Втікачі - Власюк Анатолій

Це був саме цей в'язень-пацієнт, з допомогою якого він мало не розкрив таємницю колишнього монастиря. З іншого боку, це було навіть на руку Вікторові Андрійовичу, що він не відразу зрозумів, хто був отим втікачем. Якби він під гарячу руку про все розповів Вікторові Федоровичу, а той, дізнавшись про Івана Дмитровича Синенького, прийняв би неадекватне рішення, чого від нього можна було сподіватись у будь-який момент, Віктор Андрійович міг би й не отримати Сергійка для подальшого лікування. Так, треба буде зайнятися цим питанням у найближчі дні. Він ще не знав, яким чином добудеться до Івана Дмитровича Синенького, але переконував себе, що йому вдасться це зробити.

До нього повертався хороший настрій. Образа на людство і навіть внутрішній біль ще остаточно не зникли з його світу відчуттів, але вже були десь на другому плані. Та й Іван Дмитрович Синенький, попри геніальність нещодавнього відкриття, не займав зараз думки Віктора Андрійовича. Його думки цілком і повністю зараз поглинула Оля, і він поспішав до Юлії Володимирівни, аби побачити свою кохану. Він не думав про те, як вона його зустріне і якою взагалі буде їхня зустріч. Для нього головним було те, що Олі вже ніщо не загрожує, що вона знаходиться під надійним захистом Юлії Володимирівни, яка сама загине, але не віддасть Олю нікому. Він був у цьому впевнений, хоча десь у глибині душі міг би й заперечити самому собі, що не така вже й Юлія Володимирівна супергерой, аби зуміти захистити Олю від різних несподіванок, а, головне, від лихих людей.

Підійшовши до будинку Юлії Володимирівни, Віктор Андрійович упіймав себе на думці, що не пам'ятає не те що її квартири, а навіть під'їзду, в якому вона живе. Довелося запитати про це у якоїсь жіночки, що вешталася поблизу без явних намагань хоч щось робити. Віктор Андрійович визначив її як імовірну свою пацієнтку в недалекому майбутньому. Але жіночка, мабуть, була іншої думки про свої розумові, а, головне, душевні здібності, і бурхливо зреагувала на його запитання:

— Ви про цю чокнуту? По ній вже давно психушка плаче. Більш схибленої людини я в своєму житті ще не бачила.

Цей монолог міг бути безкінечним у просторі й часі, якби Віктор Андрійович більш рішуче не повторив своє питання. Жіночка зі співчуттям, як йому здалося, глянула на нього, але все ж вказала на під'їзд і назвала номер квартири, в якій жила Юлія Володимирівна. Віктор Андрійович чемно подякував майбутній пацієнтці свого закладу і пішов на зустріч з Олею.

Але тепер у його душі ніби щось обірвалось. Він списав це на те, що сьогодні, здається, нічого ще не їв і навіть не пив, хоча починав розуміти, що справа не в цьому. Бувало, раніше він так закручувався на роботі, що аж під вечір згадував, що не їв, але тоді нічого всередині нього не обривалось. Але тепер він розумів, що це щось ніби обірвалось у його душі, а не просто всередині організму. Якби зараз він мав здатність мислити, то й самому собі не зміг би пояснити, чи це пов'язано з боязню зустріти Олю. А оскільки саме в цю мить він узагалі не мислив, то й подібні дурні запитання не лізли йому до голови.

Він ще довго стояв перед дверима квартири Юлії Володимирівни, аж поки не зважився натиснути на ґудзик дзвінка. Час тягнувся аж занадто повільно, що, здалося, він зовсім зупинився. Насправді все було як завжди, просто в голові у Віктора Андрійовича зараз відбувалися процеси, які би він не міг сам собі пояснити, та й, мабуть, жоден психіатр, навіть якби заліз усередину його черепної коробки, не зумів сказати щось путнє. Коли Віктор Андрійович удруге натиснув на ґудзик дзвінка, двері відчинились, і він побачив злу Юлю, яка пошепки прошипіла:

— Пожежа, чи що? Оля спить!

Він уже був у квартирі, коли почув Олин голос:

— Я не сплю. Хто це прийшов, Юліє Володимирівно?

Віктор Андрійович відразу і не впізнав її голос, хоча внутрішньо розумів, що це міг бути лише голос його коханої, нічий інший.

Юлія Володимирівна дивилася на нього, як на найзліснішого у своєму житті ворога:

— Ну, ось, розбудив… Олю, а хто ще може прийти, як не Віктор Андрійович?

Не встиг Віктор Андрійович визутись, як Оля випорхнула із ліжка і з'явилася перед ним. Вона була у нічній Юлиній піжамі, яка ввібрала ще допотопні форми своєї господині, а тому радше скидалася на мішок, в який запихнули тендітне створіння. Віктор Андрійович не міг не посміхнутися з цього. Оля сприйняла це по-своєму, бо вже давно зрослася з мішкоподібною піжамою і не звертала на це жодної уваги. Вона кинулась до Віктора Андрійовича і влучним снайперським пострілом влучила своїми губами прямо в десяточку його губ.

Юлія Володимирівна ще щось бурчала собі під ніс, але закохані не звертали на неї жодної уваги. Для них зупинився час, а весь живий і неживий світ перестав існувати. Аж тепер Юлія Володимирівна відчула себе зайвою на цьому святі життя і пішла на кухню, хоча й не знала, чим має зайнятись. Вона ще краєчком ока бачила, що Віктор Андрійович узяв Олю на руки і поніс до кімнати. Справді, в неї вже не було жодних ревнощів і заздрощів, і вона раділа, що має душевний спокій у житті. Тільки-но подумала, що треба вимітатися з квартири, як почула Олин голос:

— Юліє Володимирівно, де ви?

А вслід за нею відгукнувся й Віктор Андрійович:

— Юлю, йди до нас.

Коли вона зайшла до кімнати, то побачила скромну картину. Віктор Андрійович та Оля були на безпечній відстані одне від одного. Очі видавали їхнє взаємне щастя. Юлія Володимирівна щиро посміхнулась і сказала:

— А зараз, молодята, я буду вас годувати.

Здавалося, вона не помічала протестів на їхніх обличчях (і пов'язано це було не з "молодятами", а з необхідністю їсти), але якби й помітила щось подібне, то не сприйняла, бо вже знову відчувала себе господинею квартири, яка повинна дбати про гостей.

— Так, Олю, йди переодягнися в щось пристойне і зніми цей мішок, — сказала Юлія Володимирівна.

Аж тепер Оля зашарілася, мов дівчисько, яке вперше поцілувалось у своєму житті. Мимоволі вона намагался прикрити руками свою мішковидну піжаму, яку отримала в спадок від Юлії Володимирівни, але в неї, звісно, нічого не виходило. Віктор Андрійович посміхався до неї добре, гарно, ніби старший брат чи батько, але не той тато, якого вона мала, а якийсь інакший, з іншої планети, про якого вона мріяла все життя. Оля зірвалася з місця й побігла до спальні, а Віктор Андрійович продовжував дивитися в ту ж точку, де щойно була його кохана, і якби хтось уважно глянув на нього в цю мить, то помітив би, що й посмішка в нього змінилася й стала теплою, але водночас сумною й тривожною.

— Чого сидиш, мов засватаний? – командувала ним Юля. – Став стіл посеред хати, розставляй крісла, зараз будемо обідати.

— Та можемо й на кухні вміститись, — спробував він заперечити, але наштовхнувся на грізний погляд Юлі.

— Вдома в себе командуй, — відрізала вона. – У нас сьогодні свято чи не свято?

Звісно, він кивнув, що свято, і став відсувати від стіни стіл, розставляти крісла, а Юля пішла на кухню.

Віктор Андрійович швидше відчув, ніж зрозумів, що на нього хтось дивиться. Між спальнею і кімнатою стояла Оля, яка світилась ізсередини. Тепер він дивився на неї, як на богиню. Та що гріха таїти, вона й була богинею. Особливо в цьому божественному платті. Звісно, плаття було звичайним, і Віктор Андрійович бачив його мільйон разів, але сьогодні все було незвичним, космічним, божественним.

Юлія Володимирівна покликала Олю допомогти їй, і та чкурнула на кухню, вміло ухилившись від Віктора Андрійовича, який намагався обійняти свою богиню. Звісно, він не образився на неї, лише відчув тепло, яке розливалося по всьому тілу.

Разом зі своїми дівчатами він теж носив щось із кухні до кімнати, але все відбувалося ніби в стані невагомості, так що потім навряд чи Віктор Андрійович зміг би щось згадати – як і розмови за столом, і навіть той час, коли він знову був з Олею віч-на-віч, а Юля аж занадто довго мила й витирала посуд на кухні.

Він лиш трохи прийшов до тями, коли знову опинився на вулиці й зрозумів, що вже вечір і треба йти додому. Загомоніла мобілка, і він почув ніжний голос Олі:

— Я забула сказати тобі дуже важливу річ.

Він увесь напружився, сподіваючись на гірше, але прозвучали слова, заради яких він зараз готовий був віддати своє життя:

— Я кохаю тебе.

У нього виростали крила, і він робив усе можливе й неможливе, аби не здійнятись в небо, а залишитися на грішній землі. Там, у небі, мабуть, добре, але на землі краще, тим більше, якщо поруч є Оля, яку він тепер нікому не віддасть.

Чим ближче він підходив до свого будинку, тим більше віддалявся думками від Олі, а думав про Івана Дмитровича Синенького. Звісно, мова йшла про феномен цього чоловіка, який умів, як з'ясовувалося, проникати крізь мури. Це була ще одна загадка для Віктора Андрійовича, і, можливо, більш вагома, ніж таємниця колишнього монастиря. Тепер, коли у нього була Оля, він розумів, що з легкістю розгадає ці всі ребуси і наблизить людство до розв'язання глобальних проблем. Він сам собі посміхнувся, зауваживши, що мислить філософськими категоріями.

А вже коли відмикав ключем двері до квартири, подумав про Сергійка. Знову посмішка з'явилася на його обличчі. Він знав, що з Сергійком тепер усе буде гаразд, і скоро він буде на волі – не на тій, яку йому приготував колишній санітар Василь, а на справжній, коли людина може бути сама собою.

Дружина спала, а донечки ще не було. Тільки-но він влігся, як прийшла вона. І знову усмішка засяяла на його обличчі. Відтепер він був готовий усміхатися всьому світу – навіть найлютішим ворогам.

54

Зникнення Відьми, здається, не стало несподіванкою. Навпаки, всі ніби очікували, що рано чи пізно це мало статись, а сам факт зникнення сприйняли не те що з радістю, але з полегшенням. Інна Германівна не прижилась у трудовому колективі. Якщо сказати, що її не полюбили, то значить нічого не сказати. Дратувала її російська мова, під яку всі мусили підлаштовуватись, бо вона не розуміла української й насміхалася, коли хтось не міг висловити свою думку російською, плутаючи слова або вживаючи їх не в тому значенні. За той короткий час, що вона працювала в психіатричній лікарні, в неї не з'явилося ні друга чи подруги, ні товариша чи бодай людини, яка би могла спілкуватися з нею за стінами закладу.