Князь Ігор - Малик Володимир

Прохорбо Васильович часто з княгинею наодинці буває. Якщо нині ти підеш, то сам побачиш, що я правду тобі кажу.

Мстислав мовчки, не перебиваючи, вислухав, усміхнувся в сиву бороду і сказав:

— Рабе! А чи не пам’ятаєш ти, як княгиня Христина, перша жона моя, вельми мене любила і ми жили в цілковитій злагоді? І хоч я тоді, як молода людина, нерідко чужих жінок навідувався, вона, знаючи це, зовсім не ображалась і тих жінок приязно приймала, показуючи їм, ніби нічого не знала, і через те найбільше мене до її любові і пошани зобов’язувала. Нині ж я зостарився, а багато трудів і клопотів про землю мені вже про це й думати не дозволяють. А княгиня, як мо лода жінка, хоче веселитися і може при цьому вчинити щось непристойне. Мені це устерегти уже немає змоги, але досить того, коли про це ніхто не знає і люди не говорять. Тому й тобі краще мовчати, якщо не хочеш нерозумним бути. І на далі нікому про це не говори, щоб княгиня не довідалась і тебе не погубила.

Євнух затремтів, зблід і прошепотів:

— Я мовчатиму, княже, як могила, — і непомітно вислизнув із гридниці.

По якімсь часі Мстислав помітив, що княгиня завагітніла, і радісно об’явив усім:

— У нас радість: княгиня збирається подарувати мені ще одного сина або ще одну дочку. Маю тринадцятеро дітей, — тепер буде чотирнадцятеро. Бог любить, щоб було до пари! З цієї радості нині закладемо церкву, як я і обіцяв.

Під передзвін усіх київських церков урочисто була закладе на подільська церква Успіння Богородиці, а наступного дня Мстислав покликав до себе тіуна і сказав:

— Заутра відпливає корабель з нашими гречниками[82] до Царграда. Поїдь з ними та купи дві ікони Святої Богороди ці — одну для подільської церкви, а другу — для вишгородської, бо та уже потемніла і облізла. І з купцями повертайся назад! Не барися!

Дав йому кілька срібних гривнів на покупку — і той поплив по Дніпру на купецькому кораблі.

А через два місяці повернувся — схудлий, почорнілий, але радісний. У князівському золотоверхому теремі, круглій двопо верховій будові посеред города Володимирового, коли він зайшов зі своєю ношею, закутаною у вишневу плащаницю, було гамірно, шумно — князь зібрав гостей, щоб ушанувати день народ ження княгині. Пройшов мимо всіх до чільного стола —поклав перед князем та княгинею покупку.

— Привіз, княже, — і кинув швидкий погляд на княгиню. Мстислав і виду не подав, що помітив той погляд, а також і те, як спалахнули рожевим цвітом завжди бліді тепер княгинині щоки, і спокійно сказав:

— Покажи!

Прохор розв’язав вузол і в обох руках підняв перед собою дві ікони — обидві Святої Богородиці. Були вони однакового роз міру, і Богородиці були схожі обличчям та одягом, і немовлята були як близнята, і не різнилися окладом, доситьтаки неба гатим.

— Ось ця, — підняв ту, що в правій руці, — куплена у Влахернському храмі. І зветься вона погрецьки Пирогоща, тобто Баштова, бо сам той храм збудований у міській стіні у вигляді сторожової башти... Це чудотворна ікона, скажу вам!

Усі затихли, вдивляючись у загадковий лик Богоматері.

— У чому ж проявилася її чудотворність? — спитав князь.

— Про це мені сказали і настоятель, і прихожани Вла хернського храму... А пізніше, в дорозі додому, ми всі пересвід чилися в цьому.

— Як?

— Як тільки ми покинули Босфор, налетіла на нас страш на буря. Удень стало темно, як уночі. Хвилі сягали висоти двох або й трьох людських зростів і заливали наш корабель. Усі вже готувалися до найгіршого і почали молитися. І тоді я виніс Богородицю Пирогощу — і всі опустилися перед нею на коліна, просячи заступництва. І що ви думаєте? Небо поволі проясні ло, вітер ущух, хвильовиця уляглася — і ми полегшено зітхну ли. Врятовані! Ми знову стали на коліна перед іконою і довго дякували за порятунок, на який уже не сподівалися. Потім полагодили снасті, вичерпали воду — і налягли на весла. Так Мати Божа Пирогоща врятувала нас перший раз...

— А вдруге? — видихнув хтось нетерпляче.

— А вдруге, це вже було в Дніпровому гирлі, — і ми пере коналися в її чудотворності, в цілющій силі, коли один з вес лярів раптово занедужав, а на третій день віддав Богові душу. Знаючі люди подивилися на бідолах і сказали: "Готуймося, браття, до смерті! Це — мор!" У всіх опустилися руки. Вже скороскоро Пороги, рідна земля, а чи допливемо ми живі та здорові до Києва? Ніхто в це не вірив, бо всі знали, що таке мор. Він нікого не милує!.. І тоді я знову дістав із скриньки Богородицю Пирогощу і підняв високо перед собою. "Молімося, браття, молімося! — сказав я. — Єдина надія на заступництво Матері Божої!" І ми гаряче молилися три дні на острові Хор тиці — і ніхто з нас за три дні не захворів і не помер. І тоді ми повірили остаточно в чудотворну силу ікони, перетягли волоком свій корабель через пороги — і щасливо добралися до Києва.

Всі перехрестилися, з острахом і надією поглядаючи на ікону, а князь сказав:

— Справді, правдива історія. Не вірити їй у нас немає підстав, бо двічі ікона порятувала тебе, Прохоре, та твоїх супутників, але почекаємо до третього разу — чи й утретє порятує? А тим часом я велю зробити на ікону новий оклад із золота, срібла та коштовного каміння. Поки це зробиться, дивись, і церква буде готова.

Всі загукали: "Так, так! Хай ця чудотворна ікона Богоро диці Пирогощої залишиться в новозакладеній подільській церкві, а друга буде для Вишгорода!"

І ніхто, крім княгині, яка добре знала норов свого мужа, не вник глибоко в слова князя Мстислава. Лише княгиня здригну лася, почувши його зауваження — "почекаємо до третього разу". Здригнулася і глянула на Прохора — чи й він зрозумів, що ховається в тому мимохідь кинутому зауваженні? Ні, Про хор не зрозумів, навіть не глянув на неї. А даремно! Князі слів на вітер не кидають, бо у них завжди за словами — діла, нинішні або майбутні... Княгиня в душі відчула тривогу за коханого. Та чим вона могла йому зарадити, чим допомогти? Вона не могла навіть відкрито глянути на нього, слово сказа ти йому. Бідна, бідна! Яке скороминуще її кохання!

А в середині осені, коли дерева під сонцем палахкотіли у золотому вбранні, вона народила князеві сина. І назвали його по дідові Мономаху Володимиром, а в хрещенні —Дмитром. А старші сини та дочки Мстислава відразу прозвали його Ма чушичем, тобто сином мачухи їхньої.

На якийсь час княгиня Любава за клопотами забула про своє кохання. І тільки через місяць, коли якось із немовлям сиділа біля вікна і дивилася на майдан перед Десятинною церквою, побачила, як із княжого двору виїздить простий незграб ний віз, а на ньому —Прохор, схудлий, зарослий, закований у ланцюги залізні...

Княгиня зойкнула, притиснула сина до грудей, але зразу ж прикусила губу: до неї на скрик уже поспішали няні та дворові дівки.

— Що тобі, княгинюшко? Що, голубонько?

— Ні, ні, нічого! Йдіть! Йдіть собі! Ті вийшли.

І тоді княгиня піднялася на повен зріст, мовби розп’ялася на перехресті великого вікна — вся у білому. І Прохор побачив її — і підвів заковані ланцюгом руки, прощаючись з нею, та віз тут же рушив і завернув за ріг.

Видіння щезло.

Вона не помітила, як відійшла від вікна, як поклала сина в колиску, як сіла на ліжко і отуманіло дивилася довкола і нічо го не бачила, аж поки не вбігли дівчата.

— Ой, княгинюшко, хто б міг подумати! Та такий же чоловік!

— Про що ви? — кволо запитала вона.

— Тіун Прохор зле людям чинив, грабував, у судах не по закону діяв, і князь велів схопити його, забити в залізні пута і зіслати в Полоцьк, у поруб. Повезли вже його, бідолаху... Хто б міг подумати, що такий він! А яким же прикидався добрим!

Княгиня задерев’яніла вся — ні пари з вуст. Недарма ка жуть, що горе живе у серці, а радість — на лиці. Її горе за чаїлося в серці — на дні. Мучилась питанням — хто підгледів їх, хто доніс князеві? Сам князь мовчить, і всі мовчать. І Бо городиця Пирогоща не захистила їх з Прохором. Ніби весь світ позаздрив їхньому коханню і відвернувся від них.

Боже! На все воля твоя!

Взимку з Полоцька дійшла вість — колишній велико князівський тіун Прохор Васильович помер у порубі від хвороби, не визнавши за собою ніякої вини.

А незабаром тяжко захворів і великий князь Мстислав Володимирович. Перед смертю, нутром відчуваючи її прихід, він покликав до себе жону свою, а всім присутнім звелів вийти.

Княгиня зайшла з сином Володимиром на руках, боязко наблизилася до тисового ліжка, на якому помирав її муж.

Він лежав з заплющеними очима, схудлий, змучений, сивий зовсім.

— Княже, я тут, — промовила тихо.

Мстислав поволі відкрив очі. Вони були каламутні і чужі. Упізнав її — і легкий усміх скрасив його уже неземне потой бічне обличчя.

— Дякую, що прийшла... з сином, — промовив кволо. — Чий бик не стрибав, а телятко наше.

Княгиня Любава похолола — не могла ні слова мовити, ні з місця зрушити. Відчувала, що осьось упаде, і думала тільки про те, щоб при цьому не покалічити маля.

А князь, зібравшись з силами, прорік:

— Не лякайся... Я не завдам тобі прикрощів... Я написав брату Святополку, щоб ішов до Києва і посів мій велико князівський стіл і щоб став батьком для всіх дітей моїх, а для твого Мачушича — також... А тобі заповідаю — закінчити церкву, яку я заклав на Подолі, а ікону Богородиці Пирогощої обкувати золотом і помістити на чільному місці... В пам’ять душі моєї!.. Кошти на це я відклав...

У княгині виступили на очах сльози: вона зрозуміла, що прощена, що Мати Божа захистила її.

— А хто?.. — зірвалося з її вуст, і вона знову злякалася. Та князь зрозумів і тихо відповів:

— Усе, що було, биллям поросло... Хай скотина животіє... Не хочу перед смертю ще один гріх брати на душу... Бог ми лостивий, і я під кінець хочу бути теж милосердним... І ти не допитуйся, щоб важкого каменя не носити на душі... А мине три роки — виходь заміж. Ти молода... Або в монастир... Там тобі легше буде... І хай тебе і твого сина береже Мати Божа Пирогоща! — Він заплющив очі і кволо махнув рукою. — А те пер — іди!

Ігор знав цю давню історію з літопису, навіть думав, читаючи, від кого ж літописець її записав — від євнуха чи від самого князя? Лише вони двоє знали подробиці тієї застольної розмови між ними. Але зараз, молячись, зовсім забув про неї. Вся душа його була звернута до Богородиці Пирогощої, що єдина, вірив він, може захистити і врятувати його сина, як Бог помислом своїм урятував його самого, а також визволити з тяжкої неволі брата, бояр та воїв усіх.

І він вкотре схилився перед нею в низькому поклоні.

6

На князівський снем у круглий золотоверхий терем Святослава були запрошені, крім князів, що приїхали до Києва, їхніх жон та чад, ще найвпливовіші бояри та настоятелі головних київських соборів та монастирів.