Князь Ігор - Малик Володимир

Бо хто ж потурбується про них більше, як не він? Ця втеча знімала з Сіверянської землі неймовірно важкий тягар — викуп за князя, бо дві тисячі гривень, що складали кількарічний прибуток Новгород-Сіверського князівства і які потрібно було сплатити половцям, тепер залишалися на батьківщині. Нарешті, всі сподівалися, що, будучи на свободі, Ігор зуміє подбати про оборону Сіверської землі, бо це ж найголовніша турбота князя...

Ігор під’їздив до Путивля.

Тут теж ясно гули дзвони, усміхалося чисте сонце, у синьому небі шугали білі голуби. Усі, хто міг ходити, висипали на вулиці та майдани, вітали князя з визволенням та поверненням додому, плакали від горя, що поселилося майже під кожною стріхою, майже в кожному сіверському серці.

Коли з’їхали на гору, звідки відкривався широкий краєвид на могутню фортецю на крутому шпилі, на голубий Сейм та сині бори, Ігор змахнув сльозу, що раптом защемила в оці, і, повернувшись до Ярославни, схвильовано прошепотів:

— Боже, я дома!.. Дома!.. А серце моє там, на Каялі, з моїми воями-соратниками, живими і загиблими. Поки житиму, пам’ятатиму про це!.. Загиблим — вічна пам’ять, а про живих подумати і подбати повинен я! Це мій найперший обов’язок!.. Як тільки зможу сісти на коня, відразу ж помчу до Чернігова та Києва — просити допомоги у князів. А своє віддам усе: золото і срібло, сережки та персні, оксамити та хутра, стада та отари. Залишуся голий і босий, а витязів своїх визволю з неволі половецької...

— Ладоньку мій! — пригорнулася до нього Ярославна. — Ладоньку! А як же інакше!

Зустрічати Ігоря з Путивля вийшли всі, хто залишився живий. Попереду стояв Володимир Ярославич з малолітніми сестринцями, за ними — челядь та вся путивльська залога. Багато хто плакав, але то були сльози радості.

— Таточку! — кинулися до Ігоря діти, коли підвода зупинилася. — Таточку! Татусю!

Володимир Ярославич згріб їх на оберемок — посадив на воза. Ігор притягнув дітей до себе, а по його змарнілому обличчю текли сльози. І теж радісні, щасливі.

Обняв і шурина, що нахилився до нього.

— Дякую, Володимире! Дякую, брате мій, що врятував їх, зберіг! Не дозволив хижому Кзі познущатися з них! Ярославна все вже розповіла мені...

— Слава Богу, Ігорю, що живий повернувся додому! Я радий цьому! За тиждень-другий нога загоїться — і помчиш до Новгорода, до свого золотого стола!

— Ні, Володимире, не через тиждень-другий, а завтра! Хворіти ніколи — треба збирати нову дружину! Бо Кончак та Кза можуть прискочити по моєму сліду!

— Тоді я залишуся тут!

— Ні, тут залишиться воєвода Вовк... Він досвідчений воїн!.. Та ти сам знаєш... А ти мені потрібен у Новгороді!

Ігор привітався з людьми, що оточили підводу, з воїнами путивльської залоги — і віз в’їхав на перекидний міст, що вів до обкованої залізом городської брами...

7

Кончак та Кза повернулися перед вечором. Були стомлені, злі. Передусім завернули до юрти полонеників. З очей схудлого, потемнілого на виду Кзи струмувала лють.

— Це ви, паршивці, підмовили князя тікати? Смерть вам! — і схопився за шаблю.

Кончак притримав його руку.

— Чекай, Кза! Дай поговорити з урусами! — і ткнув у груди Рагуїла пальцем. — Ось ти, старий, знав про втечу князя?

Рагуїл заперечливо похитав головою.

— Не знав, хане! Коли б я знав, то і я втік би разом з ним! Дивуюся, що князь не поділився з нами своїм задумом!

— А ви, молодці? — повернувся до Яня та Ждана.

— Ми спали, мов убиті, — відповів Янь, — і нічого не чули і не бачили. Вранці прокинулися — нема князя. Ще подумав: не спиться йому — пішов купатися на річку... А виходить...

— Я дізнався про втечу тільки тоді, коли сторожа підняла шум... А до того і в гадці не мав такого! — додав Ждан. — Ви ж самі, хане, дозволили нам вільно ходити по стійбищу...

— Ну, от бачиш, Кза, — повернувся Кончак до хана Кзи. — Вони нічого не знають!

— Не вірю! — скипів той. — Знали вони! Смерть їм! Хани почали сперечатися, аж поки Кончак не спалахнув.

— Годі, Кза! Розберемося! Якщо винні — покараємо! Не винні — викуп заплатять! Врешті, полонені мої!

Коли хани вийшли, Янь глянув на батька.

— Що робитимемо, отче? Невідомо, як Кончак розбиратиметься. Настю допитуватиме чи нас підшкварить на вогні?

Рагуїл задумався.

— Все може бути... Треба тікати!

— Коли і кудою? У Чорний ліс, як князь Ігор з Овлуром? Чи іншим шляхом?

— Треба все обдумати, обмізкувати! В усякім разі не в Чорний ліс, — там зараз нишпорить погоня за князем. Князь чи потрапить їм у лапи, а ми можемо запросто потрапити. Треба придумати щось інше...

Вони думали весь день, а опівночі втекли. Прорізали задню стінку юрти, поповзом поплазували до річки, перебралися на той бік і в темряві ночі швидко пішли на захід. Вирішили йти степом до річки Угол[81], а від неї повернути до Ворскли.

У першу ж ніч натрапили на добре відоме їм бойовище на Каялі. Ще здалеку почули легку трупну задуху, що дедалі збільшувалась, посилювалась. Янь затиснув носа пальцями.

— Може, обійдемо стороною?

— Ні, — заперечив Рагуїл. — Я навмисне повів вас сюди. Дивись, знайдемо захалявного ножа, лука чи списа. В бур’яні половці не все могли помітити... А зброя нам потрібна!

Сумна це була подорож. Ніч була темна, безмісячна. Молода трава вже прикрила обглемедані звіриною та птахами людські кістяки, і вони хрустіли під ногами втікачів. Ось так, навпомацки, наступивши спочатку ногами, вони знайшли два луки, сагайдак зі стрілами, ніж та половецьку пращу.

До світанку подолали щонайменше сорок верстов, бо йшли швидко, а як почало підніматися на сході небо, завернули до заростей навколо степового озера, забралися в самі нетрі і, намостивши з гілок та трави кубла, поснули в них... Голодні, але відпочилі, як тільки стемніло, знову пустилися в путь.

Так ішли ще дві ночі, аж поки нестерпний голод позбавив їх сил і сну.

— Далі, якщо нічого не вполюємо, йти не зможемо, — сказав Рагуїл. — А вполювати щось можна лише вдень. Що будемо робити?

Вони лежали в густих заростях на березі якоїсь річки і тихцем вели свою невеселу розмову. Заснути не могли: голод просто рвав нутрощі.

— Я піду на полювання, — сказав Ждан. — З кущів не висовуватимусь. Думаю, десь же знайду стежку, якою звірі ходять на водопій. Зроблю там засідку, — дивись, на ловця і звір прибіжить...

— Це добра думка, — погодився Рагуїл. — Тільки підеш не сам, а з Янем. Беріть обидва луки, стріли, ножа — і йдіть! Тільки будьте обережні!

Хлопці миттю рушили в путь. Пробиралися поволі, так, щоб і гілка не сколихнулася, щоб під ногою ніщо не тріснуло. Боялися викрити себе.

Невдовзі знайшли те, що шукали. Раптом закінчився суцільний молодий вільшняк упереміш із заростями лози та верболозу — і вони зупинилися: не стежка, а досить широка піщена галявина, стоптана копитами степових тварин, перерізувала їм путь. Ліворуч, унизу, блищало проти сонця сріблясте плесо річки, праворуч, удалині, відкривався безмежний степ.

— Залягаємо, — шепнув Ждан. — Цілимося у вожака! Ждати довелося недовго. Зі степу виринула зграйка рухливих тонконогих сайгаків і направилася до водопою. Як тільки вони порівнялися з ловцями, свиснули дві стріли — вожак упав на землю, забившись у передсмертних корчах.

Табун вмить повернув назад і зник з очей.

Це була перша, але не остання здобич втікачів. Суворе життя вчило їх обережності та винахідливості. Вогню не розкладали: боялися, що дим наведе на них половців. М’ясо їли сирим, ще теплим. Потім вирізали кращі шматки, загорнули в шкуру і взяли з собою. Воно їм слугувало поживою кілька днів, поки не зіпсувалося...

Лише коли перейшли Сулу і відчули себе у відносній небезпеці, бо опинилися на рідній землі, перестали ховатися і йти ночами. Тепер ішли вдень — від світанку й до вечора. І нерідко зі слізьми на очах минали спалені половцями села, розтерзані хижими звірами трупи людей або напівголодних дітей, яким пощастило чудом урятуватися. Діти просили хліба, їсти. Та чим вони могли допомогти, коли самі ледве животіли?

Зате в одному опустілому селі натрапили на табун напівздичавілих коней, вибрали найміцніших — і далі їхали верхи.

Чим ближче було до Сейму, тим похмуріше і тривожніше ставало на серці у Ждана. Що його жде дома? Чи уціліла Вербівка? Чи зустріне кого? Чи побачить лише згарища та трупи, як і повсюди?

— Не журися, — втішав його Янь. — Ніколи не бувало так, щоб усіх вирубали, все випалили, знищили. Хтось же та лишився! І може то якраз будуть твої!..

Ждан сумно хитав головою, іноді навіть усміхався на ті Яневі слова розради, та з очей не сходив смуток.

Якби ж то!

Та ось нарешті Сейм! І з кожним селом, з кожним хутором, що вони проїздили, все менше і менше залишалося в Ждановому серці надії. Ніби тисячі диких турів пронеслися по краю, ніби громом випалило землю і прибило завіямихвищами — таким були ті села й хутори. Всюди — згарища, пустки, непоховані трупи, біля яких діловито проходжали і бридко крякали ситі круки. Ні старого, ні малого. Тільки смерть, тлін і горе витали над зеленим Посем’ям...

Ждан темнів, кусав губи — аж вони йому зчорніли, стискував кулаки і підганяв коня. І навіть Янь утратив свою звичну веселість та безтурботність і їхав мовчазний, мовби то був і не Янь.

Коли під’їздили до Вербівки, Ждан вирвався вперед. Йому не терпілося швидше глянути на рідне село. А може, лихо обминуло його, обійшло стороною?

Даремні сподівання!

Він з’їхав на пагорб і зупинився, занімівши, вражений тим, що відкрилося його зорові. В долині, де колись стояла Вербівка, тепер жодної хатини, жодної повіті, жодної живої душі! Мертво, сморідно, страшно. Тільки срібляться тополі в левадах та зозуля кує на вершечку їхньої груші. Як на глум! І кому вона там кує ті довгі, щасливі літа?

Він зненавидів князя. Не хотів, якщо він урятувався, бачити його, говорити з ним, слухати з його вуст слова втіхи й розради. То він винен у всьому! Він!.. Ударив коня — і навпростець, через безлюдні вулиці і спалені дворища, через повалені тини і буйну зелень городів, ніким не прополену, здичавілу, помчав прямо до своєї груші, що одна тут зараз височіла, та ще стіжок сіна, що якимось чудом уцілів на леваді, нагадуючи і про рідних, і про збудовану власними руками хатину, і про його короткоплинне щастя.

Під грушею темніла купа золи.

Тут стояла його хатина.