Втікачі - Власюк Анатолій
А коли виплили назовні її експерименти щодо перетворення хворих на "овочі", всі почали запевняти одне одного, що підозрювали це, що готові були зупинити подібні речі, і добре, що Відьма зникла, а то… Звісно, людям властиво перебільшувати свої властивості й можливості, бо ніхто навіть не підозрював, що насправді діється в жіночому відділенні психіатричної лікарні, а ті, хто знав про це, мовчав, як риба у воді, й навіть не заїкався про це, боячись, що Відьма з них самих зробить "овочів".
Здається, найбільше від зникнення Відьми мав потерпати Віктор Федорович. Але йому простіше було прийняти кримінальну версію самого факту зникнення, перехреститись, якби він вірив у Бога, що Відьма, колишня його коханка, яку він побоювався, нарешті назавжди пішла з його життя, ніж усерйоз зайнятися розслідуванням того, що ж відбувалося насправді у відділенні, яке вона очолювала. Якби все вилізло назовні, Віктор Федорович давно би позбувся своєї посади. Але він знайшов союзників серед тих, хто працював у жіночому відділенні психіатричної лікарні, які все знали про злодіяння Відьми, але не менше, ніж він, були зацікавлені в тому, аби про це ніхто не довідався.
З людини легко зробити "овоча", але практично неможливо повернути її до попереднього стану. Віктор Федорович і не ставив перед собою такого завдання. Він просто повернув на посаду завідуючої колишню працівницю, здібну молоду жінку, яка любила свою роботу і, як не дивно, любила своїх пацієнток і ставилася до них зі співчуттям, чого, звісно, не було у Відьми. Поки міліція займалася пошуками Інни Германівни, жіноче відділення поволі поверталося до колишніх благословенних часів, і всі, хто там працював, лише дивувались, як могли піддатися на чари Відьми і весь цей час, коли вона керувала, дозволили собі перестати бути людьми у звичному розумінні цього слова.
Коли Юлія Володимирівна відібрала у неї Олю, Інна Германівна злякалася за власне життя. Насправді вона здивувалась, що взагалі дозволила забрати пацієнтку із відділення. І кому? Колишній начальниці дурдому, яка сама була психічнохворою і навіть лікувалася від шизофренії. А ще, звісно, вона не повірила Юлії Володимирівні, коли та запевнила її, що в обмін на звільнення Олі нікому не розкаже про те, що тут насправді відбувається. Може, спеціально й не розкаже, але десь проговориться. Комусь розповість просто так, без задньої, як кажуть думки.
Відьма завжди жила в такому стані, ніби навколо неї змовники плетуть інтриги. Ось і тепер, коли вона піддалася чарам Юлії Володимирівни, їй здалося, що її продав хтось із жіночого відділення психіатричної лікарні. Ніби вона всіх застрашила, що вони розуміли навіть її погляд і робили все, що вона захоче, але ж міг хтось вийти з-під її контролю. До того ж, звідки Юлія Володимирівна дізналася, що Оля перебуває саме тут, а не деінде? Чому вона взялася визволяти пасію Віктора Андрійовича, хоча всі знали, що саме вона в нього закохана? Одним словом, запитань було більше, ніж відповідей.
Але найбільше Відьма боялася помсти з боку Віктора Андрійовича. А й справді, той міг просто її задушити, якби дізнався, що вона витворяла з Олею. Чомусь саме цей вид убивства приходив їй в голову. Інна Германівна фізично відчувала, як Віктор Андрійович стискає їй горло своїми руками — і стає все менше повітря, і весь світ катастрофічно зменшується, звужується, аж поки не перетворюється на малесеньку точку, яка відділяється й віддаляється і нарешті зникає, й чорна завіса опускається перед очима.
Рішення втікати з цього чудернацького міста, яке не стало для неї рідним, визріло у неї вночі, коли сон так і не прийшов до неї, а вже зранку, прихопивши найнеобхідніше, а, головне, гроші й банківські карточки, Відьма пустилася навтьоки. В неї не було конкретного плану втечі. В Росію не можна було, в Україні — небезпечно залишатися. Залишалися закордонні країни. Хоча Інна Германівна й розуміла, що з її грошовими запасами вона там довго не протягне, але все ж сподівалася на удачу, яка завжди супроводжувала її упродовж всього життя.
Для початку треба було поїхати якнайдалі від цього огидного міста, але втікала вона повільно, не поспішаючи. Найкращим видом транспорту для цього була електричка, і вже до вечора Відьма стала недосяжною для своїх імовірних переслідувачів. Вона навіть не здогадувалася, що її ще не скоро шукатимуть, і навіть після трьох обов'язкових у цьому випадку діб ніхто й не думав її розшукувати. Але впевненість у тому, що її переслідуватимуть, аби навіть не довезти до попереднього місця, а розстріляти буцімто за спробу втечі, — ця впевненість поселилася в ній ще задового до того, як визрів сам намір утекти. Тепер Інна Германівна дякувала Богу, що допоміг їй і задовго до критичної ситуації готував її до цього.
Звісно, якби комусь сказали, що Відьма вірила у Бога, багато хто розміявся би з цього. Однак ми ж сприймаємо той факт, що кожний із нас по-своєму вірить у Бога і кожний іде до Нього своїм шляхом. Навіть атеїсти, публічно кажучи, що не вірять у Бога, все ж стикаються з певними ситуаціями, коли переконуються, що Він таки існує, хоча потім можуть співати свою стару пісеньку. Так і у Відьми були свої особливі стосунки з Богом, як і в кожного з нас. Звісно, у цих взаєминах не йшла мова про церковний обряд, а тим більше про віру. Це радше були стосунки спекулянтів: ти мені – я тобі, і ми обидва знаємо, що отримане можемо загнати за спекулятивною ціною. Важко сказати, чи влаштовувала така ситуація Бога, і можна підозрювати, що радше ні, аніж так, але Інна Германівна була цілком задоволена стосунками з Ним. Принаймні оці підказки на інтуїтивному рівні, які вона доволі часто отримувала, навряд чи могли йти від Диявола, хоча й такого варіанту Відьма остаточно не відкидала. І все ж вона горнулася саме до Бога, а не до Диявола. Це не обов'язково виливалося в молитви. Навряд чи вона їх знала, а якщо й знала, то, мабуть, не промовляла, як це зазвичай буває у віруючих людей чи в тих, хто себе таким вважає. Але Інна Германівна відчувала, що належить до обраних, що їй комфортно з Богом. Та й удача, яка супроводжувала її все життя, була божественною, а не диявольською.
Але сьогодні, коли вона була вже дуже далеко від ненависного їй міста, яке висмоктало з неї останні соки, Відьма – знову ж таки на інтуїтивному рівні – відчула, що щось не так. Це було, власне, відчуття, а не саме розуміння ситуації. Проте Інна Германівна розуміла, що зараз почне наростати страх, який переросте в паніку, і якщо вона щось не зробить, то це буде кінець. Ось так виразно і точно вперше в житті вона подумала про кінець. Зараз не треба було щось розшифровувати, бо кінець міг означати різне, аж до її особистого кінця, закінчення життєвого шляху. Раніше, коли нею оволодівав страх, здавалося, без причини, вона ще тримала себе в руках. Навіть коли цей страх переростав у паніку, це ще не був кінець, бо мозок інтенсивно працював, і Відьма завжди знаходила вихід із ситуації. Тепер же склалося враження, що Бог відмовився від неї остаточно, передав на поруки Дияволу, а той вирішив позбиткуватися з неї, ніби мстив за всі ті роки, коли вона була прихильна Богу, а не йому.
Вона зупинилась у готелі якогось маленького містечка і відразу відчула, як Смерть дихнула на неї. Звісно, можна було сказати, що це повіяло холодом з вікна, але ж Відьма уже знала, що це насправді може бути. Їй відразу спало на думку тікати звідси чим подалі, але вже був вечір, транспорту звідси вже не було, так що треба переночувати, а зранку мандрувати далі. Таке розумне рішення прийнятне за звичайних обставин, але не зараз. Інна Германівна це прекрасно розуміла, але нічого не могла вдіяти з собою, відчуваючи, що змирилася з необхідністю покинути цей грішний світ. Звісно, вищі сили ще давали їй якийсь час, аби вона належним чином підготувалася до відходу, але воля вже була паралізована, і не хотілося нічого робити, аби врятувати свою душу чи бодай повечеряти.
Коли Відьма лягла в ліжко, то згадала, що не замкнула двері. Дивно, але їй було ліньки вставати, аби перевірити, чи так це насправді. Готельчик був не Бог знати який, але необхідні атрибути мав. Проте Інна Германівна вже не мала сил, аби прийняти душ і хоч тілесно підготуватися до відходу. Причому мова не йшла про фізичні сили, які ще сяк-так нуртували в ній. Схоже, злам відбувся на душевному рівні. Її душа вже знала присуд вищих сил, а тому просто готувалася відлетіти у потрібний час, не дуже дбаючи про Відьму, з якою їй весь час було, м'яко кажучи, некомфортно. Інна Германівна теж відчувала в собі це інородне тіло, якого постійно хотіла позбутися. Взаємне бажання обидвох субстанцій нарешті мало здійснитися цієї ночі.
Відьма й незчулась, як задрімала. Щось важке й гнітюче снилося їй. Ніби підземелля, де вона орієнтується лише на звуки, бо нічого не видно. А потім буцімто вона намагається знизу вигрібати з під себе землю, яка нависла над нею. Спочатку це їй вдається, і вона навіть бачить клаптик неба, але потім з'ясовується, що цю землю нікуди вигрібати, і знову вона нависає над нею, застилаючи небо, аж поки те зовсім не зникає. В Інни Германівни закінчуються сили, вона розуміє, що нічого не зможе вдіяти, але ще за інерцією загрібає землю, якої стає все більше і більше.
Щось важке з огидним запахом накинулося на неї й почало душити. Відьма вже остаточно прокинулась і зрозуміла, що це вже не сон, а реальність. Вона відчувала на шиї цупкі пальці невідомого, які забирали в неї повітря й останню надію на життя. Спочатку вона подумала, що це Віктор Андрійович, але тут виглянув Місяць, освітивши темний готельний номер, й Інна Германівна побачила того, хто відправляв її на той світ. Цього смердючого чолов'ягу вона давно запримітила, він потрапляв у її поле зору декілька разів, але вона не надала цьому особливого значення, бо на залізничному вокзалі, а потім у вечірньому місті вешталося чимало подібних типів. Пильність зрадила їй. Уявні переслідувачі витіснили реального гробаря, який замість неї звів її порахунки з життям. Оце й була остання думка Відьми, коли вона полетіла в незвідані світи: чому вона раніше, як задумувала не один раз, не покінчила життя самогубством? Тоді було би це тихо, спокійно, пристойно, а не так ганебно й боляче, як зараз.
Чоловік змучився, поки душив Відьму, але ще хвилину-другу міцно тримав свої пальці на її шиї, хоча вже був переконаний, що пацієнтка віддала Богу душу.
