Нотатки про літературне життя 20-40-х років - Сенченко Іван

Він виростив кадри, які потім, пізніше, заповнили ряди ВУСППу 66, ВАПЛІТЕ, "Молодняка" 67, "Західної України" 68 ще й "Трактора" 69 — була й така письменницька організація. Через "Плуг" пройшли Панч, Усенко 70, Копиленко, Сенченко, Василь Вражливий, Володимир Гжицький 71, Бедзик 72 , Шмигельський 73, Савка Божко 74, Кириленко 75 і багато-багато інших! Ще треба сказати ось що. На початку 20-х років своє помешкання мали, по суті, лише плужани: це величезне напівпідвальне приміщення в Селянському будинку. Тут щотижня відбувалися уславлені плужанські "понеділки". Аудиторії збиралося від 50 до 100 чоловік. От сюди й приходили "понеділкувати" і виступати і неплужани. Зокрема я пам’ятаю в цій аудиторії Павла Григоровича Тичину. Того вечора з читанням свого оповідання виступив Василь Вражливий. Вислухавши, Павло Григорович сказав: "От уже готовий письменник!" У цій же аудиторії з читанням своїх новел з циклу "Сині етюди" виступав, і не раз, Хвильовий. Після одного з таких читань ходячою цитатою стали такі його слова: "А сосни гудуть, гудуть. Чого так сосни гудуть? Ах ви, сосни мої, азіятський край!" 76.

"Плуг" щоразу обновлявся й існував далі. Вели його — Пилипенко, Биковець 77 і чергові висуванці. Незмінним членом "Плуга" був Андрій Васильович Головко 78 й Андрій Панів. Я в "Плузі" перебував з березня 1922 року по серпень 1926 року, коли перейшов у ВАПЛІТЕ.

Михайло Яловий — загадкова людина. Широколиций, привітний, з постійними перескоками в громадському житті. Ось що я про нього писав у 1927 році в "Подорожі до Червонограда": "Михайло Яловий — екс-голова Конградської Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів, екс-редактор "Бідноти", екс-редактор "Червоного шляху", екс-президент ВАПЛІТЕ, поет, драматург і романіст, симпатична людина й товариш. В 1917 році він був молоденький студент-медик, кучерявий і гарний, як дівчина. І ми, малеч, школярі, з повагою і тремтінням дивились на нього, перешіптуючись між собою: "Он пішов Миша Яловий". Зустрів я його в 1924 році в редакції "Червоного шляху". І він уже був не кучерявий, але такий симпатичний, як сім-вісім років тому".

Такий він залишився й пізніше. У "Слові" були свої "колодки", справжні колоди, складені під парканом, якраз проти моїх вікон. І я не раз і не два бачив, як сонячного ранку, вибравшися з кімнати, він сідав сам на ті колодки і грів довго й, очевидно, із задоволенням проти сонечка свою облисілу голову і таке ж велике, завжди чепурно поголене обличчя. Ми з ним були добре знайомі, але "шапочно". Дома я у нього був лише один раз, ще коли ми жили на Басейній вулиці в Харкові (я в номері 20, він — у 22 чи у 18). Я гуляв на тротуарі, повернувшися додому. Він запросив мене зайти — у них співатиме гарна співачка (якщо не помиляюся — Захарченко). З’ясувалося, що він жив в одній квартирі з народним комісаром фінансів УРСР Полозом (ім’я, по батькові забув) 79. Справді, того вечора у них гостювала співачка, гарно співала. Обидва господарі і господиня дому — дружина Полоза, були люб’язні, та я відчував себе не в своїй тарілці і більш до них не заходив. Уявляєте, як воно звучить: якийсь бездарний літератор — богема Сенченко і народний комісар фінансів! Моторошно... Потім ми з Яловим жили в одному будинку — в "Слові". Зустрічалися часто за принципом: "Здоров!" — "Здоров!" — "Як справи?" — "Та нічого..." Кілька разів і я, гуляючи зі своїми малими тоді дітьми, підсідав до нього на колоду. Йому до смаку припала якась модна, десь і колись почута пісенька: "Скоро солнечное лето, чьи-то сбудутся мечты, покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы". Усіх слів він не співав, а тільки повторював безконечно: "Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты ароматные цветы..." Його роман "Золоті лисенята", який вийшов десь, певне, року 1929, я прочитав. Читався він з приємністю, проте сильного враження не залишив. У Хвильового теж була улюблена пісенька: "Шумит ночной Марсель в притоне "Трех бродяг", там пьют мужчины эль, а женщины курят табак. Там жизнь не дорога, любовь опасна там, недаром старый негр там кровь смывает по утрам..." Теж всієї пісні не співав, а тільки ту фразу, яка сьогодні причепилась до пам’яті чи до язика.

Роман його "Вальдшнепи" 80 прочитав увесь. Хто не читав цього твору, той не може скласти повного уявлення про Хвильового. Особливий талант, гострий, витончений. Зміст уже випарувався з голови, залишилося враження: повен світла, неба, Дніпрових просторів (дія відбувалася на лимані). Люди розумні, живі, діють, люблять, страждають. Прочитавши рукопис, я подумав: "Буде великим нещастям для нашої літератури, коли його заборонять". Заборонити його не заборонили, але світу роман не побачив з інших причин: ВАПЛІТЕ припинило своє існування, а з ним і журнал, де він почав друкуватися. Відгуки, які з’явилися після публікування перших розділів роману, я вважаю несправедливими, бо були продиктовані групівщиною, адже було модно лаяти все, що з’являлося з-під пера ваплітян. Лаяли Сенченковий "червоноградський цикл", лаяли п’єси Куліша, навіть "Патетичну сонату" 81, лаяли все, що приносив у видавництва Яновський, у тому числі "Чотири шаблі", і надто — "Вершників" 82.

З Юрієм Яновським у ті роки ми жили поруч на одній площадці. Після родинних конфліктів Григорій Епік розлучився зі своєю першою дружиною. Відбувся обмін. Вона перебралася в квартиру Яновського, а Юрій Іванович оселився в одній з кімнат трикімнатної квартири Епіка. Це на тій-таки площадці, де була й моя квартира. Юрій Яновський був хворовитою людиною. У нього було не все гаразд з нирками. Після трепанації черепа в районі вуха трохи недочував. Був високий, вродливий, страшенно працьовитий, однолюб, з вишуканим смаком, тонким розумом. Роки 1933—1937 були жахливі, він відсторонився від того, що діялося навколо, дотримувався однієї філософії — працювати, працювати, працювати. "Вершники" він написав у ті страшні роки і був битий за те...

Жив у ті часи такий собі письменник Іван Улянович Кириленко, людина одверта, по-своєму чесна, але малописьменна, до того ж украй зіпсована владою. Він колись працював секретарем Г. І. Петровського, потім на відповідальних посадах у редакціях, нарешті став одним із лідерів ВУСППу. Я з ним був знайомий ще з найдавніших плужанських часів, були на "ти", провели разом не одну годину. Десь на початку 30-х років, якось зустрівшися, ми за давнім звичаєм розговорилися. Він саме був на вершині адміністративного успіху і аж цвів од задоволення. Почали розмовляти про силу влади, про її принаду, про втіху до запаморочення, яку вона дає. Я, пам’ятаю, спитав: "А як ти себе почуваєш, не забув іще про те, як ходити ногами по грішній землі, простою людиною, без чинів і звання?" І він відповів: "Не уявляю такого життя. Мені або бути при владі, або не жити!" Сильно і чесно сказано. От оцей Іван Улянович і був однією з вищих інстанцій, над Яновським зокрема. Він осудив його чарівну поему "Чотири шаблі", кидав громи й блискавиці на "Вершників". "Знаємо, які це вершники! Віддайся їм на волю, то й завезуть, знаємо куди!" З гарної, чулої людини виробився чиновник, кар’єрист, якому було байдуже до літератури, якому було начхати на все, тобто якому, щоб утриматися на своїх позиціях, потрібно було увесь час чхати на все, гримати, виявляти пильність, тобто раз у раз брехати, зводити наклепи. Без цього утриматися на своїй адміністративній вершині він не міг, його збили б звідти інші, меткіші, енергійніші, отакі, як Ілько Стебун 83. І він молотив направо-наліво, заробляв свою посаду, уніформу, становище. Любив Юрій Іванович гарно вдягатися, носив красиві черевики і не міг писати на абиякому папері, абияким пером, абияким чорнилом. Він ходив по місту з магазина в магазин, підбирав якісний папір вищих марок, підбирав такі пера, щоб не видирали з паперу жодної ворсинки. Одна зволожена ворсинка — і сторінка зіпсована, Яновський викидав її і заміняв новою. Сторінка повинна бути як дзеркало. Писав непохапливо, літери виводив, ставив їх одну біля одної, одну в одну! Любив атрамент (тоді так говорили) не хімічний, а зелений — "алізариновий"! Стіл, як і в Смолича та Йогансена, був вільний від всякого роду інтелігентської зайвиші — розгорнутих рокописів, недочитаних книжок, читаних і нечитаних газет. Чистота, як у Миколи Гуровича Куліша, і дзеркальний блиск! Ховав у шухлядку рукопис, навіть коли заходив я! Найкращі дні наших зустрічей припадали на той час, коли він працював на Одеській кінофабриці 84. Вій був закоханий в цю кінофабрику, закоханий у Довженка 85, у директора тієї кінофабрики, якогось відчайдушно прекрасного матроса, розумного, благородного, чулого. Сам він тоді писав перший свій великий твір 86. Приїхавши з Одеси в Харків, спинявся у мене, і ми чимало провели чарівних годин за дружніми розмовами. Товаришували й пізніше. Життя розвело нас: я до війни залишався жити в Харкові, він зумів переїхати в Київ. А час, як відстань, точніше, відстань, як час, послаблює зв’язки, близьке далеким, затуманеним стає. Зустрічі наші в Києві здебільшого безрадісні були, нас продовжували молотити, за традицією, то одного, то другого, а то й обох разом. Нарешті він був зазнав тріумфу, та не навтішався спокоєм і змогою спокійно працювати. Вся напруга довгих літ, коли його молотили, якось, сконденсувавшись, з страшною силою вдарила по серцю. Воно не витримало, і Юрій Іванович в розквіті сили пішов у небуття.

"Знаємо, які то вершники!" — згадав цю кириленківську фразу, і в уяві постали інші часи, пов’язані з 47-м роком, коли Каганович докладав всіх сил повторити тридцять сьомий рік на Україні ще раз. Він, як звір, накинувся на Сенченка, Рильського, Яновського. За розпорядженням, т[ак] з[ваний] вересневий пленум СПУ три дні підряд трощив ту трійню. Та сатрапові здалося, що трощили мало й не так. На другий чи третій день після того пленуму він зібрав у приміщенні ЦК збори київської інтелігенції, де він знову громив, гримав, молотив найбільше Юрія Івановича і його роман "Жива вода" 87. Нарешті скрикнув на адресу критиків Яновського: "Хіба так критикують?! Я вам покажу, як слід це робити! Іване Дмитровичу (це до Назаренка 88), візьміть на столі в мене примірник роману!" Ух, як же чкурнув Іван Дмитрович! Я думаю, йому й зараз соромно згадати, як він побіг трюхачка, не пішов, а побіг трюхачка через сцену в кабінет Кагановича.