Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван

Всю багатонаціональну літературу Радянського Союзу представляли якісь два московські літератори, які за своїми масштабами не могли представляти нікого, крім самих себе.

Ну, а Тичина зостався Тичиною.

Пропустив. Тичина сердився на мене й критикував за "Подорож до Червонограда". На жаль, позаочі 41. Розповідав мені про це Терентій Германович Масенко 42. Павло Григорович тримав перед собою журнал і, гнівно показуючи на різні сторінки журналу, де була надрукована ця "Подорож...", казав: "Усе це зайве, все це непотрібно!" Мені не вистачило духу піти до Павла Григоровича, він теж чомусь у вічі мені нічого не сказав. Я сам згодом побачив багато недоречностей в опусі. Призвела до них письменницька, вірніше, авторська недосвідченість. Протягом тисячів років виробилося основне авторське правило: ніколи не поспішай дати в друк щойно написану річ. Дай їй полежати, вилежатися, а мозкові твоєму охолонути, щоб згодом тверезіше зважити всі "за" і "проти". Я цього не зробив. Написав і спрожогу — в друк! І ось тут підходжу до дуже важливого моменту в моїх взаєминах з товаришами, про яких тут було чимало мови. Я працював секретарем журналу, редактором був Олесь Досвітній 43. На багато років старший за мене, досвідчений, вишколений на різних відповідальних роботах, він, здається, мав би уважно прочитати рукопис, порадити мені, сказати, що добре, що погано. Він цього не зробив, навіть не знаю, читав він цю річ чи ні. Як було написано, так і пропустив! Не знаю, як діло було в цензурі, відстоював він мою "Подорож..." чи ні, а от за мої "Записки Холуя" 44, написані тоді ж, воював з цензором, кінець кінцем умовив його пропустити. Той пропустив, річ була надрукована. Громадськість осудила цей опус. Хай "Холуя" він, може, й не міг погано прочитати і погано зрозуміти, як інші, але ж у "Подорожі..." були допущені звичайні описки, нетактовності, що порочили самого автора. І цього він не зумів, чи не схотів побачити, чи, може, й не читав. Минули літа, п’ять насичених важливими подіями років. За цей час померло ВАПЛІТЕ, зник "Літературний ярмарок" 45, перестав існувати й "Пролітфронт" 46. Я був членом усіх цих організацій, але не ініціатором. Оргробота ніколи мене не принаджувала. Я не знаю, як і коли зародилося ВАПЛІТЕ (ввійшов до нього пізніше), не знаю і того, як зароджувалися "Літературний ярмарок", "Пролітфронт". Але ініціаторами їх були люди, яких я любив, довіряв, з якими просто зжився, в тодішньому Харкові з ними не можна було розминутися, бо на початку 30-х років навіть жити почали під одним дахом. З Хвильовим мене пов’язувала давня закоханість у автора "Синіх етюдів" 47; з Досвітнім я здружився на полюванні; глибока пошана мене в’язала із Тичиною; з Копиленком я потоваришував ще з 1912 і Панчем 48 1923 років. Близьке знайомство пов’язувало з Михайлом Йогансеном 49, Яновським, Юрком Смоличем. Перед Кулішем я благоговів і любив його. Ці люди в основному і становили актив і ВАПЛІТЕ, і "Ярмарку", і "Пролітфронту", хоч, звичайно, дехто виходив із цього гурту, дехто приєднувався. Я добре почував себе в цьому товаристві, любив його, адже іншого в мене й не існувало. Були якісь тертя між нами? Крім випадку з Тичиною,— не пригадаю. І ось взимку 1932 року трапився той випадок, який потряс мене, про який і зараз я не можу спокійно згадувати. Серед дня у Хвильового зібралося його товариство, було багато людей, серед них Куліш і Досвітній. Я жив близько з Миколою Григоровичем, то й собі побіг зі свого другого поверху до нього на третій. Там було гамірно, весело, вступив у розмову. І раптом, не пам’ятаю вже в якому зв’язку, Досвітній накинувся на мене: "Ти хто такий? Де ти взявся?" (Такий ідейно мізерний, шкідливий носій всякої нечисті! При цьому підрозумівалося, що він якраз навпаки), — і таке в цьому роді. Він не був п’яний, взагалі того дня не було там п’янки. Я остовпів. Як же ти запитуєш, хто я, коли я разом з вами топчу літературну ниву ще з 1921 року!? Як же ж ти запитуєш, хто я, коли, змагаючися з цензорами, друкував у своєму журналі мої писання? Скільки разів ми зустрічалися за чаркою і так просто в гостях у когось із нас! Це ж ціла третина мого життя — 12 років! І раптом — хто ти, звідки ти?

Це були важкі часи для цієї групи людей. Виходило так, що, незважаючи на всі зусилля, якась сила відкидала нас набік. І, мабуть, вони знесилилися, почали шукати винного. Виходило так, що неначе тим винним мав бути я! Досвітній того року взагалі чогось змінив ставлення до мене, зокрема — коли працював у Всеукомдрамі — він головою, а я — секретарем секції — кинув необгрунтовано кілька різних грубих зауважень на мою адресу. Пояснень я не просив: розійшлися — і все. Тепер я знову бачив його проти себе вороже настроєного, з розчервонілим, аж темним, обличчям. "Ми взагалі не знаємо, хто ти, що ти!" Оговтавшись трохи від несподіванки, я обернувся і мовчки вийшов з кімнати. Дуже хотілося гукнути йому: "Ех ти, банкрот! Ех ви, банкроти!" Та не сказав. Серед них був Куліш — а він тільки входив у творчий зеніт. Який же він банкрот?! Так і розірвався мій довгорічний зв’язок з Хвильовим, Досвітнім. Куліш залишився при своєму давньому ставленні до мене. Не раз заходив до мене. Один такий візит я запам’ятав на все життя. Після свого перебування на ХПЗ 50 я поїхав у Луганськ на завод Жовтневої революції писати історію цього заводу. Прожив там рік, час од часу навідуючись додому. Працював на цьому заводі я від травня 1933 до січня чи березня 1934. В грудні 1933 року я приїхав на кілька днів додому. Було моторошно. Йшли безконечні арешти. Наш будинок "Слово" з обох входів патрулювався філерами. За час мого перебування в Луганську зникли навіки Григорій Епік 51, Валеріан Поліщук, Василь Вражливий 52, Іван Падалка 53, Андрій Панів 54 Євген Касяненко 55, Павло Лісовий 56 , Сергій Пилипенко 57, Володимир Коряк 58 і багато-багато інших людей. Хто залишився, ходили як приречені, з чемоданчиками напоготові. Надвечір’я було важке, холодне, сіялася мряка. Подзвонили. Це зайшов Микола Гурович, у білих валянках, у теплому хутряному напівкожушку. Ввійшов стомлено. Скинув шапку, сів коло столу, збоку. Відсапався (він був хворий на серце — шість років війни далися взнаки), сказав: "Ось що, Ваню, всіх беруть, певне, візьмуть і мене. То я вам скажу, і це знайте: ніде й ніколи я не виступав проти Радянської влади, ніколи й нічим не провинився супроти неї". Ці слова запали мені глибоко в серце. Що я, проте, міг сказати йому, коли і в мене побачив він готовий чемоданчик? Я йому відповів: "Шанси у нас рівні. Тож коли щось зі мною трапиться, то знайте, що і я нічим не провинився супроти Радянської влади". Коли в перших місяцях 1934 року я повернувся додому з Луганська, ні Куліша, ні сім’ї його вже не було в "Слові".

Хвильовий любив повторювати слова Єсеніна "Все пройдет, как с белых яблонь дым" 59. Ніколи, навіть вдома, не був спокійний, все бігав по кімнаті, часто спльовуючи.

В ті роки в обох у них попідростали дочки, яких вони, крім іншого, навчали й музики. Обидві дівчинки грали добре, в тому числі й Бетховена, зокрема "Патетичну сонату" 60. Сонату цю обидва дуже любили і не раз, зібравшись, прослухували у виконанні падчірки Хвильового — Люби Уманцевої.

Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре катався, не пам’ятаю.

Пилипенка називали: "Папаша, дайте папіросу і руб". Він, як і Хвильовий, умів гуртувати навколо себе людей, тільки інакше: побачитися з ним приходили в "Плуг", до Хвильового — й додому. Виходить, у Хвильового було більше домашності, камерності і, мабуть, демократичності. Солдатська благенька шинелька Миколи Хвильового не становила ніякого рубежу між нами, молодшими, і ним. Молодшими, тому що він був набагато старший, скажімо, за мене, мав народження, здається, в 1891 чи 93 році. Крім формальної старшості, була ще й інша: шість років фронтів! А це — зовсім інший, незмірно багатший внутрішній досвід. І все ж — рубежу не було! А між нами, молодшими, і Сергієм Володимировичем рубіж був. Може, тому, що вій завжди був при звучній посаді — редактор газети, директор Інституту літератури? Хвильовий же був вільний птах, без якоїсь регламентованої професії, вільний художник, богема, чи що! І, проте, в ньому сиділа безодня енергії, винахідливості, ініціативи. Більшість з того, що хвилювало літературну суспільність 20-х років, походило від Хвильового, він був ініціатором створення не менше як з півдесятка літературних організацій. Пам’ятаю, як на початку 20-х років він носився з ідеєю "федерації". Можливо, навіть вийшла літературна збірочка під цією маркою 61. Пізніше морочився з "Гартом", не елланівським, а своїм власним, ще перед Елланом 62 і т. ін. Він же автор памфлетів, опублікованих у 1925 році в "Вістях" чи в додатку до них [62а], що наробили стільки шелесту. Він же — засновник В АПЛІТЕ, "Літературного ярмарку", "Пролітфронту"... Людина невичерпної ініціативи й енергії! Цікава одна особливість. Він був лише майстром початку. Почне, а закінчують уже інші. "Гарт" від Хвильового перейшов до Блакитного, звідти до Микитенка 63. ВАПЛІТЕ почав він, закінчував Куліш, а "Літературний ярмарок" закінчував Григорій Епік...

Хвильовий і Блакитний. Про суперечки між ними нічого не знаю. Запам’ятався, проте, такий факт. Коли Блакитного поклали в лікарню в Померках 64 Хвильовий почав організовувати одвідування хворого Еллана. Ходило не менше як чоловік з десять: Тичина, Куліш, сам Хвильовий, Копиленко, Йогансен. Я не ходив, чимось був зайнятий. Закликаючи товаришів до поїздки в Померки, він, це я сам чув, висував такі аргументи: треба одвідати хворого товариша, показати йому, що він не сам, що всі ми з ним, що справа, за яку він бореться,— і наша справа.

Безперервна організаційна пропасниця Хвильового, з одного боку, і раз на довгий час визначена організаційна форма у Пилипенка. "Плуг" був заснований в березні 1922 року і проіснував з єдиним незмінним головою Пилипенком до 1932 року, до розпуску всіх організацій. "Плуг" був воістину "Земле моя, всеплодющая мати" 65.