Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван

У окремих товаришів, та й у пресі видрукуване, збереглося фото членів ВАПЛІТЕ. Прийшов у фотоательє і Хвильовий і забув начепити одну дрібницю — краватку. Хлопці її змайстрували з хусточки. Ходив багато літ в сірій обтрьопаній солдатській шинелі і облізлій солдатській шапці-вушанці. Ноги любив утепляти. Як усі, хто в гімназії вчився, не любив калош і не носив їх, але утепляв черевики зверху спеціальними накладочками, знав, як їх і звати, та зараз з голови вилетіло (чи не гетри). Красиві краватки і гарні костюми любив носити красень Валеріан Поліщук — високочолий, вродливий з лиця, широкоплечий і водночас високий... Тичина одягався якось непомітно, пригадую лише, що того, 1923 літа носив білий, старанно випраний і випрасуваний старенький кітель з іржавими краплинками. І пізніше не переривалася наша дружба. Одного літа ми з ним ходили на симфонічні концерти в міський сад. Коли ж у Харків приїхав композитор і виконавець своїх творів (прізвище забув), Павло Григорович потяг і мене на концерт. Вихований на старовинній українській народній пісні і на Лисенкові (пісенному), я не був підготовлений до цього вечора, музика того композитора здалася сухою, тарабанною. Павло Григорович упивався і, помітивши мій порух щось сказати йому, поклав свою руку мені на плече, і я вже далі сидів не зворухнувшись. Під час наших прогулянок по місту розповідав про своє тяжке дитинство сина удови-дячихи. Мала вона лише хату і жила в такій бідноті, що звали в селі її старчихою, а Павлика малого — старченям. Варт йому було вийти з хати на вулицю, як сусідські хлоп’ята, такі ж самі старченята, накидалися на нього з образами. Хлопчик плакав, і мати плакала, радила йому не виходити на вулицю, а гратися вдома, в хаті. Якимось чином хлопчикові потрапив у руки якийсь духовий інструмент — сопілка, чи флейта, чи, може, й отой Сонячний кларнет? 23, і мале хлоп’я виливало в звуках увесь свій біль, самотність, образи.

Пізніше Павло Григорович оселився в одному зі мною будинку "Слово", в одному й парадному. Я — на другому поверсі, він — на п’ятому. Там біля нього зібралася сім’я — брат, сестра, племінники. Павло Григорович виділив собі одну з трьох кімнат. Час від часу я навідувався до нього. Працював він тоді над Сковородою 23. Щоб ознайомитися і зріднитися з темою, зібрав цілу бібліотеку. Одного разу, зайшовши до нього, я побачив таку картину: всі столи, всі підвіконники, вся підлога, робочий стіл були заслані книжками, розгорненими на потрібних Тичині сторінках. Посередині по лінії "двері — робочий стіл" (він стояв у глибині кімнати) Павло Григорович залишив стежечку для проходу. Тоді ж Павло Григорович вивчав вірменську й турецьку мови, до нього ходив знавець цих мов, здається, якийсь турецький підданий. Присутності в будинку Павла Григоровича якось не відчувалося. Навіть на наших сходах. Коли він виходив з дому, коли приходив — було невідомо. І в скверику не видно було його, і в дворі, де взимку заливали ковзанку і Хвильовий шаленів на ковзанах.

Про Сковороду в той час багато писали. Написав однойменну поему й Валеріан Поліщук, вийшла солідна праця на цю ж тему Дмитра Івановича Багалія 25, може, іще щось було. І Поліщука, і Багалія я прочитав, враження особливого на мене вони не справили: Сковорода був невловимий для мене — я так і не дізнався, хто він, що він, який його світ ловив, не піймавши. Пробував читати самого Сковороду, але взявся за це діло невміло, самотужки. І почав читати з тих Сковородиних трактатів, в яких він тільки починав шукати себе. Нічого не зрозумів і кинув. Тим часом для розуміння Сковороди потрібний добрий путівник по ньому. І починати читати слід не з початку, а з останніх його філософських трактатів. Про своє нерозуміння похвалився Тичині, він відповів: "Туману багато в нього, але серед того туману є багато важливих, потрібних досліджень, думок, поглядів". Я повірив Павлові Григоровичу на слово і років сорок до Сковороди не повертався, коли не згадувати сорок третього року. Тоді я працював у Москві 26, мені випадково трапився під руки том Сковороди, я знову взявся до нього, намагався читати "по-матеріалістичному" і майже з таким самим успіхом, як і раніше. Лише наприкінці 60-х років, потрапивши в сферу інтересів своєї дружини — О. С. Компан, взявся впритул за читання сковородинського двотомника, не перескоком, а наполегливо, систематично 27. З-під отого схоластичного туману, про який казав Павло Григорович, справді підвелася постать геніальної людини, пристрасної, одержимої боротьбою проти зла, за людину.

З-під пера Тичини Сковорода вийшов багатший, многогранніший, ніж у Поліщука і Багалія. Та про цього Сковороду вже всі і все знають.

У 1934 році Павло Григорович з Харкова переїхав до Києва, ми почали зустрічатися рідко, хоч приязнь до нього я ввесь час носив у душі. В другій половині 30-х років (можливо, це був 1937 рік, можливо — 1938) я надрукував у харківському "Літературному журналі" 28 дві статті про нього, вважаю, що добрі 29. Критика і преса їх замовчали, хоч думки, висловлені в них, не загинули марно, добрі люди використовували їх, не називаючи, звісно, джерела (одіозного!). Рідкі наші зустрічі в Києві були дружні й теплі. Робила їх ще приємнішіми чарівна дружина його Лідія Петрівна Папарук 30, яку до того я знав лише з тичинівських їй присвят. Дружні почуття єднали нас і пізніше, під час і після війни. Розбив їх вересневий пленум СПУ 1947 року 31, коли Каганович 32, призначений тоді на першого секретаря КП(б)У опрацював план поновити події 1937 року на Україні. Розробив грандіозний план чистки організацій і установ України, де, на його думку, окопалися в незліченній кількості українські буржуазні націоналісти. Почав, як звичайно, зі Спілки письменників. Намітив три жертви — Рильського 33 Яновського, Сенченка. І відкрив по них вогонь з усіх гармат. Пленум тривав три дні — днями й вечорами. За цей час встигло виступити сто двадцять промовців. Кожен з них виходив на трибуну з розтрощувальною, як тоді казали, критикою. Уявляєте, що після всього цього залишилося від нас, зокрема від мене? Іду по вулиці і бачу, як давні знайомі тікають у під’їзди, в підворітні, перебігають на другий бік вулиці. Був у мене приятель з дитинства. І схотілося мені випробувати його, як він ставиться до мене 34. Зустрів його в нашому дворі ролітівському 35 біля власної його машини, кажу: "Добре, що побачив тебе. Позич мені триста карбованців" (по теперішньому тридцять). І він, не підводячи в мій бік голови, відказав: "Нема!" Така відповідь могла б убити мене, коли б я не підготувався належно до неї. Після отого вересневого пленуму мене почали викреслювати з життя, дійшло до того, що одне видавництво вкрало в мене переклад популярної тоді повісті, видрукувало її без моєї згоди і без мого імені. Так тоді заведено було робити. Довідавшись про це, я вжив належних заходів, видавництво змушене було виплатити мені гонорар щось із п’ятнадцять тисяч карбованців. Тримаючи ці гроші в кишені, я й розпочав описану тут розмову із давнім-предавнім другом. Знайшлися і добрі люди. Зустрів мене одного разу Юрій Мокрієв 36, сказав: "Я, звісно, знаю, що ти без грошей. Та повір мені — я теж. А коли б мені пощастило і я дістав би десять тисяч карбованців, чотири з половиною дав би тобі, чотири з половиною взяв би собі, а п’ятсот пішли б в ресторан і прогуляли б на зло ворогам!"

Ось тоді тріснула пружина й у наших взаєминах із Тичиною. Він відсторонився настільки, що навіть через десять років після того пленуму, зустрівши десь у Спілці, не помічав мене і дивився в мій бік як у порожнечу. Але одного разу ми все ж зустрілись, він тоді ще міністром був 37. Гуляв я над Дніпром і, виходячи на дорогу, зустрівся з Павлом Григоровичем. Метрів за двадцять стояла його машина. Знайшов сили привітатися зо мною і, більш того, люб’язно запропонував підвезти до міста. "Чорт з тобою,— подумав я,— дати ногам відпочити — річ непогана". Бо таки справді був стомлений, і погодився. Люб’язність оця мене аніскілечки не здивувала, здивувало інше, здивував сам Тичина. У ньому з’явилося те, чого я раніше не помічав. Щоб дійти до машини, треба було пересікти дорогу. Почали пересікати, і тут я витріщив очі від подиву. Павло Григорович не йшов, а ніби танцював, виробляв якісь дивні піруети, робив такі рухи, немов обминав незриму мені перепону. "Що з вами, Павле Григоровичу?" — спитав я. Він із стражданням на обличчі показав мені на мурашок, що густо мережали потріскане асфальтове покриття. Поглянув я на його страдницьку постать і — подарував йому все. Він боявся завдати кривди кузочці, що ж тоді говорить про людину! Це була остання наша близька зустріч. Потому бачилися німо, лише здалеку. Я почав уявляти його як найніжнішу, найдорогоціннішу квітку, якій долею приречено було потрапити в сталінську катівню. Це людину зламало, покалічило, знівечило, вбило. Та я помилився. Він знайшов у собі сили випростатися. Викликав його якось до себе Скаба (не тільки його, а ще й Смолича, Миколу Івановича Супруненка і ще когось четвертого) 38, розповів щось про теревені зарубіжних націоналістів і запропонував написати статті, кожному в своєму плані, про розквіт української освіти, культури і про ту довершеність, якої домігся в розвитку ленінської національної політики на Україні Андрій Данилович Скаба. Вислухавши все це, Тичина скипів. "Ви брешете,— сказав він у вічі "меценатові". — Ви все це робите на словах, а на ділі докладаєте всіх зусиль, щоб зробити навпаки!" Тичині, звичайно, не бракувало фактів. Скаба і "скабисти" підносили їх Тичині в необмеженій кількості і тоді, коли він був міністром освіти, і тоді, коли ходив у чині Голови Верховної Ради республіки 39. І тепер усе це він виклав перед "меценатом". Це абсолютна правда. Мені про це розповідав Юрій Корнійович Смолич, що був при цьому присутній. Скаба, звісно, розсердився. Тичина попав в опалу, та ще й як! Незабаром мало святкуватися його 75-річчя 40. Та Андрій Данилович подбав про те, щоб свято обійшлося без нього. Не прийшов. І зробив ще й так, що про ювілей не дізналися республіки (зокрема Білорусь, Вірменія, Казахстан). З Башкирії тамтешні письменники приїхали як персональні гості поета, двом ленінградським письменникам довелося продиратися через офіційні рогатки, про що вони й розповіли на святі.