Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван

Я сам чув від Сосюри, як Сосюра начебто надавав Валеріанові за якусь дівчину. Так це було чи ні — Валеріан про це мовчав. Він взагалі був не дріб’язковий і не любив змішувати громадське з інтимним. Про громадське ж кричав, виступав з промовами, поемами, ліричними віршами, думами, про своє особисте не ділився навіть з друзями. Він тут був чистий, непорочний. Сосюра — той, навпаки, не крився; про що у віршах писав, про це розповідав і в розмовах з приятелями, завжди з пікантними подробицями...

Ще на тих вечорах у холодній домовій церкві Юзефовича побачив тепер зовсім і наглухо забутого Геца 118. Він працював у якомусь видавництві і незабаром загинув, якщо не помиляюся, потрапивши на Московській вулиці під колеса трамвая разом із п'яним візником чи критиком — не знаю. Може, просто любителем рідного слова. Після нього залишилася дружина, яка до останнього часу працювала у наших видавництвах перекладачкою і літредактором.

Приходили на вечірки ще якісь люди, всього десятка зо два, але хто саме — не пам’ятаю. Так ось сидів я на одній з таких вечірок у тій холодній церкві, слухав захоплено виступи промовців,— не пам’ятаю вже кого саме,— аж враз почув біля себе якісь викрики, якийсь гвалт. Глянув і побачив розлюченого Коряка. Він стояв лицем до Валеріана Поліщука і молотив його по голові своїми маленькими кулачками. Валеріан сидів на лаві, закривши голову руками. Шквал як швидко налетів, так швидко й згас. Коряк похапцем вискочив з приміщення. Поліщук залишився сидіти. Сидів і тихо плакав, як хлопчик. За що побились — не пам’ятаю. Тоді ще був мало знайомий з цими людьми і не насмілився розпитати. А потім — забулося. Коли вже згадалося, то про Поліщука напишу дещо. Жили в Харкові дві сестри Конухес — Ліка і Олена, Єлена, Єлька, яку пізніше Валеріан перехрестив на Йолку. Ліка належала до тодішньої партійної еліти; щодо Йолки — не знаю, здається, вона взагалі була позапартійна. Ліка була дуже гарненька. За нею упадали так само елітовані хлопці, пам’ятаю зокрема Озерського 119 — згодом став громадським діячем, був і директором об’єднаних видавництв десь на початку тридцятих років. Так от Валеріан почав теж в ту дводівчачу родину ходити. Закохався, та не в одну котрусь, а в обох відразу, виходить, дуже серденько мав. А вони взяли та й теж у Валеріана закохалися. Що робити! Міркували, міркували і вирішили побудувати нову сім’ю, якої світ ще не бачив, де при однім чоловіку було б аж дві жінки. Такі чудеса траплялися у ті роки. Як надумали, так і зробили. Поженилися і почали втрьох жити однією сім’єю. З Валеріаном я був добре знайомий, але до нього ніколи не ходив на квартиру, не бачив, як воно там і що. Проте дещо мені розповідав сам Валеріан. Перекажу нашу розмову на цю лоскотливу тему, як вона мені запам’яталася.

— Ну, розкажи, як же ж воно все-таки живеться з двома жінками разом?

Відповідає:

— Річ це не проста! Страшенно складний механізм! Всі почуття, всі рухи, слова, вираз обличчя треба поділяти між ними на абсолютних аптекарських терезах!

Скільки тривав цей союз одного з двома, не пам’ятаю, здається, слід його обчислювати роками, можливо, рік, два, три. З одного боку, начебто й чимало часу, з другого — й не довго. Триєдина сім’я все ж таки була неприроднім, штучним побудуванням. Розпалася вона так. Маловродлива Йолка вирішила дати сестрі справжній бій із застосуванням наймогутніших аргументів. Вона завагітніла. Це був відчайдушно сміливий крок. Красуня Лічка злякалася приймати такий виклик і, бувши мудрою дівчиною, вирішила тікати від цієї пастки, поки жива-здорова. І втекла. Виїхала в Москву. Там погуляла щось недовго та й вийшла собі заміж — одна за одного. Від Йолі у Валеріана народився красень-син — Марко. Після арешту Валеріана (1934 р.) сім’я його виїхала у Москву до Ліки. Там той хлопчик і виріс без батька, в чужій хаті, без батьківської ласки, а Валеріан був добрим батьком. Сестри докладали всіх зусиль, щоб вигодувати дітей, поставити їх на ноги. Вдарила війна. Хлопця мобілізували на фронт. Додому він не повернувся.

У двадцятих роках там-таки, в Харкові, мав місце ще один аналогічний факт. Жив там і діяв один з перших міністрів радянського уряду на Україні — ще до створення Союзу — Левко Ковалів 120. Я знав його трохи. В середині двадцятих років, залишивши своє міністерське крісло, він зайнявся журналістикою, заснував універсальний ілюстрований журнал "УЖ" 121, був його першим редактором. Багато гарного про нього мені говорили Юрій Смолич, який працював у тому ж самому журналі, і Михайло Йогансен. Так ось у цього Левка Коваліва був друг, прізвище його я забув. Дружили вони дружили і вирішили вдвох оженитися на своїй сусідці по квартирі. Знав я й ім’я, і прізвище цієї щасливої жінки, та теж забув. Тріумвірат цей тривав досить довго. Здається, загинув після арешту Коваліва на початку тридцятих років. Жінку ту я знав, хоч і не був знайомий, але бачив її кілька разів — то на концертах, то в Будинку Блакитного, то в театрі. Жінка як жінка. Видно, мила, симпатична, але не красуня, тим більше не писана красуня.

Експерименти! Еге ж.

Як суспільство дивилося на ті тріумвірати?

Тоді було чимало усяких спроб: жили, вірили в нове, в краще майбутнє. Самі по собі і Валеріан, і Ковалів були чисті, благородні люди, і їхні спроби тіні ніякої на них не накинули і не накидали.

10 жовтня 1969 р. 122

ЩЕ.

ХВИЛЬОВИЙ ПРОТИ КОРЯКА

Казав, і це, здається, було й надруковано: "У Коряка дві душі: одна кошача, друга заяча". І це все ще в 1922 чи 23 році!

Ще на тих зборах в церкві Юзефовича бував А. Лейтес 123. Любив, видно, яєчню і ходив майже завжди з слідами жовтка на губах.

Була в ті роки ще така письменниця Софієва-Левітіна, здається, Софія. Це прототип Свині в одному з ранніх оповідань Хвильового 124.

Мав Хвильовий у ті роки власну теорію про два типи революціонерів. Один тип — романтики. Історія їх випихає на перші місця в моменти, коли точаться бої, ревуть гармати, коли руху набрали мільйонні маси народу. Оця колотнеча і є рідна стихія революціонера-романтика. До цієї групи Хвильовий зараховував і себе.

Гармати стихають, гуркіт колотнечі зникає, настають пореволюційні будні. Дні мук, терзань і страждань для романтиків. Вони не знаходять місця в буденщині.

Тоді історія висуває нові лави діячів — господарів буденного дня. Обидві групи непримиренні.

Пригадуються популярні в свій час вирази із оповідань і віршів Хвильового. Ми любили приказувати один одному ("ми" — молодь того часу): "А сосни гудуть, гудуть! Чого так сосни гудуть? Ех, ви, сосни мої, азіятський край!"

"Дзвонар... а дзвони замело..." Забув, може, пригадаю пізніше.

Прийдеш до мене холодна, вечірня,

Де метелить, метелить одуванчика пух,

І запахне пожаром в далеких алеях,

І тебе я на возі, мій друг, спом’яну 125.

У будень мав сіре якесь, майже непривабне арештантське обличчя. Коли мозок спав, то і вся його істота скніла, і, дивлячись на цього дрібненького чоловічка, завжди абияк одягненого, не можна було і уявити, що з ним стане, коли серця діткнеться святий вогонь неспокою. Перед нами ставала зовсім інша людина, красива, з навдивовижу виразним обличчям, з чорними іскристими очима. Брови чорні, звичайно погнуті, розліталися на всі боки. Видно було, що воістину божественний глагол — його стихія. Ось тоді вибухали дискусії, багаті, змістовні, красиві.

Є люди дивної організації. От як Володя Сосюра. Поет це був, без сумніву, геніальний, і ніхто, крім Миколи Куліша, не міг так брати слухачів в свої руки, як Володимир, Володя Сосюра. Та ось він встряє у спірку. Його вихідна позиція: А не є Б. Тим часом опонент зробив блискучий хід, кинув сніп фейєрверочних аргументів, і Володя вже гукає у захваті: "А так, так! Так я ж і говорив, що А тотожне значенню Б".

У Хвильового навпаки. Чим яскравіший фейєрверк доказів у його опонента, тим гарячіше починає працювать його мозок. Така дискусія відбулась, між іншим, і після прем'єри п’єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" 126. Слабким пунктом п’єси я вважав те, що зміст її надто прив’язаний до інтересів однієї країни. Хай мовні проблеми, порушені автором, є пекуче актуальними на Україні. А поза нею? Як їх сприймуть десь за кордонами нашої землі?

Я мав на увазі такі європейські країни, як Франція, Англія, Німеччина. І мені здавалося, що мої аргументи неспростовні, здавалося, що загнав я свого супротивника в глухий кут. Та він стих лише на одну мить. Ось брови його крилами розлетілись, очі засвітилися, мовби сипнули іскрами. В наступну мить він уже йшов у атаку. Хай Європа, Франція, Англія. Так! А хіба ж світ починається і закінчується Європою? А ви можете мені сказати, яке враження п’єси Миколи Гуровича може справити в Єгипті, Алжірі, в Марокко, в Індії, в інших колоніальних країнах?

Час той був неспокійний. В Алжірі і в Марокко точилися війни, спалахували повстання, трусило у визвольній лихоманці Єгипет... 127

Що я міг сказати супроти цього, коли світ потрясали національно-визвольні змагання колоніальних поневолених народів? І справді, як знати, як би в тих умовах прозвучала ця п’єса геніального Миколи Гуровича?!

Був фаталіст. Твердо знав, що загине тринадцятого числа. Мав колосальну інтуїцію. Акції по колективізації країни своїми масштабами повинні були захопити його. Прийшов час знести з обличчя землі тисячолітні копиці мужицького гною. І Хвильовий начебто ожив. Зв’язався з газетами, подався у відрядження, був свідком потрясаючих картин. Пам’ятаю, після однієї такої чергової поїздки хтось із компаньйонів по поїздці, здається, Епік Григорій, захоплено розповідав про апокаліптичну картину спалення на вигоні церковного устаткування — аналоїв, престолів, хоругов, ікон, іконостасу і василькових віничків, якими священик обпорскував парафіян свяченою водою. Гриць запалювався. Горів. Хвильовий сидів блідий, зосереджений, дивився кудись через голови. Вигляд такий був у нього, немовби спинився над безоднею. І вже більше не їздив. До цієї теми не повертався.

Він взагалі любив випити. З друзями, щоб було весело, людно, з гомоном, з піснями. Але випивав від нагоди до нагоди, від іменин до хрестин.

То колись. А тепер: була нагода випити в громаді — пив у громаді, не було такої нагоди — випивав сам і все розстібав комір сорочки, немов йому душно було.