Музей покинутих секретів - Забужко Оксана
Адріян бачив, як він слідив її очима, як одмінялось йому лице, коли стрічалися зі собою поглядами. Презентував їй на йменини ціанкалі в закритій од світла синій ампулці — сам його не мав, де тільки й добув, такий люксус нечасто траплявся до рук… Дехто з Адріянових знайомих вдавався до стрихніну, але то був ненадійний засіб — совєтам вистачало зробити жертві промивання шлунка. Крім ціанкалі, жоден засіб не був надійним: остання куля, залишена для себе, могла затнутись, граната — не вибухнути… Адріян був щасливий, що Гельця має зашиту в комір ампулку чистої, як блискавка, певної смерти. Був вдячний за те "Стодолі".
А проте, дивлячись на їхню групу на знимці, — мов, обуджений зі сну, вперше споглядав їх усіх зі сторони, — виразно чув неспокій: як наростаючий звук алярму. ЦОК… ЦОК… ЦОК… цок…
Неспокій ішов од "Стодолі". Од надійного "Стодолі", твердого, як мур. Од "Стодолі", якому можна було тільки піддатись — або загинути.
Не могло їй бути з ним легко. То йому Вона улегшувала життя, його силу злагіднювала своїм світлом. Чи надовго її стане з таким подвійним тягарем — од підпілля, і од чоловіка?..
…Вдруге він почув той самий неспокій, як прийшла вістка, що впала наготована на зиму "Стодолина" криївка. Впала посеред жовтня, коли вже пізно було заходитися коло нової. Ціле щастя, що не встигли ще туди перенести запасу харчів, ані друкарської машинки. Без зрадника, казав зв'язковий, не обійшлося, — одночасно на тім самім терені зв'язкову Служби безпеки виказав її хлопець: повірив, матолок, ґебе, що, як тільки дівчина розв'яжеться з підпіллям, то заживуть собі з нею спокійно. Зв'язковій, яка на допитах мовчала, ґебісти прибили язика цвяхом до дошки — перед очима в того хлопця. Могло бути, що то він і про криївку взнав і доніс, але довідатися про те в нього вже не було способу: збожеволів.
"Стодоля" з "Дзвінею" лишилися без криївки. Хтось мусив розділити з ними свою. Тільки що зі "Стодолею" ніхто не хапався зимувати: чотири місяці з ним у бункері — то не в цю-цю-бабки грати.
І, з раптовим нудотним відчуттям порожнечі в грудях, яке виникає, коли дивишся в вічі наставленому на тебе чорному оку револьвера, Адріян збагнув: він це зробить. Попросив зв'язкового зачекати й сам написав до "Стодолі" шифровану "штафету". Запрошував "Стодолю" зимувати разом. Із секретаркою й охоронцем — в Адріяновій криївці якраз вистачало місця на п'ятьох.
Гелюська! Лялюська, ох… Ти тут?
Чуєш… Чуєш?
Що?
Вітер гуде…
Слухай. Мені знову те снилось. Мені теж.
Що?!
Не кричи. Ти кричав уві сні. Що я кричав?
Дуже мудрі речі, тільки дуже голосно. Розбудив мене. Говорив, як із листа читав, — повними реченнями. І що я казав?
Що множина спогадів скінченна. Що, справді?!
Не знаю, що це означає, але ти це повторив кілька разів.
Ні фіга собі… Щось іще?
Я всього не запам'ятала, Адю. Щось про те, що все, що з нами було, вже було з кимось раніше. Множина всіх спогадів на світі скінченна. Якась дівчинка, що дає себе понюхати. Що то за дівчинка?
Її звали Маринка. Ми гралися за сміттєвими баками, і вона при мені попісяла. Дала мені провести пальцем по борозенці.
Маленька шлюха.
Ні, чекай… Я пам'ятаю це відчуття в дотику, як шовк… Але чому вона говорила по-польськи?
Ти ж не знаєш по-польськи.
Це було уві сні. Тільки то був не мій сон, а його. Того, мертвого. І в сні була інша дівчинка?
Дівчинка, може, й інша, а спогад той самий. Множина скінченна. Слухай, а це ідея! Яка ти розумничка, що прокинулась і підслухала, я б сам уже не згадав!..
Нова професія — нічна секретарка. Лягатиму з увімкненим диктофоном і пильнуватиму твої сни.
Ні, слухай, Лялюсь, а якщо це правда? Якщо множина всіх спогадів у людства справді скінченна, і все, що відбувається з нами, вже відбувалося з кимось раніше? Тоді це величина, яку в принципі можна заміряти, — теоретично, можна всі спогади, що є на світі, закатати в який-небудь десяток хард-драйвів, уявляєш!.. І це було б єдине притомне пояснення всім дежавю, ні? Коли нам у пам'ять просто залітає шматок чужого спогаду, як ото мушка в око, які-небудь пару com кілобайт…
Милий, ти мене зовсім збив своїми кілобайтами. Я вже не пам'ятаю нічого з того, що снилось мені.
І я не пам'ятаю — самі оскалки якісь крутяться… Але про скінченну множину — це дуже класна ідея,
Лялюсь! Я про це думав раніше, тільки відповіді не знаходив, аж вона от! — якщо спогади різних людей насправді збігаються не за рахунок спільно пережитого досвіду, а за методом випадкових чисел, ну розумієш, так, як карти з одної колоди, коли, наприклад, випадає чотири шістки, — то відразу інакша складається картина…
Фотографія!
Що таке? Чому фотографія?
Ти сказав — картина, і я згадала: там була фотографія. В моєму сні. Та сама, з Гелею в лісі.
Що, справді?
Так, здається, вона… Жіночий знімок, зроблений незадовго до смерти. У Влади, коли ми в Пасажі інтерв'ю з нею писали, були в один момент такі очі — ніби вже не її. І ще я чомусь тьотю Люсю згадала, мамину сестру, — ти її вже не застав, вона вмерла в двотисячному…
Чого?
Рак грудей. Дуже хотіла жити, до останнього дня вірила, що одужає. Мама при ній була, казала, в неї на обличчі, коли серце спинилось, був такий здивований вираз, типу: як, і це все?.. І в труні такий самий залишався… Вона взагалі сильна жінка була, з тих, знаєш, на кому вся сім'я держиться, мамі до неї в цьому сенсі як до неба. Після війни, коли голод був, десь у ваші краї по хліб їздила, мішок муки на собі зі Здолбунова приперла, не знаю, де роздобула… Тою мукою тоді й пережили голодний рік, а то мама вже не вставала. І потім, коли мама вчилася, щонеділі їй до Києва харчі возила… Але чому я про неї згадала?..
Така, значить, ніч. Мертві просинаються. Мо', на дощ? Гумор у тебе…
А це не гумор. От помовчи-но хвильку. Чуєш?
Що?
Вітер гуде…
Ні, не чую. Хіба то не холодильник на кухні?
А ти тихенько побудь. Зараз почуєш. Іди до мене. Ось так… Лялюська моя, Лялюська… Дівчатко моє яблуневе…
Кавкнула спросоння якась птаха. З верху смереки їй, заляскавши проти вітру крильми, жалібним криком відповіла друга. (Сказав би — зв'язкові перекликуються!)
Чи сполошилися на звук людської ходи, чи це вже знак, що скоро світатиме?..
Мав вийти з лісу ще затемна. Мав пройти по дню через місто в своїй офіцерській шинелі зі споротими нашивками, в яких ходили здемобілізовані червоноармійці, — свіжопоголений, і навіть збризканий, аби не тхнув лісом, тим взапридух їдким "шипром", яким обливалися всі совєтські військовики (пся кість, що за носи ті люди мають?!), — щоби ледь не в самім ворожім лігві, в старій кам'яниці, вже наполовину зайнятій новими "господарями", стрінутися з умирущим, який не мав права померти, поки не перекаже йому того, що знає.
Колись його тато теж так ходив поночі, в негоду й заметіль — соборувати вмирущих. Малий Адзьо будився на рип дощаних підлог і здвиг ходи за стіною — й бачив золотаву смужку світла, що пробивалася з-під дверей дитячої. У грубі стугоніло, й плакав вітер у димарі; згідно, мов два їжачки, посапували в тьмі під перинами менші й міцніші на сон Миросько й Ґеник. А надворі, за шибами, совгалися чорні волохаті тіні — дорослі чоловіки вирушали в дорогу, бо хтось їх потребував. І хлопчикові щемів у грудях солодкий м'ятний холодок од знаття, що колись і він стане дорослим — і теж кудись вирушатиме серед ночі, бо такий є мужеський обов'язок, і його належить сповняти.
І тепер мусив устигнути, доки тамтой іще живе. Мусив одібрати од нього інформацію, од якої залежатиме життя сотень інших людей. Чим не соборування?..
"До зустрічі!" — сказав він своїм: так, як завжди прощаються в підпіллі. До зустрічі, ні в якім разі не "Прощавайте!". "З Богом!" — різностайно, на чотири голоси видихнула йому вслід нашорошена тьма: так, як і мама хрестила в дорогу тата, а потім, одного по одному, всіх своїх синів: з Богом! Гельця і хлопці — це тепер була його родина; іншої не мав. Все його минуле було при ньому, від найранніших дитячих літ: цілий час життя воднораз намотаний на безсонне, випружене двадцятисемирічне тіло, як на шпульку.
Ніс те все на собі. І мусив пронести туди й назад, цілим і неушкодженим. Надто багато він знає, щоб упасти. А дорогою назад знатиме ще більше…
І той, другий, що бореться в ці години зі смертю, теж знає, що не сміє вмерти, не передавши далі хованих ним таємниць. Адріян ішов визволити його від гніту земного обов'язку; відпустити його в смерть.
Чим не соборування?
Не знав, хто то такий, боявся навіть про те думати (мусив бути хтось знайомий, хтось із окружного проводу…), — знав лише кличку при вступі до помешкання: "Чи маєте на продаж анґліки? — Маємо, але тільки сорок другого розміру". Ті "анґліки" — англійські хромові чоботи, не вигідніші, але люксусовіші на вид од американських військових черевиків, і тому спеціально люблені кримінальниками, що позліталися "на Западну" з цілого Совєтського Союзу гребти, чого недограбували "товаріщі", — йому й направду би придалися: його власні черевики, ще німецькі трофейні, були вже геть розбиті. Але добре йому послужили — ані раз на лісових стежках не схитнулася нога…
Ліс уже рідів у передчуванні узлісся. Крізь гудіння вітру Адріян ловив загостреним слухом цяпання з віт відтаючих мокрих пластовнів: таки на відлигу. Сніг під ногою більше не траскав, як постріли, дедалі частіше пружинив півприсипаним падолистом, мохом, труском… Новий сніг, наколи мокрий, взагалі з усіх найбезпечніший — не те, що сухий. Або, нема то гірше, як старий, схвачений настом. А тут — якщо він і лишив десь потемки випадковий незаметений слід, той скоро засюркотить, скресне. Коли розвидниться, тамті вже нічого не знайдуть. Хіба би з собаками йшли. Але своїх собак вони натреновують на запах людського житла, на дух сільської хати, — а він смердить по-їхньому, "шипром". Смердить, як холера, — як кожний собачий начальник із зіркою на кашкеті.
Так чого ж йому так маркітно на серці, га?..
Щось лихе йому снилось, от що. І він не пам'ятав, що.
Навіть оскалків того сну не потрапив би зібрати. В одному не мав сумніву: сон був лихий. І оте відчуття — ніби йому довірено було в сні якусь гнітючу таємницю, пов'язану з долею багатьох людей, а він ту таємницю збавив, пустив повз вуха, мов розгублений новак-селепко на першім зв'язку, — цілий час його не відпускало.
