Поклик пращурів - Джек Лондон
Він ніколи не бачив, щоб собаки билися так, як ці вовкоподібні істоти, і перший його досвід став незабутнім уроком. Щоправда, то був досвід іншого собаки, інакше Бак не дожив би до того, щоб із нього скористатися. Жертвою стала Керлі. Вони отаборилися біля складу колод, де вона почала загравати з хаскі, котрий був завбільшки як дорослий вовк, хоча й наполовину менший за неї. Не було жодних попереджень, лише блискавичний стрибок, металеве клацання зубів, так само швидкий стрибок назад – і писок Керлі розірвано від вуха до щелепи. Це був вовчий стиль боротьби – вдарити й відскочити; але це було не все. Тридцять чи сорок хаскі підбігли і мовчки оточили противників. Бак не розумів цієї мовчазної ретельності й старанності, з якою вони облизували свої писки. Керлі кинулася на свого противника, який знову вдарив та відстрибнув убік. Наступну її атаку він зустрів грудьми, в особливий спосіб збивши її з ніг. Більше вона не піднялася. Саме цього й чекали інші хаскі. Вони зімкнулися навколо неї із гарчанням та гавкотом і, волаючи від аґонії, Керлі зникла під масою тіл з наїжаченою шерстю.
Це сталося настільки раптово й неочікувано, що Бак був приголомшений. Він уздрів Шпіца, який висолопив багряний язик у реготі; побачив, як Франсуа, розмахуючи сокирою, стрибнув у це собаче місиво. Троє людей з кийками допомогли йому розігнати їх. Це тривало недовго. Хвилини через дві після того, як упала Керлі, останніх її нападників відігнали кийками. Але вона вже лежала у закривавленому та витолоченому снігу, нежива й розм’якла, розірвана майже буквально на шматки, темношкірий метис стояв над нею і жахливо лаявся. Ця сцена часто тривожила Бака уві сні. Виявляється, он воно яке, життя! Ніякої чесної гри. Щойно впав, тобі кінець. Що ж, він стежитиме за тим, щоб ніколи не впасти. Шпіц висолопив язика і знову засміявся, й відтоді Бак зненавидів його пекучою та невмирущою ненавистю.
Не встигнувши відійти від шоку після трагічної загибелі Керлі, він отримав ще один шок. Франсуа при в’язав до нього якусь систему ремінців та пряжок. Це була збруя – така як та, що він її бачив удома, коли конюхи запрягали коней. І так само, як коні, він мав працювати, тягнучи Франсуа на санках-нартах до лісу, що облямовував долину, та повертаючись із вантажем дров. Хоча те, що з нього зробили тяглову силу, дуже образило його гідність, у Бака вистачило мудрості не бунтувати. Він енергійно взявся за цю справу й робив усе, що від нього залежало, хоча все це було для нього новим та незнайомим. Франсуа тримав курс, вимагаючи негайного послуху, і за допомогою батога отримував його; тим часом Дейв, який був досвідченим корінником, кусав Бака ззаду щоразу, коли той помилявся. Шпіц був лідером, так само досвідченим, і хоча не завжди міг причепитися до Бака, час од часу докірливо гарчав або хитро переносив свою вагу в упряжці, штовхаючи Бака на правильний шлях. Бак легко вчився і під спільною опікою двох товаришів та Франсуа досягнув певних успіхів. Ще до того, як вони повернулися до табору, вже знав, що за командою «хо» треба зупинятися, за командою «марш» іти вперед, міг входити у повороти і триматися подалі від корінника, коли навантажені сани мчали вниз.
– Три чудові собаки, – сказав Франсуа Перро. – Цей Бак до біса крутий. Я навчу його швидкості.
Після обіду Перро, який квапився доставити депеші, повернувся зі ще двома собаками. Він називав їх Біллі та Джо; то були двоє братів, обидва справжнісінькі хаскі. Хоча вони й народилися від однієї матері, та різнилися між собою, мов день та ніч. Вадою Біллі була його надмірна доброзичливість, а Джо був повною протилежністю: похмурим і замкненим, постійно гарчав, зі злобою дивлячись на інших. Бак прийняв їх по-товариськи, Дейв не звернув на них уваги, а Шпіц вломив одному, а потім іншому. Біллі примирливо замахав хвостом, розвернувся бігти, побачивши, що його примирливість не дала результатів, і заверещав, коли Шпіц вчепився йому в бік гострими зубами. Джо, хоч як крутився Шпіц, розвертався до нього писком, шерсть на його загривку ставала дибки, вуха були притиснуті до голови, він гарчав, клацав зубами, а очі світилися диявольським блиском, уособлюючи войовничий страх. Він мав настільки жахливий вигляд, що Шпіцові довелося втриматись і не карати його; але, щоб приховати власну нерішучість, той накинувся на безвинного Біллі, який вив, і погнав бідолаху до меж табору.
До вечора Перро дістав ще одного собаку, старого хаскі, довгого та худого, з пошрамованим бійкою писком та єдиним оком, що виблискувало, попереджаючи про хоробрість і вселяючи повагу. Його звали Сол-лекс, що означає «лютий». Як і Дейв, він нічого не просив, не давав та не очікував; і коли він повільно зайшов усередину поміж собак, навіть Шпіц залишив його у спокої. Сол-лекс мав особливість, яку не пощастило відкрити Баку: той не любив, коли до нього підходили зі сліпого боку. Бак вчинив це ненавмисне і вперше зрозумів свою необережність тоді, коли Сол-лекс кинувся на нього й розпанахав плече на три дюйми по вертикалі, аж до кістки. Відтоді Бак уникав його сліпого боку, і їхні товариські стосунки до останнього не знали жодних проблем. Як і у Дейва, єдиною мрією Сол-лекса було побути на самоті; хоча, як згодом дізнався Бак, кожен з них мав й іншу, ще важливішу мрію.
Тієї ночі Бак зіткнувся з великою проблемою – де заснути? Посеред білої рівнини манив теплом намет, освітлений свічкою; й коли він, ніби так і треба, зайшов усередину, Перро та Френсіс бомбардували його лайкою і кухонним начинням, аж доки він не вийшов із заціпеніння та не врятувався ганебною втечею на холод. Там дув холодний вітер, що сильно кусав його, з особливою злістю вгризаючись у поранене плече. Бак улігся на сніг і спробував заснути, але мороз швидко змусив затремтіти. Нещасний та похмурий, він вештався серед численних тентів і лише бачив, що кожне місце є так само холодним, як і попереднє. Тут і там на нього кидалися розлючені собаки, але він наїжачував шерсть на загривку і гарчав (бо швидко
