 95 з жінкою і дітьми і відомий письменник Антін Крушельницький зі своїми двома дорослими синами 96. І сотні інших.
Після того, як Василь Вражливий розлучився з жінкою, у нього вивільнилася одна кімната, де й оселився з синами Антін Крушельницький. Сталінські "чорні ворони" розправилися з Крушельницькими, тоді прискіпалися до Вражливого. Вони завжди знаходили привід для розправи. А тут і ламати голову довго не доводилося, бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І молодої людини, чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину було знищено. Взяли, і звідти він, як і десятки та сотні тисяч інших, не повернувся. Де вони його діли: чи голодом заморили, чи розстріляли з кулеметів, чи потопили в старій баржі — хто про це знає?
Богема. Що таке богема в умовах 20-х років? Це хлопці, які, надрукувавши раз якогось віршика, відчули себе вільними художниками, які живуть життям, вищим понад усякі контори й подібне. До таких людей в ті роки належав і я. Щоправда, не можна сказати, що я уникав праці. Я пробував працювати на багатьох фронтах і щоразу зривався в богему. Особливо наполегливо я намагався зачепитися за роботу на початку свого переїзду в Харків. Тут я працював продавцем книг б нововідкритій книгарні Селянського будинку, бібліотекарем в одному з харківських воєнних госпіталів, учителем в початковій школі, викладачем української мови у клубі — і ніде не втримувався. Причина — брак кваліфікації, освіти, знань, крім одного випадку — праці в книгарні. Це було либонь на переході з 21 на 22 рік чи, може, на 23 рік. Робота тут була мені посильна й цікава. Я жив серед книжок, а книжки любив. Але тут зі мною
* Про це в засекреченій доповіді на XX з’їзді говорив М. С. Хрущов. Доповідь ця тоді ж, в 1956 р., була прилюдно прочитана в приміщенні Спілки письменників. Я був присутній на читанні.
Сталася одна біда: в цей час, певне, від поганого харчування, на мене напала якась хвороба сонливості. Надходила дванадцята година дня, і на мене налягав сон, ламав, хилив, вибивав з колії. Я засипав за стойкою, ховався в різні кутки, опускався б підвал, був там хід у підвал. А робочий день же довгий, без кінця. Кінець кінцем я знемігся знемагатися з собою і пішов з роботи в госпіталь, бібліотекарем. Попрацював два-три місяці, і госпіталь закрився. Української мови я ніде й ніколи не вивчав. Розмовної мови навчився від матері, сякої-такої літературної навчився від тих книжок, які потрапляли мені в руки. Грамоти української мови я не вивчав ніколи, із словником поводитися не міг. Знайшлися добрі люди, улаштували в робітничий клуб провадити роботу в гуртку української мови. Пішов я туди раз-другий, зіткнувся з людьми, які мову знали краще й глибше за мене, раз-два зрізався, довелося тікати. Утік із початкової школи. Перед тим я рік працював в с. Наталине, у себе дома. Працювати там було чудово! Діти хороші, дисципліна, тишина в класах; не тільки ти їх слухаєш, а й тебе слухають. І ось пішов я учителем у Журавлівську школу, в Харкові. Зайшов у клас — і волосся сторч стало! В класі — хаос! Хлопці й дівчата що хочуть, те й роблять: бігають в проходах, стрибають з парти на парту, вилазять на підвіконники, милуються з вікна Журавлівською, кричать, галасують, на вчителя — жодної уваги. Змагався я з цим класом днів шість, нічого зробити не міг путнього, а не взявши клас у руки, вчителювати неможливо. І мусив тікати! Так зостався без роботи і записався в літературну богему.
З одинадцятої години почавши, обходив видавництва, газети, знайомих журналістів — співробітників цих газет. А цього дива — газет, редакцій — було небагато: "Селянська правда" 97 і "Плуг" 98 — там і товкся. Знайшлося ще кілька таких, викинутих з життя. Ми скуповували на дві-три години ті бідолашні редакції, перетворювали їх, сказати б, на денний клуб. Промишляв різною писаниною. На все є попит, на писанину теж. Отож і животів з тієї писанини. Нарешті добрі люди влаштували в товариство Українського Червоного Хреста 99. Там Ієремія Айзеншток почав видавати якийсь "Бюлетень УЧХ" 100. Мене й упхнули у той бюлетень. Тут я чесно намагався їсти свій хліб, просиджував довгі години в редакції, організовував якийсь матеріал, сам багато писав. Мені в той час було 22—23 роки. Знав я мало, про що писати, не знав, підказати було нікому. Витратив величезну кількість енергії казна на що. Безславно закінчився і цей шмат життя. Куди йти? В богему! А на богемну силу попит завжди є. "Чуєте, дуже потрібний нам матеріал до Восьмого березня. Напишете?" А там наставав День МОПРу 101, День учителя, піонера, робфаківця... Під ці дати газети відводили клаптик білого місця, туди й кидалася, як на штурм, богема! Був один такий час у розвитку преси й біляпресової богеми, що редакції перетворювалися мало не на форуми. Вони кишіли богемою і дисциплінованими добрими людьми. До богеми певний час належали, крім Сенченка, ще й Хвильовий і Сосюра 102, Яловий і Копиленко, Йогансен і чимало інших людей. Побачити редакцію без суспільності було неможливо. Повно людей завжди було і в "Селянській правді", і в "Вістях", і в "Плузі", і в "Червоному шляху" 103, і в редакціях комбінату "Радянське село" 104 і "Український робітник" 105. Років через кілька ця мода вивелася. І мені було дивно по тому зайти в редакцію і нікого там не зустріти, yе побачити, крім потрібного редакційного працівника.
Додаток.
