Князь Ігор - Малик Володимир

З душі поволі вивіялися тривога та туга, від яких весь день скніло серце. На його досі похмурому обличчі все частіше з’являвся радісний усміх.

Тож не дивно, що Володимир уже вночі, коли учта скінчилася і всі розійшлися по своїх кімнатах, розкрив свою книгу, з якою не розлучався ніде, і записав:

"Із Новгорода Ігор іде ко брату Ярославу к Чернігову, помощі прося на Посем’я. Ярослав же обрадовався йому і помощь дати обіща. Ігор же оттолі їха ко Києву, к великому князю Святославу, і рад бисть йому Святослав, также і Рюрик сват його".

І лише другого дня, вранці, після сніданку, Ігор зрозумів, чого останній час так тривожно нило серце, віщуючи щось недобре. Святослав узяв його під руку, завів у свою хоромину-бібліотеку, посадив до столу і, виждавши якусь хвилину, тихо сказав:

— Ігорю, кріпись, брате: цими днями з Половецької землі до Києва дійшла сумна звістка...

Ігор завмер. Ураз посірілі вуста видихнули:

— Що? Невже щось із сином Володимиром? Святослав поклав йому на плече руку.

— Ні, слава Богу, Володимир живий. І Всеволод живий... А племіника Святослава Ольговича немає. Кажуть, хан Кза приніс його разом з кількома десятками полонеників у жертву своїм поганським богам на могилі загиблого сина свого Чугая...

Ігореве обличчя враз спотворила страшна болюча гримаса.

— О Боже! — простогнав він і закрив обличчя долонями.— Бідний Святославе! Це ж я винен у смерті твоїй!

2

Того ж дня, надвечір, незважаючи на важкий удар, якого зазнав він від звістки про загибель племінника, Ігор з невеликим почтом поїхав до Славути. Горе-горем, а діло — ділом. Поки живий, князю, мусиш про живе дбати!

На стукіт у ворота відчинилося оглядове віконце і чийсь, як здалося князеві, знайомий голос запитав:

— Хто там?

— Ігор, князь сіверський.

За віконцем хтось радісно скрикнув. Грюкнув засув, і важкі дубові ворота, обковані залізом, розчинилися. З них вибіг Ждан.

— Княже! — І притиснувся щокою до Ігоревого коліна. — Який я радий бачити тебе при доброму здоров’ї!

Ігор скочив з коня і, на подив усьому почтові, міцно обняв привратника.

— Ждане! Ти тут? Отже, подався-таки до Славути! Я так і думав!.. Ну що ж, Славута — добра душа, і тобі з Любавою буде тут непогано... Веди ж мене до нього хутчій!

Славута уже ждав його — обняв.

— Спасибі, що прибув, княже. Ігор зітхнув сідаючи.

— Прибув... З поклоном до князів прибув.

— Це добре!.. Казав колись віщий Ян: "Тяжко тобі, голово, без пліч, зле тобі, тіло, без голови!" Це треба розуміти так: "Києву, голові, без Сіверської та Галицько-Волинської земель не вистояти супроти ворогів, що напирають зі степу, а тілу, тобто Русі, без голови, без Києва, без великого князя київського теж не втриматися! Тож добре, що ти, княже, у важкий для себе час приїхав до Києва, до князів київських, на снем, щоб спільними силами рятувати нашу землю від кочовиків. Ти вчасно вирвався з неволі та прибув сюди, бо зле Руській землі без Ігоря.

Ігор скрушно похитав головою.

— Який же я був нерозумний, учителю, що не послухався тебе!.. Скільки разів давав ти слушні, як тепер мені стало ясно, поради, а я... От і мушу йти з поклоном до Святослава, до Рюрика та інших князів, щоб дали військову силу для захисту Посем’я, грошей — для викупу полонеників, зброї — для оснащення і спорядження нового війська. Бо який я князь без війська? А війська без зброї не поставиш! Людей зберу, та чого вони варті в бою без мечів, луків, списів та іншого військового обладунку!.. За цим приїхав! Не знаю, що великі князі скажуть на це. Як ти гадаєш?

— На твоє запитання, Ігорю, відповісти мені нелегко. Бо хто відає, на яку ногу завтра встане Святослав або Рюрик? Однак я гадаю, ні в одного, ні в другого немає підстав відмовити тобі у допомозі. Допомагаючи тобі, вони захищатимуть і свої князівства, і всю країну. Та й я докину слово за тебе... До речі, Святослав уже ділом допоміг тобі — послав на Посем’я своїх синів, і ті витурили звідти Кзу! Допоможе й зараз. Війська дасть, а може, і грошей... А от про зброю — не знаю. Навряд. Зброя — то найбільше, многоцінне багатство князівське. А тобі ж немало треба!

По Ігоревому обличчі промайнула тінь.

— Немало... Адже вся моя зброя в руках кочовиків...

— Скільки ж?

— Щоб заново озброїти таке військо, яке я вів до Дону великого, потрібно вісім тисяч мечів, луків, списів, щитів, захалявних ножів, сідел... А ще ж одяг, взуття...

— От бачиш!.. Думаю, ні Святослав, ні Рюрик не дадуть тобі і десятої частини того, що ти попросиш у них...

— Що ж мені робити! — в Ігоревому голосі забринів відчай.

Славута поклав теплі долоні на міцно стиснуті князеві кулаки.

— Вихід є!

— Який?

— Треба поклонитися не тільки великим князям, а й київському купецтву! Воно постачить тобі і зброю, і одяг, і взуття для цілої дружини!

— Купецтво! — вигукнув розчаровано Ігор. — Та воно й слухати мене не захоче! Купцям потрібне золото, срібло! А де я його візьму? Після того, як викуплю з неволі сина та брата, бояр та воєвод своїх, я жебраком піду по Русі!

— Якщо розумно повести діло, зброю тобі постачать у борг.

— У борг? Та це зневага для мене!

— Ти гордий, Ігорю. А коли подумати, то нічого зневажливого у цьому немає... Святослав не раз користувався купецькими позичками. Рюрик теж.

— Ну гаразд, згоден, — охолов Ігор. — Та як це зробити? Не стану ж я переступати поріг кожного купецького дому!

— І не треба. Аби твоя згода — все владить Самуїл. Домовилися?

— Домовилися.

— Тоді до столу, дорогий мій гостю.

Славута плеснув у долоні. Розчинилися двері — і служник і служниця внесли вечерю: м’яса тушкованого та судака вареного, хліба з тмином та пирогів з капустою, куманець солодкої сити медяної та жбан холодного сирівцю. Поставивши все це на стіл, наливши в келихи і простеливши князю та бояринові на коліна рушники, щоб витирати руки, вони зникли так же тихо і непомітно, як і зайшли.

Славута підняв келих, глянув на Ігоря.

— Ти живий, княже, і на волі, а це найголовніше... За твоє здоров’я!

— Спасибі, вчителю! Дякую, Славуто! — почулося у відповідь.

Вони заходилися біля смаженини та смачного дніпровського судака. А коли перше, найсильніше почуття голоду втамували, Славута відклав ложку, задумливо глянув на схудле обличчя Ігоря, запитав тихо:

— Княже, ти розумієш, що на снемі очі всіх князів будуть звернуті на тебе, бо ти став причиною, чому цей снем збирається?

— Розумію. Звичайно, розумію.

— Що ж ти їм скажеш?

Ігор задумався, довго мовчав. Потім, потерши чоло рукою, сказав:

— А що я їм скажу? Вони все знають уже. Просто попрошу допомогти, бо настала для мене скрутна хвилина.

— Цього мало.

— А що ж іще?

Славута здвигнув плечима.

— Коли б я знав! Коли б я знав, як прихилити їхні серця, мій дорогий князюшко! Бо ти ж, гадаю, не думаєш, що всі прихильні до тебе і співчувають тобі? Порадься з Володимиром Ярославичем, — він мудрий чоловік...

3

Останні дні перед снемом Володимир Галицький жив напруженим життям. До 15-го серпня, на яке припадало храмове свято князівської церкви Успіння Богородиці Пирогощої, що на Подолі і на яке Святослав збирав князівський з’їзд, залишався тиждень. Почали приїздити князі — з жонами, з дітьми, з охороною та обслугою. Разом із Святославом та його синами Володимир удень зустрічав їх, пригощав, розташовував по князівських та боярських хоромах на Ярославовому дворі, а вечорами поспішав до Святославової бібліотеки, яку тесть і теща відвели йому під тимчасове житло, запалював свічку і поринав у літописи, відновлюючи в пам’яті минуле, та в Янові пісні, щоб знайти ключі того, як відчинити двері до князівських сердець.

Янові пісні були ще у всіх на вустах, і йому здавалося, що досить наповнити їх, або одну з них, новими словами про Ігорів похід, як зачудовані старою, давно всім знайомою мелодією князі проникнуться якщо не братерською любов’ю, то співчуттям до Ігоря, до його ран, до його страждань.

Володимир уже вибрав з літописів усе, що йому було потрібне, щоб старими, давноминулими подіями якоюсь мірою виправдати нинішній нерозважливий вчинок свого зятя Ігоря, якого він полюбив, як брата, за гостинність, чесність, прямоту та відчайдушну сміливість. Він уже обдумав, як звернеться до князів на снемі, якими словами промовить до них, щоб їхні тверді серця сповнилися не осудом Ігоря, а співчуттям до нього.

Тихо потріскувала свіча, коливалися мерехтливі тіні на стінах, а він, сидячи за столом і проказуючи напівшепотом слова, що зринали з глибин душі, награвав на гуслях і вслухався в Янову музику. Всім вона була відома, всім була люба. Йому теж — здавна! Але тепер якась неясна досада, якийсь сумнів заповзали в серце, щось мучило, муляло, бентежило його. Не подобалось йому те, як неприродно звучала прекрасна Янова мелодія, покладена ним на свої нові слова, що розповідали про сучасні, нові події — Ігорів похід.

Він розумів, що знайшов чудовий зачин для своєї пісні:

А чи не ліпше було б нам, братіє,

почати старими словесами

ратних повістей про похід І

горів, Ігоря Святославича?

Він відкинувся на різьблену спинку дубового стільця і проказав ці слова вголос.

Як звучать! Як беруть за душу і зразу вводять слухача у нелегку оповідь про нещасливий похід Ігоря і трагічну долю його полку!

Але як не пасує розлого-урочиста Янова музика до цих напружено-тривожних слів! Ще б пак! Хіба йому зрівнятися з віщим Яном, неперевершеним співцем давніх князів — старого Ярослава, хороброго Мстислава, котрий зарізав Редедю перед полками касозькими, красного Романа Святославича? Ян Вишатич прославляв великі перемоги колишніх князів, а його завдання далеко складніше — оспівати Ігорів похід, що завершився небувалою поразкою, оспівати так, щоб викликати співчуття до хоробрих сіверських князів. А це ой як непросто!

Як же проспівати цю пісню — по бувальщинах свого часу чи по замислу Яновому?

Володимир поклав перо і охопив голову руками. Як важко дається йому ця пісня! Про Ігоря та його похід йому все відомо: щось сам бачив і чув, дечому був свідком, багато розповіли очевидці походу і насамперед — сам Ігор. Про старих князів та їхні походи вичитав у літописах, чув розповіді батька, Святослава Всеволодовича, Марії Васильківни. Отже, все в нього є, вся картина походу стоїть в уяві. Немає лиш відповіді на одне питання — як проспівати цю пісню? А це — найголовніше! Не що, а — як! Вічне питання поетів...