Втікачі - Власюк Анатолій

До цього все було занадто добре, і так довго тривати не могло.

Спочатку смерть Івана Дмитровича Синенького, про яку він вчасно не повідомив Службу безпеки. Він тоді кохався зі своєю новенькою, зовсім юною студенточкою, яка запала на його гроші, і вимкнув мобілку. А коли увімкнув, побачив пропущені дзвінки від підлеглих із психіатричної лікарні. Поки телефонував їм, час немилосердно спливав. Віктор Федорович вбирався, довго їхав на роботу. Здавалося, хтось усередині нього спеціально гальмує його дії. Це ж було просто, зателефонувати до Служби безпеки й сказати, що вмер Іван Дмитрович Синенький. Ні, він тягнув гуму, ніби звинувачував себе у тому, що сталося. Потім подумав, що, мабуть, Матвій уже давно повідомив своїм зверхникам про смерть Івана Дмитровича Синенького, і від усвідомлення цього трохи заспокоївся. А й дійсно, ніхто ж йому конкретно не казав, як має діяти за таких обставин. Смерть пацієнта у приміщенні колишнього монастиря справді була форс-мажорною обставиною, і ніколи на цю тему він не розмовляв зі Службою безпеки, так що не треба особливо хвилюватись.

Але Віктор Федорович хвилювався, хоча не розумів, чому. Раптом він подумав, що Матвій десь зник і не знає взагалі про смерть Івана Дмитровича Синенького. А потім йому спало на думку, що Служба безпеки якимось чином винюхала, що він приховав від неї звістку про відео, знятого Віктором Андрійовичем на мобільний телефон, з якого видно, що Іван Дмитрович Синенький проникає на територію колишнього монастиря, хоча мав би сидіти у своїй камері-келії. Ні тоді, а тим більше тепер Віктор Федорович не міг собі пояснити, як він взагалі зважився на таке зухвальство – приховати таку важливу річ від Служби безпеки. І приходила ж йому до голови думка, що все колись вилізе і буде йому непереливки, але ж не послухав свого здорового глузду, вчинив по-своєму.

І коли він вже набирав номер Служби безпеки, аби повідомити про смерть Івана Дмитровича Синенького, побачив, що його на мить випередили, бо вже лунав дзвінок звідти. Служба безпеки у нього давно вже перетворилася на щось абстрактне і загальне, без людських облич, хоча спілкувався виключно з начальником міського відділу і лише одного разу з його заступником. Проте ці люди були для нього уособленням Системи, з якою краще триматися на відстані, ніж виявляти зайву ініціативу, а потім виконувати те, що запропонував зробити, боячись, що не зробиш цього. Начальник міського відділу Служби безпеки України не привітався з Віктором Федоровичем, як це було зазвичай, а відразу пішов у наступ. Суть його претензій звелася до того, чому Віктор Федорович не повідомив про смерть Івана Дмитровича Синенького. Віктор Федорович пробелькотів, що ось саме зараз почав набирати номер Служби безпеки, але його на мить випередили, але не впізнав свій голос, настільки він був тихий і переляканий, що, здавалося, Віктор Федорович узагалі нічого не казав. Тому й подумав, що Служба безпеки в особі начальника міського відділу не почула його. Він ще ніколи не чув, аби ця Служба була такою жорстокою і несправедливою до нього. Що Віктор Федорович лише не вислухав за ці декілька хвилин спілкування, яке фактично переросло в монолог розлюченого начальника. Здавалося, це триватиме вічно, але з того боку барикад обірвали фразу на півслові і вимкнули зв'язок.

Поки Віктор Федорович оговтувався, чекаючи на карні заходи стосовно себе, і звільнення з посади було би нам'якшим у цьому переліку, як зник Матвій. Тепер Віктор Федорович боявся випередити події, бо Матвій просто міг піти, а потім повернутись, як робив це вже не раз, і Віктор Федорович, якби зателефонував Службі, виглядав би смішним не лише у власних очах, що можна було пережити, а насамперед в очах Служби, яка би зрозуміла, що поставила нікчемну людину керувати психіатричною лікарнею. І все ж він зателефонував, бо вирішив, що краще бути обсміяним, ніж ще раз витерпіти подібну ганебну розмову, коли з ним поводилися, мов з останньою шльондрою. На диво, його інформацію сприйняли спокійно, і начальник міського відділу Служби безпеки якось змучено, як здалося Вікторові Федоровичу, процідив крізь зуби, що вони вже про це знають. А потім з того боку барикад йому сказали, аби він тримав ситуацію під контролем, а вони за декілька днів розв'яжуть цю проблему. Як зрозумів Віктор Федорович, мова йшла про нову людину, яка мала замінити Матвія, бо начальник міського відділу Служби безпеки сказав, що, за його даними, Матвій уже не повернеться. Сказав приречено, а з плеч Віктора Федоровича ніби впав велетенський камінь, який весь цей час не давав йому дихати. Це ж не треба буде щотижня поїти і годувати Матвія, який стояв йому поперек горла і вимагав значних фінансових вливань у себе, а ці гроші Віктор Федорович з радістю би витратив на юну студенточку.

І ось тоді, коли можна було перевести подих, в кабінеті Віктора Федоровича з'явився начальник міського відділу Служби безпеки. Ні, зрозуміло, що зустріч з ним відбулася би рано чи пізно, бо треба було вирішувати, хто ж замінить Матвія і кого помістити в камеру-келію замість покійного Івана Дмитровича Синенького. Есбеушники могли би це зробити й самі, а Віктор Федорович лиш слухняно виконав би все, що вони йому накажуть. Тому з'ява начальника міського відділу Служби безпеки свідчила про те, що на Вікторові Федоровичу ще не поставили хрест. І все ж Віктор Федорович, хоча й був внутрішньо готовий до цього візиту, явно ніяк не міг заспокоїтись. Така його поведінка сподобалася головному есбеушникові їхнього міста.

— Вікторе Федоровиче, та сядьте вже, заспокойтеся нарешті, — промовив він, — не розстрілювати ж я вас прийшов.

Оте "розстрілювати" таки вплинуло на Віктора Федоровича, і він присів. Але ненадовго, бо знову зірвався з місця, потім знову сів і вичікувально з надією в очах глянув на свого зверхника. Той витлумачив це по-своєму і сказав:

— Гостити коньяком ви буде мене пізніше, а зараз треба вирішити дві справи. На тверезу голову!

Він засміявся, і Віктор Федорович гигикнув йому у відповідь.

Час злітав непомітно, говорили про все, але якось не могли підійти до основного: хто сидітиме в камері-келії замість покійного Івана Дмитровича Синенького, а хто вартуматиме в'язнів-пацієнтів замість зниклого Матвія. Причому коли потім стали говорити про зниклого Матвія, есбеушник обмовився, що в їхній структурі ніхто не зникає, і Віктор Федорович усе правильно зрозумів, і начальник міського відділу Служби безпеки побачив, що той усе правильно зрозумів.

Здавалося, пряме питання в лоб: "Кого ви пропонуєте замість Івана Дмитровича Синенького?" – мало зненацька застати Віктора Федоровича, але він без роздумів відповів: "Колишнього санітара Павла". Якби бодай за мить до цього в нього запитали, чи думав він про те, хто насправді має замінити Івана Дмитровича Синенького в його камері-келії, навряд чи Віктор Федорович зміг відповісти. Йому здавалося, що це питання взагалі не лізло до голови, хоча було цілком очевидним, що камера-келія, в якій донедавна перебував Іван Дмитрович Синенький, не може бути порожньою. Але вже точно Віктор Федорович міг стверджувати, що конкретне прізвище з числа його нинішніх пацієнтів йому не приходило до голови. Чому виплив Павло, Віктор Федорович не зміг би зараз пояснити, але, мабуть, це було підготовлене всім попереднім ходом думок, у тім числі й тих, які безпосередньо не стосувалися діяльності психіатричної лікарні.

Начальник міського відділу Служби безпеки посміхнувся.

— Мислите в правильному напрямку, Вікторе Федоровичу, — сказав він. – Бачу, що я не помилився, коли зробив ставку на вас.

Віктор Федорович готовий був кинутися до ніг свого зверхника і цілувати йому черевики, але ледве стримався, щоби цього справді не зробити. Він теж намагався посміхнутись, але нічого з того не вийшло. Раптом начальник міського відділу Служби безпеки спохмурнів, і Віктор Федорович подумав, що зробив щось не так.

— Правильно мислите, — повторив той, явно думаючи про щось своє, — але в нас для Павла придумана інша місія…

І після ефектної паузи, пильно дивлячись на Віктора Федоровича, що в того аж мурашки по тілу забігали, додав:

— Павло буде замість Матвія. Поки що інших варіантів заміни я не бачу.

Це було сказано таким тоном, аби Віктор Федорович не думав обговорювати питання, а, тим більше, заперечувати проти заміни Матвія Павлом. Ні, звичайно, заперечувати можна було, бо Павло зараз знаходився на такій стадії одужання, що, в принципі, не можна було з певністю сказати, чи він одужає взагалі. Але Віктор Федорович зрозумів, що якщо вже начальник міського відділу Служби безпеки сам до нього завітав сюди, то вже з готовим рішенням, так що дригатись тут не варто. Схоже, в нього є своя кандидатура на порожню камеру-келію, в якій ще донедавна перебував Іван Дмитрович Синенький. Головне, бути зараз слухняним, нічого не пропустити і виконати все, що накаже цей дивний чоловічок, який за інших обставин вже би давно був їхнім пацієнтом.

— Так кого ви хочете помістити замість Івана Дмитровича Синенького? – несподівано запитав начальник міського відділу Служби безпеки. В цьому запитанні містилися підводні камені, і Віктор Федорович відразу це відчув. Ніби йому давали можливість зробити свій вибір на користь (чи на шкоду?) того чи іншого пацієнта, хоча було зрозуміло, що це примарна надія, адже всім тут керує оцей миршавенький чоловічок, і як він скаже, так і буде. З іншого боку, Віктор Федорович дуже боявся помилитись, адже від цього залежало не лише його майбутнє, а й саме життя. Здається, начальник міського відділу Служби безпеки це відчував, розумів, що зараз коїться у голові цього нещасного придурка, але не поспішав тому на допомогу, відтягуючи час, насолоджуючись своїм повним верховенством.

Тягнути далі було неможливо, і Віктор Федорович справді вирішив не зволікати.

— Може, колишнього санітара Василя? – благально запитав він, вірно, мов песик, дивлячись в очі господарю.

— Браво, Вікторе Федоровичу, браво! – безжально і знущально вигукнув його екзекутор, але той цього не помітив. – Ви йдете у вірному напрямку. А які ще варіанти?

Вікторові Федоровичу здавалося, що від перенапруги зараз його голова трісне, але він ще встиг вичавити з себе:

— Сергійка?

— Я не помилився у вас! – захоплено, але все ще з іронією вигукнув начальник міського відділу Служби безпеки.