Князь Ігор - Малик Володимир

Був би він Яном, тоді б розпочав так:

Не буря соколи занесе чрез поля широкая —

Галиці стади біжать к Дону великому.

Або:

Комоні ржуть за Сулою —

звенить слава в Києві;

труби трубять в Новіграді —

стоять стязі во Путивлі.

Гарно! Чудово! Але, мабуть, треба розпочати цю пісню не по замислу Яновому, а так, як велить новий час. Про нові події слід і розповідати по-новому, новими словами, новою мелодією, щоб у ній чувся і гул копит, і дзвін мечів та шабель, тріск списів, і посвист стріл, і грім щитів. Щоб промовляла ця пісня не тільки до серця, а й розуму досягала, щоб князі яскраво уявили, яка страшна напасть нависла над рідною землею!

Ця думка сяйнула, мов блискавка, і пронизала свідомість. Так! Тільки так складати її — по бувальщинах сього часу!

Він відкинувся назад, сповнений внутрішньої снаги, що рвалася з душі, простягнув руку — дістав "Пісні Янові", переписані Славутиною рукою для Святослава Всеволодовича, потримав важку книжку на вісу, ніби зважував, яка в ній вага, потім полистав, хоча знав там кожне слово, врешті відсунув набік, а аркуш пергаменту присунув до себе, розгладив рукою і рішуче вмокнув біле гусяче перо в каламар.

Тихо, але значуще промовив:

— Ну, великий Яне, допоможи мені. Ти ж зумів, віщий!

Потріскувала і миготіла у бронзовому підсвічнику воскова свічка, озивався із темного закутка цвіркун, а з недалекого міського валу долітав приглушений крик сторожі: слу-хай!

Та Володимир того вже не чув і не бачив.

Перед його внутрішнім зором зринали одна за одною картини недавнього походу, сонячного знамення, щойно відшумілої битви: криваве сонце ледь просвічує крізь збиту копитами куряву, свистять легкі хиновські стрілки, гримлять щити, тріщать поламані списи, іржуть спраглі коні, зграї вороння летять до бойовища з усього Половецького степу на сите уядіє, стогнуть поранені, посилають до неба мольби і прокляття вмираючі... То Ігореві вої списами скородили чорну землю, кровію поливали, а трупами засівали. Тугою зійшов той посів по Руській землі.

І тоді рука твердо вивела:

А чи не ліпше було б нам, братіє,

почати старими словесами

ратних повістей

про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

Ні, почнемо ми сю пісню

по бувальщинах нашого часу,

а не по замислу-бо Яновому!

4

Рано-вранці 15 серпня 1185 року, на Успіння, заграли дзвони всіх київських церков — вітали храмове свято знаменитого на всю Русь Успенського собору Києво-Печерської лаври та невеликої, зовні нічим непримітної церкви Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, збудованої півстоліття тому великим князем Мстиславом Володимировичем.

Ранкове літнє небо над Києвом було чисте, голубе, мов щойно вмите. І звуки дзвонів линули до нього у високість теж чисто, молодо, голубино, — всім на радість.

На майдані, між великокнязівським теремом та Десятинною церквою, хвилювалося барвисте людське море. Князі, княгині, княжичі, князівни, бояри та боярині, наряджені в найкоштовніші вбрання, виблискуючи золотом та самоцвітами, всідалися на ситих коней, що сяяли золотом стремен, розшитими сріблом сідлами та вуздечками, прикрашеними позолоченими бляшками. Молоді гридні тримали поводи, підсаджували поважних господинів та господинь, а потім відводили туди, де кому з можновладців яке місце було призначене.

Коли всі були готові, Святослав Всеволодович подав знак — і пишна кавалькада рушила до Подільських воріт, з яких Боричів узвіз вів на Поділ.

Князі їхали до церкви Успіння Богородиці Пирогощої, щоб помолитися.

Кияни дивувалися — чому на Поділ, чому до Пирогощої? Адже храмове свято і в Києво-Печерській лаврі! Та й у старовинній Десятинній церкві, що стояла поряд з князівським теремом, можна було помолитися, або у пишному храмі Василія Великого, що був також поблизу, на Ярославовому дворі, або в Софії.

Кияни були раді, веселі — і у Верхньому городі, і в Нижньому, і ніхто не здогадувався, що блискучим видовищем вони насолоджуються завдяки князеві Ігорю, котрий ще звечора попросив Святослава поїхати вранці на Поділ, до церкви Успіння Богородиці Пирогощої.

Його впізнавали здалеку — ставного чорнобрового красеня.

— Дивіться, дивіться — Ігор! Князь Ігор Святославич! — неслося звідусюди.

Люди витягували шиї, пхалися наперед, щоб краще роздивитися цього незвичайного чоловіка, ім’я якого було у всіх на вустах. Їх не стільки вражала небачена поразка, якої він зазнав, як героїчна втеча з полону, з далекого Дону, що багатьом здавався краєм землі. Це був подвиг, яким чудувалися і захоплювалися.

Ігор їхав поряд з великими князями — Святославом та Рюриком. Він на людях бадьорився, навіть трохи хизувався, тримаючись у сідлі легко, прямо, але на душі у нього було важко: поряд з князями-переможцями почував себе незатишно, незручно. Ще добре, що не приїхав Володимир Переяславський, бо заліковував рани, а то було б зовсім зле. Після поразки на Каялі душа його була збаламучена, знічена, а вістка про смерть племінника Святослава зовсім надломила її. Це ж він винен, він завів його і все військо на погибель! Він!

Пригнічений, душевно спустошений, відразу після поразки, в полоні, він шукав виправдання, розради, підтримки в молитвах, тому й велів привести на Тор попа з города Дінця, а тепер звернув очі до чудотворної ікони, що містилася в церкві Успіння Богородиці Пирогощої на Подолі, — подякувати їй за чудотворний порятунок і попрохати заступництва для сина, для брата, для всіх бояр та воїв, котрі знемагали в половецькій неволі.

В цьому була причина його поїздки до чудотворної ікони Богородиці Пирогощої на Поділ.

Невелика, але гарно зведена біло-голуба церква стояла на майдані, під Старокиївською горою. Золотом блищали її хрести. Довкола гомоніли натовпи святково зодягнутих подолян.

Двері церкви були розчинені, всередині горіли свічки, на паперті ждав князів церковний причет на чолі з благочинним.

Князі спішилися і — по старшинству — рушили всередину, хрестячись і кланяючись. Попереду зайшли Святослав, Рюрик та Ігор. Їх супроводив благочинний. Заспівав хор на криласі, та так сильно, що замигали свічки в підсвічниках і в бронзовому панікадилі, виготовленому подільськими умільцями.

Ігор попростував до ікони Матері Божої Пирогощої, поцілував золотий оклад, опустився на коліна, схилив голову, довго молився, б’ючи поклони і не чуючи всього того, що відбувалося в церкві. Позад нього стала Ярославна з дітьми та братом Володимиром — усі молилися теж гаряче.

Всі просили чуда — врятування князів Володимира Ігоревича та Всеволода Святославича з усіма полоненими воями.

— Мати Божа, Царице Небесна, захисти їх і допоможи їм! — шепотів Ігор.

— Мати Божа, захисти сина мого! — гаряче вторувала йому Ярославна, і сльози котилися по її щоках.

Богородиця Пирогоща з немовлям на руках співчутливо дивилася на них з іконостаса своїми смутними візантійськими очима, і в мерехтінні свічок Ярославні здавалося, що в них теж бринять сльози.

Чудотворна Мати Божа Пирогоща!

За півсотні літ, відколи вона прибула до Києва і висіла на царських вратах цієї подільської церкви, слава про її чудотворність широко розлетілася по всіх князівствах, — і не було кінця-краю богомільцям, що стікалися до неї зі своїми болями, хворобами та незгодами.

Що ж то була за ікона? Звідки взялася вона? Чому в людей виникла віра в її чудодійну силу, в яку повірив князь Ігор і прибув сюди, до Пирогощої, щоб уклякнути перед нею на коліна?

5

У літопису під роком 1132м, у запису про Мстислава Ве ликого, сказано коротко: "У сей же рік була закладена кам’яна церква Святої Богородиці, звана Пирогощею".

Короткий запис, а за ним — могутні пристрасті, великі трагедії.

Мстислав Великий, прозваний так сучасниками за те, що був князь грізний, хоробрий у походах і щодо інших князів кру тий, того року, взимку, пішов з синами Всеволодом, Ізяславом та Ростиславом, а також з Ольговичами та Всеволодом Го роденським на Литву.

Немолодим він був на той час — лише двох літ не виста чало йому до шістдесяти, а друга жона його, Любава, дочка новгородського посадника Дмитра Завидовича, була молодша за нього рівно наполовину.

І була вона краси несказанної, а долі нещасливої. Бо яка то доля у неповних вісімнадцять стати жоною майже п’ятде сятилітнього сивого старика? Прожила з ним десять років —і любові не зазнала, і дітей не придбала. А що серце мала вогняне, то безтямно закохалася у князівського тіуна Прохора Васильовича, чорнявого красенявдівця.

Той відповів їй взаємністю.

Довго вони носили ті почуття в собі, не сміючи одне одно му слова мовити. Та їхні очі, палкі погляди без слів сказали їм про взаємне кохання. І в перший же вечір після від’їзду князя, зустрівшись випадково (а може, й ні?) в напівтемних сінцях безлюдного терему, вона впала йому в обійми.

— Соколе мій! — простогнала радісно.

— Княгине моя!

Щоб ніхто не помітив, вона обережно прочинила двері до свого покою і поманила його до себе.

— Сюди!

З того часу щоночі, коли слуги та служниці міцно засина ли у своїх комірчинах першого поверху, Прохор обережно, щоб не скрипнула жодна дошка підлоги, таємно пробирався в хо ромину молодої княгині.

Вони знали, що ризикували життям, але стриматися не могли: любов сильніша за розсудок та боязнь смерті.

І все було б нічого, та, на лихо, була тут ще третя люди на, покривджена людьми і долею і від того зла та мстива, — і тою людиною був князівський євнух Сидір, теж, як тіун Прохор, гарний, видний собою, але немощний силою чоловічою, якої позбавили його вже в парубоцькому віці вороги його. Та не був він позбавлений Богом почуття краси — і безтямно зако хався в княгиню, хоч і знав, що даремно, безнадійно.

Ото він якось підгледів, як Прохор таємно проникає на половину княгині, і загорілося його серце злобою на тіуна. І ви рішив він про все розповісти князеві.

Однак трапилось так, що коли Мстислав повернувся з по ходу, княгиня тяжко занедужала. Всі боялися за життя її, і євнух не посмів зробити своє чорне діло.

А тим часом Мстислав, молячись за здоров’я жони своєї, дав привсенародно у Десятинній церкві, перед іконою Богоро диці, обіцянку закласти на Подолі храм, якщо княгиня виду жає.

Невдовзі княгиня видужала.

Мстислав вельми зрадів з того і зібрав у гридниці дружину і бояр своїх, з якими ходив на Литву, і довго веселився, п’ючи меди і слухаючи дружинних співців.

І ось тоді, коли всі присутні, напившись та наївшись, слу хали чернігівського співця, ззаду до Мстислава, котрий одино ко сидів на чільному місці, підійшов євнух Сидір і прошепотів на вухо:

— Княже, ти ось, ходячи, землі чужі воюєш і неприятелів усюди перемагаєш, а коли ти вдома, або в суді, або над спра вами землі своєї трудишся, а іноді з приятелями своїми, весе лячись, проводиш час, то не відаєш, що у княгині твоєї дієть ся.