Втікачі - Власюк Анатолій

Віктор Федорович мав чимало роботи, але розумів, що зараз ось так просто не спекається Віктора Андрійовича. Чим швидше він намагатиметься випровадити Віктора Андрійовича зі свого кабінету, тим надовше може затягнутися цей процес. Тому зараз найоптимальнішим варіантом буде, якщо він до кінця вислухає розповідь Віктора Андрійовича, запевнить його, що проведе службове розслідування для з'ясування всіх обставин цього інциденту, а потім…

Потім нічого не вийшло, бо Віктор Андрійович уже тицяв під ніс Вікторові Федоровичу свій мобільний телефон і показував відеозапис, на якому чітко було видно, як невідомий заходить до спеціального відділення психіатричної лікарні, озирається, відчуваючи погоню, і спокійно зникає за брамою. Обличчя невідомого було важко впізнати, але це точно не був Матвій.

Віктор Федорович зрозумів, що йому явно нічим було крити. Він почав белькотіти, що дасть розпорядження провести службове розслідування, бо тепер стало очевидним, що до спеціального відділення психіатричної лікарні зайшов невідомий, і цей невідомий не Матвій, як було в минулі рази за аналогічних обставин, що треба повідомити в органи, адже це може бути людина, про яку вони не знають, що…

Віктор Андрійович скептично дивився на Віктора Федоровича, і той нарешті зрозумів, що виглядає ідіотом в очах колеги. Втім, він ніколи не розглядав Віктора Андрійовича як свого колегу, а радше як ворога чи принаймні супротивника, а тепер доводиться рахуватися з цим чоловіком, йти на будь-які поступки, аби врятувати ситуацію. Втім, Віктор Андрійович ще не був упевнений, що Віктор Федорович визрів, власне, до того, аби йти на поступки, аби віддати йому Сергійка для подальшого лікування, а тому почав здалеку:

— Так, Вікторе Федоровичу, ви повідомляйте органи, бо спеціальне відділення знаходиться у їхньому віданні, але я змушений буду передати запис до обласного управління охорони здоров'я. Ви ж самі розумієте, що невідомий чоловік, який вільно проникає до спеціального відділення нашої психіатричної лікарні, може завдати непоправної шкоди нашим пацієнтам.

Віктор Андрійович уже явно знущався з Віктора Федоровича, і той це відчув. Але він готовий був витерпіти будь-які знущання, аби лише Віктор Андрійович не ніс цього триклятого запису до обласного відділення охорони здоров'я. Це вже був не натяк, а пряма погроза з його боку, що коли він цей запис покаже обласному начальству, то Віктора Федоровича попруть з посади, і навіть доблесне СБУ не допоможе, і ніхто не згадає його заслуг на виборах, коли пацієнти психіатричної лікарні забезпечили стовідсоткове голосування за нинішнього українського президента.

Коли Віктор Федорович дуже хвилювався і не знав, як вийти з тієї чи іншої ситуації, його поросячі маленькі очки бігали туди-сюди і не знали, де зупинитись. Віктор Андрійович уловив цей момент і буцімто байдужим голосом сказав:

— Але я можу й не показувати цей запис в обласному управлінні охорони здоров'я.

Поросячі очки зупинились і свердлили переніссся Віктора Андрійовича. Це ще не була вдячність за ймовірний порятунок, але й відкладати в довгий ящик цю справу не можна було.

— Я можу й не показувати цей запис із мобільного телефону в обласному управлінні охорони здоров'я, — повторив Віктор Андрійович, — якщо ви…

Віктор Федорович усім тілом нахилився до Віктора Андрійовича. Здавалося, він готовий був влитися в нього, стати з ним одним цілим хоч до кінця життя, аби лише чим швидше закінчилася ця екзекуція. Але Віктор Андрійович уміло тримав паузу, доводячи до нестями Віктора Федоровича. Звісно, Віктор Федорович зараз мав би запитати, що він має зробити, і сказати, що він готовий на все, аби тільки Віктор Андрійович не заносив цей паршивий запис до обласного управління охорони здоров'я, але Віктор Федорович мовчав. Спочатку Віктор Андрійович подумав, що його план провалився і що Віктор Федорович не клюнув, розгадавши його задум. Але чим більше він вдивлявся в це свиноподібне мурло, тим краще розумів, що в того просто відняло мову – спочатку від розуміння наслідків походу Віктора Андрійовича до обласного управління охорони здоров'я, а тепер – від усвідомлення, що цієї катастрофи можна уникнути. Віктор Андрійович змилостивився і майже ніжно прошепотів:

— Ми ж домовимося, Вікторе Федоровичу?

Грізний і непоступливий ще п'ять хвилин тому Віктор Федорович з вдячністю замотав головою, яка могла просто відпасти в будь-який момент, потім закліпав очицями, а за мить з них потекли сльози. Це були справжні сльози застрашеного життям чоловіка. Мабуть, і сам Віктор Федорович не пам'ятав, коли востаннє плакав, і не треба було йому цього пам'ятати, бо якби йому хтось про це нагадав, він би розплакався ще більше, і тоді з ним годі було щось вдіяти. Тому Віктор Андрійович нарешті приступив до заключної фази операції, яка блискавично визріла в його мозку, коли він біг до кабінету головного лікаря психіатричної лікарні. Ось коли біг, здається, ще не мав ніякого плану, але вже в кабінеті головного лікаря цей план викристалізувався і становив єдине ціле. Віктор Андрійович був радий, що все так гарно вдалося, що у Віктора Федоровича просто нема виходу, і що, нарешті, він повинен погодитися на пропозицію Віктора Андрійовича.

— Я не буду нести цей запис до обласного управління охорони здоров'я, — чітко й тихо, але так, щоби було чути, казав голосом учителя Віктор Андрійович, — але ви віддасте мені Сергійка для подальшого лікування.

Поросячі очиці Віктора Федоровича знову забігали, і Віктор Андрійович подумав, що перегнув палицю. Так буває, коли випишеш пацієнтові забагато ліків, і замість покращення настає погіршення. Але Віктор Федорович доволі швидко впорався з собою. Ніби гора звалилася з його плеч. Віддати Сергійка? Та хоч ще десяток пацієнтів на додачу!

Вони вже сміялися, немов старі приятелі, які згадали приємні моменти зі свого життя. Але Віктор Андрійович не втрачав контролю над ситуацією. Він нагадав Вікторові Федоровичу, заради чого прийшов сюди і як той не послухав його:

— Ми зранку говорили з вами про Сергійка. Мабуть, ви розумієте, що для завершення його успішного лікування вам треба розпорядитися передати його мені.

Віктор Федорович вдячно кивав головою, потім комусь зателефонував, за мить в кабінеті був той лікар, який вів Сергійка, і зі здивуванням вислухав команду віддати Сергійка Вікторові Андрійовичу, хоча ще недавно все було з точністю до навпаки, підозріло і злякано глянув на Віктора Андрійовича і аж з третього разу зрозумів, що Віктор Федорович наказує йому вийти із кабінету.

51

Іван Дмитрович Синенький розумів, що був на грані провалу. Здається, Матвій починає розуміти, що один із його підопічних спокійно може вийти за межі спеціального відділення психіатричної лікарні й так само спокійно повернутися назад. Рано чи пізно Віктор Андрійович теж здогадається, що невідомим, який втікав від нього, був саме Іван Дмитрович Синенький. Чим все це може закінчитися для нього? У гірше місце, ніж це, його не зашлють, а тому – навіть якщо розкриють його таємницю, — змушені будуть змиритися з тим, що є. Ну, поставлять додаткову охорону, якщо їм вистачить для цього дурості. Обійти її так само просто, як відімкнути браму без ключів. Та й не поставлять, бо лише Матвій знає таємницю спеціального відділення колишнього монастиря. Посвячувати в це інших людей, навіть якщо вони вірою і правдою служать Системі, — дуже дороге і небезпечне задоволення.

Здається, тут йому турбуватися нічого. Переживати слід за інше. Цього разу він був відсутній за межами закладу менше трьох годин, але відчував, як катастрофічно тане життєстійкість організму. Лише повернувшись, зміг за доволі короткий термін відновити сили. І добре, що це сталося, коли Матвій спав від випитої горілки, а він допоміг йому затягнути цей процес бодай на годину. Минулого разу Іван Дмитрович Синенький був поза межами закладу майже п'ять годин, і в нього не було відчуття дискомфорту, що сили його тануть на очах у буквальному розумінні цього слова. Можливо, це пов'язане з тим, що того разу він був на волі вночі, а тепер удень? Треба це вивчити.

Вже давно всередині тіла Івана Дмитровича Синенького народжувалося відчуття, що незабаром він помре. Так буває, коли, здається, живеш собі спокійно, ні про що не думаєш, а тут надходить хвиля за хвилею, і невидимий і невідомий голос нашіптує тобі: ти скоро помреш, ти скоро помреш, ти скоро помреш… Ні, звичайно, він розумів, що смерть – це закономірний результат життя будь-якої людини. Проте він вважав себе обраним Богом і сподівався на щось інше, не таке банальне, як смерть. Можливо, це нашіптування смерті викликане якимись його внутрішніми переживаннями, бо останнім часом став неспокійним, вловлював звуки, яких насправді не було і не могло бути в живому світі.

Особливих пригод під час походу на волю в Івана Дмитровича Синенького не було. Звісно, формально він скористався тим, що Матвій пожартував, ніби йому потрібна ще одна пляшка горілки. Потрібна, то й потрібна, не жартуй наступного разу. Але щось невловиме тягнуло Івана Дмитровича Синенького за межі колишнього монастиря. Це не був плановий похід на волю, навіть внутрішній голос не закликав його зробити це. Тоді що? Невже все заради зустрічі з колишньою дружиною?

Він побачив її ще здалеку. Здається, вона помолодшала відтоді, коли вони бачилися востаннє. Скільки ж це минуло років? Не менше п'ятнадцяти. Якщо напружити пам'ять, то можна точно вирахувати. Але зараз у цьому не було особливої потреби. Якщо чесно, то Іван Дмитрович Синенький давно хотів побачити свою колишню дружину. Ось була в нього така потреба – хоч убий. Точніше, слід радше казати про потребу душі, яка кликала його зробити це. Звісно, за мурами психіатричної лікарні цього зробити було неможливо, а так пазли зійшлись, і Матвій з його жартівливим бажанням мати ще одну пляшку горілки до вже випитої став своєрідним посередником між бажанням Бога і внутрішньою потребою Івана Дмитровича Синенького.

Він побачив її ще здалека. Відчув, що це саме вона, а не інша жінка, бо очі вже давно бачили не так, як у молодості. Колишня дружина була на протилежному боці вулиці. Йшла, заглиблена у себе.