Втікачі - Власюк Анатолій

Із загостренням хвороби ця якість лише посилилась. Але колишній санітар не міг сприйняти того, чому інші так нахабно втручаються в його життя. І це ще більше загострювало його хворобу, обіцяло віднести пацієнта до розряду невиліковних, і якби звільнилося місце в приміщенні колишнього монастиря, Василь неодмінно потрапив би туди.

Павло, здавалося, мріяв про це все життя, і тепер його мрія нарешті здійснилася. Василь не просто став черговою жертвою його знущань, бо цих жертв у нього було достатньо. Тепер Павло міг уповні насолоджуватися життям, спостерігаючи за тим, як у буквальному розумінні цього слова ламає плани лікарів щодо ймовірного одужання Василя, бо їхні прагнення призводять до протилежного результату, а люди в білих халатах ніяк не можуть зрозуміти, чому так відбувається. Вони навіть не здогадувалися, що винним у цьому є санітар Павло, який слухав їхні розумування з приводу хвороби Василя і радів, що в лікарів нічого не виходить. На людях він страждав, що Василь ніяк не може одужати, хоча все мало би бути по-іншому, і ці його страждання було видно навіть неозброєним оком. Проте якби хтось задався метою подивитися на Павла з іншої точки зору, а тим більше зрозумів, що в того теж не всі вдома, то й розгадка таємниці, чому Василеві не допомагають звичайні засоби, які допомагають іншим хворим, була би на поверхні. Але парадокс полягав у тому, що ми часто не помічаємо божевілля в тих, з кого воно аж пре, натомість зосереджуємося на видимому, ігноруючи очевидне. І вже потім, коли часто трапляються трагічні події, кажемо, що все знали й бачили, хоча насправді і не бачили, і не знали, бо занадто виявилися самовпевненими, і навіть Божі знаки нічого не дали нашому серцю й розуму.

Для Павла було великою радістю залишатися господарем у палаті, коли він міг бути розпорядником життя пацієнтів. На інших він звертав увагу постільки-поскільки, але Василь і Сергійко завжди були в його полі зору. Найбільше задоволення для нього тепер полягало в тому, аби не допустити, щоби вони були разом і насолоджувалися просто від спілкування між собою. Сергійко був більш придатним до життя, і Павло це відчував. Юнак не дуже тягнувся до Василя, і це було на руку Павлові. Але для Василя Сергійко був тією рятівною соломинкою, завдяки якій він хотів вижити. Звісно, Павло робив усе можливе й неможливе, аби ця рятівна соломинка щоразу подалі віддалялася від колишнього санітара. Його ніхто цьому не вчив, але все виходило ніби само по собі. Яке ж неземне блаженство потім отримував Павло, коли усвідомлював, що йому вдалося це зробити, що саме завдяки йому Василь все більше й більше віддаляється від Сергійка, а одужання колишнього санітара стає маревом, і в це одужання вже не вірять навіть ті, хто ще вчора з оптимізмом дивився на пацієнта. Павло відчував себе центром Всесвіту, навіть вищим, ніж Бог, в якого він вірив, чи йому здавалося, що він вірить у Бога, і навіть Бог не міг перешкодити тому, що робив Павло. Одного разу, щоправда, йому до голови заскочила думка, що він вищий від Бога, а вищим від Бога може бути лише Диявол, але це була лише поодинока думка, що як заскочила, так і вискочила, не залишивши видимого сліду в його мозку. А якщо зважити на те, що думки рідко з'являлись у його голові, то взагалі не доводиться говорити про якийсь процес думання Павла як людини. Все відбувалося на інстинктивному рівні, закладеному в ньому природою, а тому ті, хто думав і щодня бачив Павла, не могли розпізнати в ньому такої ж нещасної, як Василь, людини. Рятувало Павла ще й те, що він був малослівним, бо якби ті, хто лікував Василя, бодай хоч трохи спілкувалися з Павлом, могли би рано чи пізно зрозуміти, що всі їхні зусилля є марними лише тому, що поруч з Василем знаходиться ніби його товариш, а насправді той, хто не сприяє одужанню колишнього санітара.

Перший удар по ідилії Павла наніс Віктор Андрійович, якому знову передали Сергійка для лікування. Якось само собою стало зрозумілим, що, спілкуючись з Сергійком, Віктор Андрійович невільно звертав увагу і на Василя, тим більше, що раніше з симпатією ставився до нього. Здається, ця симпатія не зникла й зараз, хоча на початках він був злий на Василя, який викрав Сергійка із психіатричної лікарні і загальмував процес його одужання, але тепер було зрозуміло, що винною у всьому була хвороба колишнього санітара. Відверто протистояти Вікторові Андрійовичу Павло не наважувався, тим більше коли помітив, що і Віктор Федорович якось по-іншому ставиться до Віктора Андрійовича. Раніше це були просто відносини між шефом і підлеглим, а тепер здавалося, ніби Віктор Федорович боїться Віктора Андрійовича і в чомусь від нього залежний.

Павло розумів, що Віктор Андрійович, лікуючи Сергійка, в якійсь мірі сприяє поверненню до нормального життя й Василя, хоча в того був інший лікар. Відверто протистояти цьому він не міг, і це його бісило. Нічні екзекуції над Василем приносили свої результати, але Павлові цього вже було недостатньо. Відверто знущатися з Сергійка він не міг, бо боявся, що той про все розповість Вікторові Андрійовичу, а той зробить так, аби Павла взагалі вигнали із психіатричної лікарні. Здається, цього він би ніколи не переніс. Віктор Федорович послухав би Віктора Андрійовича. Ніхто би й не згадав про колишні заслуги Павла, коли він фактично врятував психіатричну лікарню від бунту пацієнтів після втечі Василя та Сергійка. Тому Павло постановив собі діяти рішуче, як і раніше, але виважено і спокійно, а, головне, ще більш скритно, аби комар носа не підточив.

Але тут нарешті втрутився Бог. Павло відчував, що має статися щось надзвичайне з ним, бо не можна так довго грати роль, не визначивши для себе, що це за роль – Бога чи Диявола. Він хотів грати роль Бога на землі, що вже само по собі було великим злочином, єрессю і гріхом, але все більше розумів, що роль Диявола підходить йому більше. Це теж був злочин, можливо, ще більший, ніж коли би він грав роль Бога на землі, але так лягала карта, це було йому ближче, і навіть у молитвах він усе більше віддалявся від Бога. Павло не раз відчував, що, промовляючи молитву, робить це механічно, а сам ні про що не думає і ніби знаходиться між простором і часом у якійсь невідомій площині, але явно ні на землі, ні в пеклі, ні в раю. Ніби хтось поселив його в якомусь паралельному світі, де нема ні землі, ні пекла, ні раю, відсутні будь-які думки, як і те, що нагадувало би життя і всі процеси, пов'язані з ним. І ніби хтось навіває йому думку, що так буде краще, що Павло просто не розуміє, що так, власне, буде краще для нього і для тих, хто його оточує. Зазубрені молитви лилися самі по собі, а Павло існував сам по собі, не розуміючи, що з ним коїться, бо раніше нічого подібного з ним не було, і він ніколи не відчував стану невагомості душі.

А потім він зламав ногу. Ось так серед білого дня біля самої лікарні, коли він ішов з роботи, нога несподівано викрутилась, що Павло явно відчув хрускіт кісток. Страшний біль пронизав усе його тіло. Здається, він навіть на нетривалий час втратив свідомість. Цікавим було те, що до травмопункту йому допоміг дійти Віктор Андрійович, який саме йшов на роботу, і в Павла виникло непереборне бажання розповісти йому все-все-все. Він ніби хотів сповідатися перед Віктором Андрійовичем, хоча розумів, що формально це треба робити перед священиком. Але тут якийсь потік чистого сумління лився з нього, і це, мабуть, був останній шанс, який йому дав Бог. Проте Павло надзусиллям волі спротивився цьому й зосередився на нозі. Він розумів, що якийсь час не зможе працювати, а тому Василь без нього одужає. Тепер Павло з ненавистю дивився на Віктора Андрійовича, а той жахнувся цій ненависті, коли їхні погляди пересіклись у просторі й часі, але все списав на нестерпний біль Павла, заподіяний зламаною ногою.

Зламана нога остаточно доконала Павла. Неможливість продовжувати свій нелюдський експеримент над Василем загострювала його хворобу, і нога тут була ні до чого. Павло вже й не пам'ятав, як опинився на сусідньому ліжку з Василем. Здається, все було закономірним і мало закінчитися саме так, а не інакше. Павла спеціально поклали поруч з Василем, бо знали про їхні приятельські стосунки і сподівалися, що ця близькість піде на користь двом пацієнтам. Але якщо Василь поволі одужував, то вже тепер Павло міг стати пацієнтом спеціального відділення у приміщенні колишнього монастиря – звісно, якби там звільнилося місце.

53

Повернувши собі Сергійка, Віктор Андрійович мав би торжествувати перемогу, але свята в душі не було. Здавалося, погода зовсім не відреагувала на цю звістку, а люди, яких він бачив навколо себе, продовжували випромінювати байдужість.

Мабуть, так і мало бути. Віктор Андрійович розумів, що пожинає посіяне ним. Він теж не радів радощами інших, не печалився їхніми бідами. Взагалі людство виявилося настільки замкненим у собі, що вже Бог змучився дивуватися результатам свого експерименту. Звісно, Віктор Андрійович був трошки ображеним на людей, бо як можна було не радіти разом з ним. Але поступово образа зникала і накочувався незрозумілий тупий біль. Віктор Андрійович не міг конкретно сказати, що в нього боліло і в якому місці. Це його лякало. Біль був всепроникним і пронизував тіло. Це не заважало Вікторові Андрійовичу думати і щось робити, але вносило дискомфорт у його існування на білому світі. Якщо раніше він просто мусив перетерпіти деякі незручності, пов'язані, скажімо, з приїздом тещі до них, але знав, що рано чи пізно це скінчиться, то тепер цей внутрішній біль, здавалося, поселився в ньому надовго, якщо не назавжди. Віктор Андрійович ще не знав, що має робити, але відчував, що не зможе примиритися з цим болем, як з інородним організмом у своєму тілі. У нього ще не було плану боротьби з цим внутрішнім болем, але Віктор Андрійович відчував, що боротьба буде смертельною, хтось один має взяти гору: або він, або його біль. Третього не дано.

І раптом Віктор Андрійович зупинився, аж на нього ззаду налетів, матюкаючись, якийсь чолов'яга в окулярах. Він не звернув на це жодної уваги, хоча за інших обставин, звичайно, дав би гідну відсіч нахабі. Як міг він відразу не здогадатись про це? Як міг він не впізнати в незнайомцеві, який втік від нього і сховався за стінами колишнього монастиря, Івана Дмитровича Синенького? Сумнівів бути не могло.