Втікачі - Власюк Анатолій

Він теж це відчув, бо, мабуть, знав цю жінку краще, ніж себе, і краще, ніж вона могла вивчити себе. Біда в тім, що люди витрачають своє життя на все, що завгодно, лише не заглиблюються у сутність власної душі. Якби ж то вони це зробили бодай на один відсоток відпущеного їм уміння, то вже давно би не лише розв'язали всі проблеми на планеті Земля, а й наблизились до розгадки таємниць Космосу. Здавалося б, що може бути простішим, але людям знадобиться ще не одне тисячоліття, аби прийти до цієї простої істини, і сотні геніїв не лише словами, а й вчинками мають їх до цього підвести.

Колишня дружина на якусь мить зупинилася, ніби страшний спогад дитинства пронизав усе її тіло. Іван Дмитрович Синенький теж завмер, ніби не знав, чим і як може допомогти колишній дружині. Але його допомога не знадобилась. Колишня дружина впоралась з відцентровою силою, яка народжувалася чи то в її організмі, чи то в душі, і знову неквапно пішла, дивлячись собі під ноги. Іван Дмитрович Синенький, звісно, не хотів, щоби його зустріч з дружиною закінчилася так банально. Звичайно, це і зустріччю не назвеш, бо він бачить свою колишню дружину, а вона його ні. І тільки він про це подумав, як дружина звела очі й подивилася на нього. У неї ще тоді, коли вони востаннє бачилися, був гірший зір, ніж у нього зараз, але Іван Дмитрович Синенький відчув, що вона дивиться на нього і бачить його. За великим рахунком, щоб побачити людину і відчути її, не потрібен хороший зір. Бачиш серцем, бачиш душею, і, можливо, відразу не відчуваєш, що відбулось, але потім розумієш, що щось таки сталося в твоєму житті – незбагненне, але дуже важливе, без чого ти би вже не міг жити.

Іван Дмитрович Синенький ішов, усе більше віддаляючись від колишньої дружини, але йому здавалося, що він стоїть на місці, і його дружина теж стоїть, хоча вона теж ішла, віддаляючись від нього. Просто в цьому місці, де вони зараз знаходилися, зупинився час, даючи їм можливість востаннє побачитись у цьому житті, бо там, де вони потраплять потім, взагалі нема часу, нема минулого і майбутнього, а сьогодення завмерло, ніби у відомій дитячій грі. Зараз важко сказати, скільки тривав цей момент, бо практично неможливо ввести якісь параметри, аби заміряти час, що зупинився. Іван Дмитрович Синенький знав, що колишня дружина побачила його, і для нього це було навіть важливіше, ніж те, що він побачив її. Він також розумів, що колишня дружина не усвідомила нинішньої події, як не усвідомлюємо ми, що просто живемо, дихаючи повітрям, вживаючи їжу і п'ючи воду. Все занадто геніально, аби заморочувати собі голову такими простими речами. Згодом оця зустріч якось відобразиться в житті його колишньої дружини. Іван Дмитрович Синенький знав, що буде саме так, а не інакше. Можливо, він насниться їй. Втім, це не обов'язково, бо сни — це дарунок долі, а він міг цього й не заслужити. Але оця зустріч, коли вони ніби бачили одне одного, а ніби й не бачили, все одно потрібна була їм, бо все-таки рідні душі, перш ніж навіки розпрощатись, мають зустрітись на цьому світі. Космічні закони зовсім інші, ніж на планеті Земля, незбагненні для людини, і те, що ми собі видумуємо в хворій голові, є лише нашою власною фантазією, що не має нічого спільного з тим, що насправді відбувається поза межами земної цивілізації.

Колишній біль уже давно минув. Звісно, все починалося з банальної образи, коли Івана Дмитровича Синенького забрали до психіатричної лікарні, а його дружина не витримала цього удару й фактично відмовилася від чоловіка. Він ще міг змиритися з тим, що вона не приходила до нього, а коли трохи оговтався від хвороби, дістав звістку, що вже тепер колишня дружина живе з його товаришем, якому він багато допоміг у цьому житті. Хвороба лише загострилась, а коли ситуація стабілізувалася, Іван Дмитрович Синенький поволі усвідомлював, що життя – набагато складніша штука, ніж це можуть собі уявити не те що хворі, а здорові люди. Втім, хворі з олімпійським спокоєм сприймають удари долі, бо їх лікують від іншого, чого буцімто здоровий мозок осягнути не в силі, але їм здається, що так буде краще тим, хто не подібний на них.

У житті звикаєш до всього. Якщо сказати, що людина звикає до життя у психіатричній лікарні, то так воно і є насправді. Вся справа лише в часі, який єхидно підкинули людині. Відчуття часу – чи не найбільше випробування для тих, хто живе на планеті Земля. Якби не було часу, люди би нікуди не поспішали і бездарно його не розбазарювали. У вічній гонці за часом людство зношується набагато швидше, ніж це могло би бути, якби часу взагалі не існувало. За великим рахунком, часу як такого не існує в природі, він є лише в головах людей, але цього не можна ніяк позбутися. З нашої пам'яті можна стерти багато чого, але не час. Ти можеш забути своє ім'я, кохану людину, навіть маму й тата, але час вмонтований в людину навічно і вмирає лише разом з нею. Іван Дмитрович Синенький переконував себе довгі роки, що він змирився з долею, пристосувався до обставин, але все-таки змушений був визнати, що звик до життя у психіатричній лікарні. І коли здавалося, що виходу із ситуації нема, його визнали безнадійним і перевели до приміщення колишнього монастиря. Він відразу відчув зміни у своєму житті. Розуміння нових внутрішніх можливостей організму і розуму приходило поступово. Це був процес пізнання самого себе, й аура колишнього монастиря сприяла цьому. Іван Дмитрович Синенький не хотів у всьому зізнаватися навіть самому собі, а тим більше він не міг цього сказати лікарям, які з маніакальною впертістю спостерігали за ним, змінювали методику, стратегію й тактику лікування, випробовували на ньому найновіші ліки і ніяк не могли второпати, чого йому не допомагає. А йому вже давним-давно допомогло, і не завдяки цим придуркуватим ескулапам у білих халатах, а радше всупереч їм, і було би великим злочином, якби він зізнався у цьому, і його би випустили на волю. За довгі роки перебування у колишньому монастирі він сам навчився бувати на волі, коли йому заманеться і коли підкажуть чи попросять про це вищі космічні сили. Але банальне життя на волі без цілющих властивостей колишнього монастиря й космічної аури, яка панувала тут, було смертельним випробуванням для таких, як він. Це все одно, що перекрити кисень чи занурити людину у воду й чекати, коли вона помре, а потім з глибоким видом знавця казати, що так і мало бути, що робили все для того, аби це сталося набагато пізніше, але наука теж не всесильна, а людина все-таки залишається смертною істотою.

Занурившись у себе, Іван Дмитрович Синенький доволі швидко проковтнув образу до дружини, бо все те, що відбувалося за межами колишнього монастиря, видавалося йому тепер дріб'язковим і нікчемним. Взагалі людські образи чи кпини в космічному просторі сприймаються, як дурний сон. Навіщось він наснився, попередив людину про щось, і тепер треба зрозуміти все, зробити правильні висновки й відкоректувати свою подальшу поведінку. Іван Дмитрович Синенький навіть пробачив синові й доньці, які вслід за матір'ю відмовилися від нього й жодного разу не відвідали у психіатричній лікарні, ніби він був якийсь інший, ніж вони. За формальними ознаками – так, але ще не знати, хто з них був більш хворим. Втім, слово "пробачення" тут було недоречним, бо Іван Дмитрович Синенький у своєму духовному розвитку піднявся набагато вище, ніж прості смертні. Це ще не був космічний рівень духовності, бо за земного життя його досягнути не можна, але слід було говорити про своєрідний місточок між земним і космічним, коли добре вже розумієш марудність земного, але ще не осягнув велич космічного.

З висоти свого розуміння життя Іван Дмитрович Синенький дивився на Матвія, який далі свого носа не бачив і вже до скону не міг піднятися бодай на один щабель догори. Оце розуміння нікчемності людини дорого коштує. Що б ти не робив, але не зможеш нічого виправити на цьому світі саме з такими людьми. Має бути так, як є, і закінчитися так, як має бути. І аж тоді можна буде приступити до наступного етапу перетворення земного, але вже, звісно, з іншими людьми. І знову розумітимеш нікчемність тих буцімто інших людей, які мало чим відрізняються від колишніх, але все ж знаходиш якусь родзинку, тямущого чоловіка, і завдяки цьому витягуєш весь ланцюжок, уповні використовуєш новий етап для перетворення земного – і чекаєш наступного етапу, паралельно вишукуючи нових людей, які могли би бути гідними свого призначення на землі. А буває так, що не знаходиш таких людей, і минають десятиліття й століття, і планета Земля пробуксовує, стоїть на місці, а коли так, то неодмінно відкочується назад, і ти розумієш, що нічого не можеш зробити, бо так має бути, бо інакше просто бути не може. Ох, важко бути Богом на Землі. Іван Дмитрович Синенький знав це по собі.

52

Тепер Богом для колишнього санітара Василя був нинішній санітар Павло. Саме пекло зійшло на грішну землю. Кат нарешті добрався до своєї жертви.

Ні, звісно, ззовні все виглядало пристойно. Василя та Павла вважали колегами. Ні в кого не виникало сумнівів щодо того, хто краще опікуватиметься колишнім товаришем, з яким нині трапилося нещастя. Але про це можна було говорити в нормальних умовах. У психіатричній лікарні божевільного віддали на поталу божевільному, тільки про другого божевільного ніхто не здогадувався.

Коли Василь прийшов до тями і зрозумів, що знаходиться в психіатричній лікарні, але вже в якості пацієнта, а не санітара, — здається, сприйняв це спокійно, наскільки можна було говорити про спокій у цій ситуації. Він не знав чому, але його погляд часто зупинявся на такому ж товаришу по нещастю, який лежав з ним в одній палаті. Минуле хтось надійно стер з його пам'яті, але цей хлопчина, якого називали Сергійком, викликав у нього лише позитивні емоції. Від юнака віяло спокоєм, домашнім затишком, хоча Василь, мабуть, уже й не знав, що це таке, якби раптом хтось у нього попросив дати означення цього явища.

І тут на дорозі між ним і Сергійком неодмінно з'являвся оцей злий санітар, якого він, здається, знав у минулому житті, але ніяк не міг зрозуміти, чому той заважає йому жити в житті нинішньому. За своєю природою Василь нікому не намагався зашкодити.