Хмари - Нечуй-Левицький
Другого дня він побіг до магазину, достав один французький роман, ледве діждався вечора, вхопив той роман, узяв кілька українських пісень, заведених у ноти його ж рукою, і побіг до Дашковичів. Переступивши поріг, він почув у другій кімнаті знайомий хлопчачий голос й одразу впізнав голос Кованька, свого товариша. Кованько щось розказував голосно й весело, мішаючи слова пополовині-з сміхом. В Радюка очі стали смутні. Він сливе вбіг у ту кімнату й побачив Кованька на софі поруч з Ольгою. Коло їх сиділа мати.
Радюк привітався до всіх і подав руку Ользі. Вона почервоніла.
- Я приніс вам роман, котрого ви, мабуть, ще не читали. А то і українські пісні! - промовив він і подав Ользі й роман, і пісні.
Радюкове око впало на стіл. На столі перед Ольгою лежала книжка якраз така завбільшки, як принесений роман. Він угадав, хто приніс той роман, і, по якимсь негаданим причинам, якраз той самий, що він тільки що подав Ользі!
- Трошки опізнився, бра! - промовив до його Кованько й показав свої лопатні з-під губів, сміючись якось ніби зубами. Радюк почервонів, потім зблід, потім знов почервонів. Мати все те бачила й почала розмову, щоб забавить молодих людей і одвести їх думки од тієї книжки. Але вона нічого не вдіяла: Радюк сидів мовчки, а Кованько все показував свої широкі зуби, трохи жовті коло ясен.
В Радюковому кружку товаришів один Кованько не згоджувався з гадками й мріями інших. Він мав звичай трохи сміяться над усім, за що розмовляли молоді студенти, зводив все поважне на легкий жарт, був зугарний у всьому зараз знайти комічне, смішне, повернувши його на якийсь смішний бік. Він був родом з самого Києва. Його батько був простий необтесаний купець, не дуже багатий; він мав свій завод мила й лойовий свічок, мав свою крамницю.
Кованько з усіх сьогочасних ідей вхопився до самих практичних і матеріальних. Все, що було вище од практики, од користі, всі вищі ідеї він вважав за непотрібні, за пусті. Він зріс між середнім київським міщанством, де ще не втратилась народна мова й національність, але де не було тієї народної поезії, того пишного й симпатичного духу щиро народного, пісні й думи українського села. Кованько не пристав щирим серцем до народності й усе трохи глузував над тенденціями Радюка й інших товаришів, бо не втямив їх.
Вся цікавість Степанидиного язика нічого не вдіяла.
Радюк сидів мовчки. Кованько силкувався його зачепить і все говорив ніби сердито, навіть з злістю.
- Чи не проповідував пак вам Радюк яких-небудь дуже високих сьогочасних ідей? - спитав Кованько в Ольги, зачіпаючи Радюка.
- Ні, я не чула ніякого проповідування, - одказала Ольга й засміялась.
- Коли він вам не проповідував, то, певно, швидко почне проповідувать, щоб напутить вас. Я й знаю і вгадую, про що він буде проповідувать! А хочете, щоб я сказав?
- Про мене! хоч і скажіть, - промовила Ольга.
- Мені здається, лучче будлі-що проповідувать, ніж підіймать на сміх те, чого й сам добре не второпав, - сказав Радюк ніби до стіни або до дверей.
- Ну-бо! вставай і проповідуй! Ольга Василівна, мабуть, ніколи не чула в інституті таких апостолів.
- В нас, в інституті, ніяких апостолів не було! - одказала Ольга, сміючись.
Радюк ледве всидів. Він був сам не свій. йому чогось здалося, що Кованько вже жених Ольжин і без сорому глузує над ним. Тим часом Ольга простягла руку до двох романів, що лежали рядком на столі, і взяла в руки той, що приніс Радюк. В Радюка ввесь смуток одійшов од серця, і надія знов засвітилась в його душі.
- Коли хочете, то я вам скажу, про що буде Павло Антонович вам проповідувать. Він казатиме вам, що вам треба служить в канцелярії або вчиться в університеті й зайнять потім кафедру; що вам треба співать сільських пісень, вбираться в плахту, треба вивчиться грати на лірі, котра повинна згодом стать на місце теперішніх фортеп'янів.
- О, вибачайте! Я нічого такого не чула од Павла Антоновича! - промовила Ольга.
- Потривайте, потривайте! Це ще не все! Радюк приноситиме вам юридичні книжки, філософію Гегеля, потім буде три дні й три ночі поспіль товмачить про баштанника Ониська й його поезію, а потім буде намоторювать вас, щоб ви самі вивчились писать українські вірші.
Ольга й її мати сміялись.
- Я ніколи не писала віршів і, певно, не буду. Що це ви верзете, Кириле Петровичу? - сказала Ольга, сміючись.
Радюк ледве міг усидіть на стільці. Передніше, в кружку своїх товаришів, він не дуже вважав на Кованькові жарти, бо мав їх за жарти молодого веселого хлопця, ладного все життя і все обернути на жарт і на смішки, щоб тільки було з чого пореготаться. Але тепер, в домі поважного чоловіка й перед очима милої особи, йому ті жарти доходили до самого серця.
- Почекайте! Це ще й нічого б! Але потім Радюк буде намовлять вас одягтись в плахту, в мережану сорочку і взутись в червоні чоботи, бо він і сам одягається в свиту й кожух...
- Тобі й сорому нема! - тихо промовив Радюк. А Кованько, не вважаючи на те, знов протягував свою карикатуру - Чи ви пак знаєте, що наші студенти тільки й думають, як вони житимуть в курінях на баштанах і як їх жінки носитимуть їм обіди з дому, як вони будуть орать однією рукою, а другою книжку держать, а третьою писати докторські дисертації...
- Бог зна що ви говорите! - сказала Степанида Сидорівна. Їй стало шкода Радюка, над котрим так глузував Кованько, бо вона постерігала причину того кепкування...
- Якби це ми були вдома, а не в гостях, то я б і тобі намалював твій ідеал і твоє ідеальне життя на заводі, - сказав Радюк, - та нехай навпісля. А твій ідеал вийшов би, мабуть, не такий поетичний, хоч, може, й достоту такий смішний.
Кованько замовк, неначе води в рот набрав. Щоб як-небудь перервать ту негарну розмову, мати попросила всіх до зали. Тільки що вони всі ввійшли в залу, Ольга одчинила рояль і, ні на кого не вважаючи, сміливо й голосно заспівала
