Князь Ігор - Малик Володимир

Всі вочевидь уявили, як половецькі орди, мов ліс, обступили вранці Ігореві полки. Нахмурилися князі. Кожен з них не раз готувався до бою, не раз робив перший крок назустріч ворогові — знає, які почуття в серці нуртують в останні хвилини перед кривавою січею.

Зблідли жони князівські, притулилися до них, мов курчата до квочки, діти їхні — маленькі княжата. Ждуть картини вирішального бою. І хоча він давно відбувся, хоча наслідки його всім відомі — третина війська лягла трупом на полі битви, а решта опинилися в полоні, — сила художнього слова така велика, що змушує знову і знову переживати давноминулі події.

Ось ритм музики швидкий, тривожний, надсадно-болючий, в ньому вчувається і шалений крик воїнів, і кінський тупіт та іржання, і брязкіт зброї, і болісні скрики поранених, і навіть огидне крякання вороння, що зібралося з усього степу на сите уядіє.

А в унісон музиці, що раптом зазвучала приглушено, ніби з далекого далека, почувся сильний, але трагічно-болісний голос автора:

Від досвіту

до вечора,

від вечора

до розсвіту

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи залізнії

у тім полі незнаємім,

серед землі Половецької...

Чорна земля

під копитьми кістьми

була засіяна,

а кров’ю поливана...

Тугою зійшли вони

по Руській землі!

Тут першою не стримала сліз княгиня Ольга Глібівна, жона Всеволода. Притиснувши двійко малят собі до грудей, вона вголос заридала, приказуючи: "Та вже ж мені свого милого ладонька ні мислію примислити, ні думою здумати, ні очима зглядіти! А-а-а!.."

Інші жони теж заплакали, заголосили, а князі насупилися, стиснули кулаки. У їхніх очах забриніли сльози, бо вони добре уявили полинне поле Половецьке, засіяне тілами руських воїнів. Хіба і їх не раз підстерігала така ж доля? Хіба зникла загроза половецька?

А коли Володимир звернувся до присутніх із закликом:

"Загородіте Полю ворота своїми гострими стрілами — за землю Руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!", чутливий та легко збуджуваний Рюрик стукнув ребром долоні по столу і вигукнув:

— Це наш обов’язок, браття! Святий обов’язок! Забудьмо про взаємні образи, про колишні чвари — об’єднаємося і спільно виступімо проти ворога!

І князі, розігріті вином, пивом та хмільним медом, загомоніли:

— Так, так, нам нічого ділити! Слава Ігорю! У нас спільний ворог — Кончак! Відомстимо поганину за рани Ігореві!

Скориставшись паузою, Володимир відпив з келиха прохолодної шипучої сити. А Славута взяв нове перо, — він поспішав, бо записував кожне Володимирове слово, щоб не загубилося. Серцем відчував, що князі захочуть мати "Слово о полку Ігоревім", а особливо Святослав. Та й як же не хотіти, коли про тебе в ньому так красно мовиться?

XXX

Пізнього вечора відшумів, закінчився князівський снем. Розійшлися князі з княгинями та чадами, роз’їхалися князівські бояри з бояринями та високі душпастирі зі своїми матушками. Попрощавшись з усіма, відправилися на спочинок великий князь Святослав з княгинею Марією Васильківною, князь Ігор з сім’єю та зять Володимир Галицький.

Скоро поснули всі. Один Володимир не ліг у ліжко. Переніс свічу до столу, поклав перед собою свої та Славутині записки, вийняв із стосика пергаменту великий чистий аркуш, склав його в кілька разів, ножем розрізав згини, прошив ниткою і взяв до рук перо. Він знав, що завтра за столом, на свіжу голову, князі знову захочуть послухати його

"Слово про Ігорів похід", — отож потрібно привести його до ладу: обдумати кожне слово, відкинути зайвину, додати щось нове, переписати начисто.

Вмокнув біле перо в каламар, подумав трохи, а тоді твердо вивів заголовок: "Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Ольгова".

...Спить стольний град Київ. Над ним — тепла серпнева ніч 1185 року. Простора кімната на другому поверсі пишного великокнязівського палацу, начинена книгами та зброєю.

Горить, потріскуючи, свіча.

А за столом схилився над аркушем пергаменту князьізгой, князь — великий книжник і громадянин — Володимир Ярославич, якого далекі нащадки через багато-багато століть назвуть геніальним поетом.

Тут, на дніпровських кручах, у золотоверхому Києві, в палаці великого князя київського, тієї ночі вилилося остаточно в карбовані рядки величне чудо — безсмертне "Слово о полку Ігоревім".

Володимир Ярославич, майбутній князь Галицький!

У грізну годину лихоліття, коли хоробрий, але необачний князь Ігор відчинив ворота ворогам на рідну землю, весняним громом, вічовим дзвоном пролунав його віщий голос, звернутий до всіх руських князів: досить чвар та міжусобиць, опустіте вже стяги свої, вкладіть у піхви мечі свої, пощерблені у братовбивчих війнах, черленими щитами загородіть Полю ворота на Русь!

Спить під зорями Київ. Скрипить перо. Гуде у жилах кров. Горить свіча...

1990-1998

Лубни

Князь Володимир Галицький.

Слово о полку Ігоревім

А чи не ліпше було б нам, братіє,

почати старими словесами

ратних повістей

про похід Ігорів,

Ігоря Святославича?

Ні, почнемо цю пісню

по звичаях нашого часу,

а не по замислу-бо Яновому!

Бо Ян-бо віщий,

якщо хотів кому пісню творити,

то розтікався уявою по дереву,

сірим вовком по землі,

сизим орлом під хмари.

Пам’ятав-бо, кажуть,

давніх часів усобиці, —

тоді напускав він

десять соколів

на стадо лебедине:

котру лебідку сокіл доганяє,

та перша пісню співає старому Ярославу,

хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю

перед полками косозькими,

красному Романові Святославичу.

Бо Ян же, братіє,

не десять соколів

на стадо лебедине напускав,

а свої віщії персти

на живії струни накладав —

вони самі вже князям славу

рокотали...

*

Почнемо ж, братіє, повість сію

від старого Володимира

до нинішнього Ігоря,

котрий, укріпивши задум свій

силою військовою

і погостривши серця свого

мужністю,

пройнявся духом войовничим

і навів свої хоробрії полки

на землю Половецьку

за землю Руську.

*

О-бо, Яне, соловію часу давнього!

Аби ти сі полки ощебетав,

скачучи, соловію,

по уявному дереву,

літаючи думкою попід хмари,

звиваючи славу довкруг нашого часу,

рискаючи тропою Трояновою —

через поля на гори,

то так би ти пісню розпочав

Ігореві, внуку Олеговому:

"Не буря соколів занесла

через поля широкії —

зграї галок летять

до Дону великого!"

Або так заспівав би ти,

віщий-бо Яне, Велесів внуче:

"Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

труби трублять в Новіграді —

стоять стяги у Путивлі".

*

Ігор жде милого брата Всеволода.

І сказав йому буй-тур Всеволод:

"Один брат,

один світ світлий —

ти, Ігорю!

Оба ми — Святославичі!

Сідлай, брате, своїх борзих коней,

а мої готові, осідлані —

під Курськом, напереді.

А мої куряни — бувалі воїни:

під трубами сповиті,

під шоломами злеліяні,

з кінця списа годовані,

путі їм відомі,

яруги знайомі,

луки у них напружені,

тули порозкривані,

шаблі нагострені,

самі скачуть,

мов сірі вовки в полі,

шукаючи собі честі,

а князю — слави".

*

Тоді вступив Ігор-князь

в золоте стремено —

і поїхав по чистому полю...

*

Сонце йому тьмою

путь заступило.

Ніч, стогнучи йому грозою,

птиць розбудила.

Свист пронизливий

пролунав поблизу: то див озвався

наверху дерева, —

велить прислухатись

землі незнаній —

Волзі, і Помор’ю,

і Посуллю, і Сурожу,

і Корсуню, і тобі,

тмутороканський бовване!

*

Тоді поглянув Ігор

на світле сонце

і побачив:

від нього тьмою

всі вої прикриті!

І мовив Ігор

до дружини своєї:

"Браття і дружино!

Краще посіченому бути,

ніж полоненому бути!

А всядьмо, браття,

на своїх борзих коней

та позримо на синій Дон!"

Охопило князя

таке сильне бажання

звідати Дону великого,

що й знамення йому заступило.

"Хочу-бо, — рече, —

списа приломити

в кінці поля Половецького!

З вами, русичі,

хочу голову свою зложити

або напитись шоломом з Дону!"

*

А половці по бездоріжжю

побігли до Дону великого, —

кричать вози опівночі,

мов лебеді сполохані.

*

Ігор до Дону воїв веде!

*

А вже ж біди його

ждуть птиці по дуб’ю,

вовки жах наводять по яругах,

орли клекотом

на кості звірів зовуть,

лисиці брешуть

на черлені щити...

*

О Руська земле,

уже за горою єси!

*

Довго ніч меркне.

Зоря-світ запалала —

імла поля покрила.

Щебіт солов’їний завмер —

говір галичі пробудився.

Русичі великі поля

черленими щитами перегородили,

шукаючи собі честі,

а князю — слави...

*

Спозарання у п’ятницю

потоптали вони

поганські полки половецькі

і, розсипавшись стрілами по полю,

помчали красних дівчат половецьких,

а з ними — золото, і паволоки,

і дорогі оксамити.

Покривалами ж,

опанчами

та кожухами

почали мости мостити

по болотах та грузьких місцях,

і всяким узороччям половецьким.

Черлен стяг,

біла хоругва,

черлен бунчук,

срібрене стружіє —

хороброму Святославичу!

*

Дрімає в полі

Олегове хоробре гніздо.

Далеко залетіло!

Не було воно

на кривду породжене

ні соколу,

ні кречету,

ні тобі, чорний вороне,

поганине-половчине!

*

Гзак біжить сірим вовком.

Кончак йому услід править

до Дону великого!

*

Другого дня вельми рано

криваві зорі світ провіщають.

Чорні тучі з моря ідуть —

хочуть прикрити чотири сонця.

А в них мигочуть сині блискавиці!

Бути грому великому!

Іти дощу стрілами з Дону великого!

Отут списам надломитись,

отут шаблям пощербитись

об шоломи половецькі

на ріці на Каялі,

близ Дону великого!

*

О Руська земле,

уже за горою єси!

*

Се вітри, Стрибожі внуки,

віють з моря стрілами

на хоробрі полки Ігореві.

Земля гуде,

ріки каламутно течуть,

пил поля покриває...

Стяги глаголять —

половці йдуть!

Від Дону,

і від моря,

і з усіх сторін

руські полки обступили.

Діти бісові

галасом поля перегородили,

а хоробрі русичі

перегородили черленими щитами!

*

Яр-туре Всеволоде!

Стоїш ти в обороні,

прискаєш на ворогів стрілами,

гримиш об шоломи

мечами харалужними!

Куди тур поскаче,

своїм золотим шоломом

поблискуючи,

там лежать поганські

голови половецькі!

Порубані шаблями гартованими

шоломи оварські

тобою, яр-туре Всеволоде!

Що йому рани, дорогі братове,

коли забув він

і почесті, і пожитки,

і города Чернігова

отчий золотий стіл,

і своєї милої жони,

красної Глібівни,

звичаї та обичаї!

*

Були віки Троянові,

минули літа Ярославові,

були походи Олегові,

Олега Святославича.

Той-бо Олег

мечем крамолу кував

і стріли по землі розсівав.

Лиш вступає він

у золоте стремено

в городі Тмуторокані,

а вже той дзвін чув

давній великий Всеволод,

син Ярославів,

а Володимир (Мономах) щоранку

вуха (воріт) закладав у Чернігові.

Бориса ж В’ячеславича

погроза на суд привела

і на Канині

зелену паполому постелила

за образу Олегову,

хороброго і молодого князя.

Із тієї ж Канини

повіз Ярополк вітця свойого

між угорськими інохідцями

до Святої Софії, до Києва.

*

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялися і росли усобиці,

гинуло добро Дажбожого внука,

в княжих крамолах

вік людський скорочувався.

Тоді по Руській землі

рідко ратаї погукували,

зате часто ворони граяли,

трупи собі ділячи,

а галки і свою мову заводили,

поспішаючи на покорм...

*

То було в ті раті і в ті походи,

а такої раті — і не чувано!

*

Від досвіту

до вечора,

від вечора

до розсвіту

летять стріли гартовані,

гримлять шаблі об шоломи,

тріщать списи харалужні

у тім полі незнаному,

серед землі Половецької...

Чорна земля

під копитьми кістьми

була засіяна,

а кровію сполощена...

Тугою зійшли вони

по Руській землі!

*

Що мі шумить,

що мі дзвенить

вдалині —

рано перед зорями?

Ігор полки завертає:

жаль-бо йому

милого брата Всеволода!

Билися день,

билися другий,

а на третій, під полудень,

упали стяги Ігореві.

Тут брати розлучилися

на березі бистрої Каяли,

тут кривавого вина не стачило,

тут пир докінчили

хоробрі русичі: сватів напоїли,

а самі полягли

за землю Руську...

Никне трава від жалоби,

а дерево з тугою

до землі нахилилося.

*

Уже-бо, братіє,

невесела година настала:

уже ковила-трава

загиблих прикрила.

Постала обида

у війську Дажбожого внука,

ступила Дівою

на землю Троянову,

сплеснула крильми лебединими

на синьому морі, близ Дону,

тим плескотом прогнавши

щасливі часи...

*

Князівські усобиці

припинили походи на поганих.

Сказав-бо брат брату:

"Се моє, а те — моє теж!"

І почали князі про мале

"се велике" мовити

і самі на себе

крамолу кувати.

А погани з усіх сторін

приходять з перемогами

на землю Руську.

*

О, далеко залетів сокіл,

птиць б’ючи, — до моря!

А Ігоревого хороброго полку

не воскресити!

*

І гукнули по нім Карна і Жля,

поскакали по Руській землі,

смерть людям несучи

в полум’янім розі.

І заплакали жони руські,

примовляючи:

"Та вже ж нам

своїх милих лад

ні мислю змислити,

ні думою здумати,

ні очима зглянути,

а золота і срібла того

не мало потратити!"

*

І застогнав-бо, братіє,

Київ тугою,

а Чернігів — напастьми.

Тоска розлилася

по Руській землі,

печаль велика тече

серед землі Руської.

А князі самі на себе

крамолу кували,

а поганії самі,

переможно набігаючи

на Руську землю,

брали данину —

по білці з двору.

*

Тії-бо два хоробрі Святославичі —

Ігор та Всеволод —

уже чвари розбудили,

які приспав був

Святослав грізний великий київський

силою:

придушив своїми могутніми полками

і харалужними мечами,

наступив на землю Половецьку,

притоптав горби та яруги,

скаламутив ріки й озера,

висушив потоки й болота,

А поганина Коб’яка

із Лукомор’я,

від залізних великих

полків половецьких,

ніби вихор, вирвав!

І впав Коб’як

в городі Києві,

у гридниці Святославовій.

Тут німці і венеційці,

тут греки і морава

прославляють Святослава,

жаліють князя Ігоря,

що потопив добро-багатство

на дні Каяли, ріки половецької,

руського золота насипавши.

Тут Ігор-князь

пересів із сідла золотого

в сідло невольницьке.

Посмутніли-бо городські заборола

і веселощі зникли...

*

А Святослав мутен сон бачив

У Києві на горах...

"Сю ніч з вечора

одягали мене, — рече, —

чорною паполомою

на ліжку тисовім,

черпали мені синє вино,

з трутом змішане,

сипали мені

з порожніх тулів

язичників-толковинів

крупний жемчуг на лоно

і ніжили мене...

Уже дошки без кніса

в моїм теремі золотоверхім...

Всю ніч з вечора

сіре вороння

граяло біля Плісенська,

на оболоні, де дебрі Кисані,

і неслося до синього моря..."

*

І сказали бояри князю:

"Уже, княже, туга ум полонила.

Се-бо два соколи злетіли

з отчого стола золотого

пошукати города Тмутороканя

або напитися шоломом з Дону.

Уже соколам крильця підрізано

шаблями поганськими,

а самих заковано в пута залізні!"

*

Темно-бо було на третій день:

два сонця померкли,

оба багряні стовпи погасли

і з ними молоді місяці —

Володимир та Святослав —

тьмою заволоклися

і в морі погрузли

на буйну радість хиновцям.

На ріці на Каялі

тьма світ покрила:

по Руській землі

розпростерлися половці,

як виводок барсів.

Уже піднялася ганьба над славою,

уже вдарило насилля на волю,

вже кинувся див на землю...

Се-бо готськії красні діви

заспівали на березі синього моря:

подзвонюючи руським золотом,

прославляють часи Бусові,

радіють з помсти за Шарукана...

*

А нам, дружино, не до веселощів!

*

Тоді великий Святослав

ізронив золоте слово,

зі слізьми змішане,

і сказав:

"О мої синовці,

Ігорю та Всеволоде!

Рано почали ви

Половецьку землю

мечами вражати,

а собі слави шукати!

Та безславно ви перемогли,

безславно-бо кров поганську пролили.

Ваші хоробрі серця

з твердого харалугу сковані,

а в одвазі загартовані!

Що ж ви заподіяли

моїй срібреній сивині?

А вже ж не бачу я

влади сильного

і багатого, і многовойого

брата мого Ярослава

з чернігівськими боярами

та богатирями,

і з татранами,

і з шельбірами,

і з топчаками,

і з ревугами,

і з ольберами...

Вони ж бо без щитів,

з ножами захалявними,

криком ворогів перемагають,

дзвонячи в прадідівську славу!

Та сказали ви: "Мужаймося самі!

Колишню славу собі присвоїмо

і майбутньою самі поділимося!"

Та чи диво се, братіє,

старому помолодіти?

Коли сокіл у линьці буває,

то високо птиць побиває:

не дасть гнізда свого в обиду!

Та ось де зло —

княже мені непособництво!

Нінащо ся година обернулася!

Се ж у Римові кричить люд

під шаблями половецькими,

а Володимир — під ранами.

Туга і тоска сину Глібовому!"

*

Великий княже Всеволоде!

Не думкою б тобі перелетіти здалеку

отчий золотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити

а Дон шоломами вилляти!

Коли б ти був тут,

то була б рабиня по ногаті,

а невільник — по різані.

Ти-бо можеш посуху

живими шереширами стріляти —

відважними синами Глібовими!

*

Ти, буй Рюрику, і Давиде!

Чи не ваші то золочені шоломи

по крові плавали?

Чи не ваші то хоробрі дружини

рикають, яко тури,

ранені шаблями гартованими

у полі незнаному?

Вступіть же, господини,

в золоті стремена —

за обиду нашого часу,

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти

на своїм златокованім столі!

Підпер гори Угорські

своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

мечеш каміння через хмари,

судна споряджаєш до Дунаю.

Погрози твої по землях течуть!

Відчиняєш Києву ворота,

стріляєш з отчого золотого стола

салтанів за землями!

Стріляй, господине, Кончака,

поганина-раба, —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль

пориває ваш ум на подвиг!

Високо літаєте ви

на діла відважні,

як сокіл, що, на вітрах ширяючи,

хоче птицю у буйстві здолати!

Єсть-бо у вас залізнії парубки

під шоломами латинськими.

Як ідуть, гуде земля,

і многі племена — Хинова, Литва,

Ятвяги, Деремела і половці —

сулиці свої кидають

і голови свої склоняють

під їхні мечі харалужні!

Але вже, княже,

Ігорю померкло світло сонця,

а дерево не з добра

листву обронило:

по Росі і по Сулі

(половці) городи поділили.

А Ігоревого хороброго полку не воскресити!

Дон тебе, княже, кличе

і зове князів — на перемогу!

Ольговичі ж, хоробрі князі,

уже відвоювалися!

*

Інгваре і Всеволоде,

і всі три Мстиславичі,

не простого гнізда шестикрильці!

Не по праву переможців

собі волості ви придбали!

Де ваші золоті шоломи

і сулиці ляські, і щити?

Загородіте полю ворота

своїми гострими стрілами —

за землю Руську,

за рани Ігореві,

буйного Святославича!

*

Уже-бо Сула не тече

сріблястими струменями

до города Переяслава,

і Двина болотом тече

отим грізним половчанам

під крики поганські.

Один лиш Ізяслав,

син Васильків,

подзвонив

своїми гострими мечами

об шоломи литовські,

погубив славу

діда свого Всеслава,

а сам упав

від литовських мечів

на криваву траву

під черлені щити,

сходячи юною кров’ю.

А той (убивця) прорік:

"Дружину твою, княже,

крила птиць приодягли,

а звірі кров полизали!"

І не було тут

ні брата Брячислава,

ні другого — Всеволода.

Сам-один ізронив він

жемчужну душу із хороброго тіла

через золоте ожерелля.

Посмутніли голоси,

принишкли веселощі,

труби трублять городенські...

*

Ярославе і всі внуки Всеславові!

Опустіте вже стяги свої,

вкладіть свої мечі пощерблені,

бо вже розгубили ви

славу дідівську!

Бо своїми крамолами

почали наводити ви

поганих на землю Руську,

на надбання Всеславове.

Бо із-за усобиць ваших

почалося насильство

від землі Половецької!

*

На сьомім віці Трояновім

кинув Всеслав жереб

на дівчину, собі любу.

Він хитрістю заволодів кіньми

і скочив до города Києва

і доторкнувся стружієм

золотого стола київського.

Згодом скочив від киян

лютим звіром

опівночі з Білгорода —

і щез у синій млі...

Він урвав щастя з три куси:

відчинив ворота Новуграду,

розтрощив славу Святослава,

скочив вовком до Немиги

з Дудуток.

*

На Немизі стелять голови,

мов снопи,

молотять ціпами харалужними,

на току життя кладуть,

віють душу від тіла.

Немиги криваві береги

не добром були засіяні —

засіяні кістьми руських синів...

*

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам ночами вовком шастав:

із Києва дорискував

до валів Тмутороканя,

великому Хорсові

вовком путь перебігав.

Йому в Полоцьку

подзвонили заутреню рано

у Святій Софії у дзвони,

а він у Києві дзвін той чув.

Хоча і віщу мав душу

в дужому тілі,

та часто від біди страждав.

Йому віщий-бо Ян

давно ще приповідку,

смислений, придумав:

"Ні хитрому,

ні багатому,

ні відуну вдатному

суду Божого не минути!"

*

О, стогнати Руській землі,

споминаючи давні часи

і давніх князів!

Того старого Володимира

ніяк було пригвоздити

до гір київських.

Його-бо стяги

стали нині Рюрикові,

а інші — Давидові.

Та в різні сторони

їхні полотнища майорять

і списи свистять...

*

На Дунаї Ярославнин голос чується,

зигзицею незнаною рано квилить:

"Полечу, — каже, — зигзицею по Дунаєві,

омочу шовковий рукав у Каялі-ріці,

утру князю криваві його рани

на дужому його тілі".

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на заборолі,

примовляючи:

"О Вітре-вітрило!

Чому, господине, насупроти вієш?

Чому мечеш хиновські стрілки

на своїх легких крильцях

на мого лади воїнів?

Чи мало тобі вгорі,

під хмарами віяти,

гойдаючи кораблі на синьому морі?

Чому, господине, мої веселощі

по ковилі розвіяв?"

Ярославна рано плаче

в Путивлі-городі, на заборолі,

примовляючи:

"О Дніпре Словутичу!

Ти пробив єси кам’яні гори

крізь землю Половецьку.

Ти ніс на собі

Святославові човни

до полку Коб’якового.

Возлелій, господине,

мого ладу до мене,

аби не слала до нього сліз

на море рано!"

Ярославна рано плаче

в Путивлі, на заборолі,

примовляючи:

"Світле і трисвітле сонце!

Всім тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло

гарячі свої промені

на воїнів лади,

в полі безводнім

спрагою їм луки стягнуло,

тугою їм тули заткнуло?"

*

Грає море опівночі —

ідуть смерчі хмарами.

Ігореві-князю

Бог путь указує

із землі Половецької

в землю Руську,

к отчому золотому столу.

*

Погасли вечірні зорі.

Ігор спить —

і не спить.

Ігор думкою поля міряє

від великого Дону

до малого Дінця.

Опівночі свиснув Овлур

коня за рікою,

дав князеві знати —

пора!

Загула земля,

зашуміла трава,

вежі половецькі сколихнулися.

А Ігор-князь поскакав

горностаєм в очерет,

білим гоголем на воду.

Злетів на борзого коня

й зіскочив з нього сірим вовком.

І помчав до лугу Дінця,

і полетів соколом під хмари,

побиваючи гусей та лебедів

на сніданок, обід та вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

то Овлур вовком помчав,

струшуючи собою студену росу,

бо підірвали вони

своїх борзих коней...

*

Донець каже:

"Княже Ігорю!

Не мало тобі величі,

Кончакові — ненависті,

а Руській землі — радощів!"

Ігор мовить:

"О Донче!

Не мало і тобі величі,

бо леліяв ти князя на хвилях,

стелив йому зелену траву

на своїх сріблястих берегах,

одягав його теплими туманами

під покровом зеленого дерева,

стеріг його гоголем на воді,

чайками на струмках,

чернями на вітрах".

Не така, рече, ріка Стугна.

Малу воду маючи,

пожерла вона

чужі ручаї та притоки

і, розширившись у гирлі,

юного князя Ростислава з

атягла на дно

при темнім березі.

Плаче мати Ростиславова

по юному князю Ростиславу.

Прив’яли квіти в жалобі,

і дерево в тузі

до землі наклонилося...

*

То не сороки заскрекотали —

по сліду Ігоревім

їдуть Гзак з Кончаком.

Тоді ворони не граяли,

галки позмовкали,

сороки не скрекотали,—

полози повзали тільки.

Дятли стукотом

Ігореві шлях до ріки вказують,

солов’ї веселими піснями

світанок провіщають...

*

Мовить Гзак Кончакові:

"Якщо сокіл до гнізда летить,

соколича розстріляємо

своїми золоченими стрілами".

Рече Кончак до Гзи:

"Якщо сокіл до гнізда летить,

то ми сокільця опутаємо

красною дівицею".

І рече Гзак Кончакові:

"Якщо його опутаємо

красною дівицею,

то не буде у нас ні сокільця, н

і красної дівиці.

І почнуть нас птиці бити

в полі Половецькому!"

*

Казав-бо Ян,

піснетворець часу давнього, —

Святославів, Ярославів, Олега-когана:

"Хоч і тяжко тобі, голово, без плеча,

та ще гірше тілу без голови", —

Руській землі без Ігоря!

*

"Сонце світиться на небесах —

Ігор-князь в Руській землі", —

дівчата піють на Дунаї,

в’ються голоси через море до Києва.

Ігор іде по Боричевім

до Святої Богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі.

*

Відспівавши пісню старим князям,

тепер молодим співати:

"Слава Ігорю Святославичу,

буй-туру Всеволоду,

Володимиру Ігоревичу!"

Здоров’я князям і дружині,

що встають за християн

на поганські полки!

Амінь.

"СЛОВО" ТА ЙОГО АВТОР

"Слово о полку Ігоревім" — найвидатніша пам’ятка стародавньої української літератури.