Хмари - Нечуй-Левицький

- Бач, як припало! - сказала Степанида Сидорівна, пригадавши гарного молодого Радюка. - Колись я співала й на гітарі грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гітару! може, й згадаю дещо.

Ольга ледве знайшла десь закинуту гітару й принесла матері. На гітарі теліпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в світлицю вступила Марта Сидорівна з Катериною.

- Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пісень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, - казала Марта Сидорівна.

Степанида Сидорівна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й співать пісню. Вона почала кілька слів і спинилась, бо зовсім забула.

- Пригадай-бо й ти, сестро, слова - попросила вона Марту Сидорівну.

Марта Сидорівна нагадала кілька куплетів, і вони вдвох почали співать в унісон "Котилися вози з гори", їх голоси були такі сипкі й хрипкі, що молоді дочки почали сміятись.

- Чи не пам'ятаєте якої іншої? Ця дуже швидка, - сказала Ольга.

Марта й Степанида почали перебирать пісні, які пам'ятали, і знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такі, що Дашкович в своєму кабінеті, закопаний в Гегелеву філософію, вийшов до зали й спитав всмішки.

- Чи не налетіли часом в вікна галки? - сказав він, оглядаючи світлицю.

- Та це ми так співаємо пісень! - сказала Степанида Сидорівна, сміючись.

- А я думав, що ворони! Ой, не співайте лучче! Нехай вже дочки співають, - сказав професор і пішов знов до свого кабінету.

Одначе всі переспівані пісні не сподобались молодим паннам, бо всі були козачки до танців.

- Як уміємо, так і піємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? - сказала Степанида Сидорівна.

- Може, тато знає? - сказала Ольга і вже хотіла бігти до дверей.

- Мабуть, стільки, скільки й мама! - одказала їй Марта Сидорівна.

- А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом співає дуже гарних пісень, - промовила Степанида.

Ольга, забувши на той час Турманшу й інститут, побігла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввійшла в залу з позакачуваними рукавами і напеченим лицем.

- Ти, Палажко, співаєш дуже багато пісень. Заспівай нашим паннам якої-небудь гарної пісні! - промовила Степанида Сидорівна. - Вони хотять вивчиться.

- Оце! узяла б та отут і співала, неначе дурна дівка! - сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують.

- Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! - вже сердилась Степанида.

- Оце! їй-богу, якось ніяково! Якби пак в пекарні, то й співала б, - казала Палажка, затуляючись рукавом.

- Співай-бо, якої вмієш найкращої, - просила Ольга.

- Якої ж? Хіба оцієї: "Ой полину, полину - добувати талану!"

- Та не говори, а співай! Нам треба знать голос, - вже поважно казала Степанида.

Палажка мусила співать пісні, а Ольга записувала слова і вчила на фортеп'яні голос. Швидко потім обидві панни, підібравши акомпанемент, вчились співати пісню: "Ой полину, полину - добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця інституту, якби вона досвідчилась, що вони вчаться мужицьких пісень од своєї куховарки!

Вже й пісня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й співали її чисто по-українській, підбираючись під Палажчин спів. Другого дня Ольга тільки що встала вранці, зараз сіла за фортєп'ян і знов промовляла слова й голос тієї пісні.

Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб він, а не хтось інший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цілий день у вікно, не оступалась од вікна, оглядаючи кожного прохожого.

Надвечорй у вікні майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всиділа на стільці. Вона бачила, як Радюк не то що увійшов, а ніби вскочив у хвіртку. Незчулась вона, як рипнули двері і Радюк вступив у світлицю й подав нову книжку журналу.

Мати зараз вийшла з кімнати, привіталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навіть витягла з кабінету Дашковича й привела його в залу.

- Яка я рада, що ви принесли мені нову книжку! - промовила Ольга, і її очі так і сипали іскрами, так і світились промінням.

Радюк тепер тільки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брів. Лице було таке свіже й гарне, як та мрія, що так негадано ввечері ніби зацвіла квіткою й причарувала його серце і взрушила його душу.

"Боже мій! яка випещена краса! які чудові оксамитові брови, які променясті очі!" - подумав Радюк і почутив, що таких очей, такої краси лиця він ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потім помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магічну силу тих очей. А Ользі так хотілося сісти за рояль і заспівать української пісні! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потім стала коло рояля, і поклавши два пальці на клавіші, зачепила дві струни, котрі стиха задзвеніли і поти дзвеніли, поки вона стояла й держала руку на клавішах.

- Заграйте, будьте ласкаві! - насмілився Радюк, нарешті, попросить її, і сам став коло рояля.

Ольга сіла, поклала руки на клавіші й задумалась. Вона вибирала п'єсу, і швидко смутна мелодія полилася по світлиці. Якби вона заграла веселої, то та мелодія не так би Радюкові вразила серце. Смутна музика навела на його багато дум, взрушила серце, повне кохання.

- Моя Ольга вивчила недавно нову пісню! - не втерпіла-таки сказать Степанида Сидорівна.

- Яку пісню? Може, яку українську? - спитав Радюк.

- Еге! - одказала вона.

- А заспівайте, коли ваша ласка! - почав просить Радюк дуже ласкавим голосом.

- Я ще добре не вивчила, - тихо промовила Ольга й почервоніла.

Ольга взяла хапком прелюдію й почала співати: "Ой полину, полину". Невважаючи на те, що в інституті вона не вчилась співать по-українській, вона перейняла щиро українську інтонацію, бо часто чула українські пісні од няньки й куховарки.

Вона співала дуже добре, тільки українські