Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав

То їдним доказуєш, чи можлива вона ота правда вся і якою вони її хтять мати, а іншим доводиш, що як така свобода настала, й кажи типір про все і за все, а вскаженілість уназдогін тій свободі, що бійсь слова мовити, — то матимеш поділ і не на правду й нечіпаність, а знов на цих винуватих й безгрішних; бо винуватим не вибавитися з світу криків і шепотінь, а безгрішним і далі орудувати світом і волати про свою ще побільшалу жертвеність; й так виходить ця жінка, як виходила що-вік і щоднини на поклик світових гулів, осторо-жаючи загрозу чи душі своїй зсиротілій, а чи вселенським людським кагалам; стає у прочілі дверей, вже й не жінка, і не люди-ночка, а мов дух який, їдною рукою при-христуючи вбогу тонку одежину на зсушених грудях, а іншою кострубато вчепившись в одвірок, — зминають страхи поволіше, як віки, і вбутися кожному вікові на нестачі свого тривання, й аж так, що наступатимуть цілі віки розгадування тих попередніших; і кому ж то на тяму прийде, яким розумним і навченим у тій непрогляді прийдешнього, що ми цю остачу віку наповнили думанням і робленням, заступили його недоладніми постатями у зотлілих одежах і на кожнісіньку річ і яку потребизну позберігали імення і назвиська, — то зжальмося й ми, як не зжалилися над нами; охоронімо наших мертвих по-людській; а потомешні мудрі й

16(3) березня хмарно 17(4) березня хмарно холодно вітер 18(5) березня мороз вітер холодно похмуро 19(6) березня вранці мороз сніжок холодно похмуро 20(7) березня вночі вітер холодно сонце показувалося і хмарно 21(8) березня сонячно сильний вітер холодно 22(9) березня сонячно холодно вітер

23(10) березня сонце хмарно холодно вітер 24(11) березня сонячний тихий тепленький 25(12) березня зранку мороз вдень сонячно тепло 26(13) березня вранці мороз холодно вдень сніжок пролітав і дощик кропив

27(14) березня похмуро з третьої години сонце 28(15) березня вранці мороз вдень сонячно тепло

29(16) березня прохолодно хмарно сонячно

30(17) березня сонце і на вечір хмарилось 31(18) березня зранку дощ до 12 години хмарно вітер 1(19) квітня вранці мороз вдень сонячно вітер

2(20) квітня зранку мороз вдень сонячно

недовчені хай кажуть, яке то страховіття водилося цими лісами й поселищами, які відьми на хуторах, і з друкованого десь вичитають, як то стелі зривали, аби відьма впокоїлася на смертному ложі, — та ж так їм з-під-руч буде побиватися, от які предки, яке людо-висько одійшли в небуття, і вслобоним їм царствіє на прожиття; і хай хоч ув сні їм а-явиться пустощ прадавня, ґрунти шерехаті повблизь лісів ув іржавих патьоках, хай так їм літається у зострашливих снах, аж-б угледіти крізь замарене просторовисько цю оселю навдокір не те що їдному світові, і похилену й непоступливу постать о дверях, — й то не страх уже буде з незмоги утечі і немочі наздогону, то самою думкою, словом якимсь напереворіт написання обмарить страшніше од страху, і скидатимуться у сні од кожнісінького відбулого в жахові з давнини і не дуже, й так у писаннях на полотнах жаху спізнають, чого і в-оч не догледжували, і в-тям не допускали; така-то історія й доля; і космос погор-джуватиме скиненою зо сну людиною, і ніч здаватиметься вічністю, а день миттю, аж доки зі знеможеного єства не вивергнеться молитвою признання про малість її, і — мовлячи у темінні нетями і-бож-жечку-ж-мій, ба-ачу, як відкривали священні гробниці й зкурочували кургани, як спалювали не ними надбане, а зазіхали на скарби закопані у гордуванні проклять, як виродніли над плоттю, а не їдно душею, як набудовували смертельних схронів у заповідних землях, а потім розчиняли їх, аби отруїти і лишок люду, й земель, і тварин; і-бож-жеч-ку-ж-мій, дай приступитися до малощі твоїх неосяжних знань, дай назнатися, як призволено мене до знання, що джерела верховні принишкли, і що то так потребується і від мене на міру нікчемності і правдивості, віри й нікчемності. Скажете й ви, як нас ведено снами й страхами на всіх зпопередчасся віків, до яких ми уголос призналися, бо жертви ще шелепочуть збезкровілим устям, і ми вдповідаємо їхньою мовою, бо мовою стало наше мовчання; не тим, що замикнеться остача віку невимовленим і неописаним, а лиш вигаптуваними на полотнах часу такими знаками, такими вапняними розкисами назогинних облич; не в тім, як ми справдили віру і міру на всяку яка не є невгадність, — а що ми й цю руїну перетримали, і в безшелесності часу прогледжували і найневгадніші приходи й навали та сповнялися вщерть назнанням, що на цьому материку не збутися аніжаднісінькій гадці про вичерпність і скінченність; як і звичено нас прокидатися зараніш од усенького людства, аби в снінні переддосвітковому додивлятися видива і дива, як не бувало і як могло бути. Як з обважнілих

туманів виповзували транспорти з сиротами вже цього часу, і тій жінці кіля набухнатілих зночі дверий стрічати і припроваджувати до жебрацького столу уже й не дітей, а жіночок з чоловічками з такими дитячими й спорожнілими зорами, і у присмерку долаючої вранішню темінь хати бачити їй сяючі тіла та одежі, — та цим разом де того часу настарчити на вповідання жахів давнезних та як люди подолували їдні одних за дрібнощ буденну, як віками спокутували вбійництва кревних, бо цей вік як день, а жах посіюється із миті доторкування до сніпка вшивального, до одежини мерехтливої; й так страчається радість од писаної мудрості, бо цих писарів стає більш і більш, і злітаються до щокожного місця руїни й трагедій, як не зліталися ізпо-чатку цього нечіпаного раю, як не вчувалися в шелести й шепотіння триваючої в безчассі лихої години. І де там впостигнути за всіма бажаючими розпитувати й описувати, — нам це вибратися з своїх робіт та ще й днів, то це віку не встачить; і тим-то ми наго-джуємося на місце впісля уже що-яких злочинів і діянь та й серед причаєного руї-ниська, погорільного димовиська обхукуємо звогчілі по праці долоні, зішкрібуючи луску солом'яну, і тими руками ізтерплими виспо-відуємо довік вже належаний нам світ, вертаємо все, як було, і затишуємося на гадці

про мир і безгрішність........................................

і ще добігають твоєї схололої по трудах спини якісь висповідування, жах, й ми бідні й недужі, то й наше право; ще якісь останні скалки історій, знедолі, тручань у розпач; а чи ти ба-а-ачив, — цей після армії з нес-триму лапнувся до неї, то давай весілля, бо подамо, що зґвалтував; а-же-ж-й-божечку; а той в заробітки якісь, та венера, та це не од мене дитина; ве-ертається доця до/батьків; а

3(21) квітня вранці

маленький мороз

вдень сонце

4(22) квітня вранці

дощик трошки

покропив

5(23) квітня цілий

день похмуро

6(24) квітня вранці

мороз вдень тихо

сонячно

7(25) квітня сонячно холодно вітер празник Благовіщення 8(26) квітня сонячно до третьої години а на вечір похмуро 9(27) квітня зранку похмуро вдень сонце вітер холодний 10(28) квітня вранці мороз вдень вітер сонячно

11(29) квітня вранці дощ і сніжок пролітав вдень сонячно хмарилось

15 квітня похмуро дощик трошки крапотів

16 квітня похмуро і сонце дощ

21 квітня сонце хмарно

22 квітня похмуро вітер холодний

23 квітня похмуро тихо вітер

я ж з ним раз а чи два і мала; коли й колисочка, і дитина, то ця Наталка не нааакається, де на город, то з собою, як-то вона мати; а Любчині дочки аж не перегризуться на цьому хазяйстві, а воно їм тра обидвом; цеї старшої доця з цим щось почала, та бігти топитися; Наталка ґвалт на все село, а-бля-ді; поза кущами зятьок вгинається, а вабить на цю приїжджу; коли й на цього бідового пристаралися; Михайло так мов що ж, з бідної сім'ї, але роботящий; та й цей довго не передержався, ґвалт, бійки; вертається якось попід ворота, то хоч сорочку віддайте, а кабана разом годували, там же й моя половина; а-цю-цю-сю-сю, то це ти міні будесь казяти, а мать-твою, йди з дволю, — навздоганяють хоч-і яким запобіганням, що-на-кожен крок то історія, виправдовування, ґвалт, побрехеньки, пів-світ брехунів, а як кожде то все святе. Так намарюється, навздо-ганяється; наші притрушені пилом століть плечі твердіють від радісного жаху позосталого тут буття; бо де ви бачили, щоб жах висівався хоч неміччю, а хоч ґвалтом, хоч а-котрою пусткою; куйовдженням переповнених і позамикуваних осель і храмів; завдовжки в віки поглядами старечих очей на дочікуванні останньої правди; шелепистими стежками баюрами кладовищенськими з познаками стрічечками з вінків паперовими, — так Лагута полегшує цим блукальцям шукати неісходимих стежок царством мертвих із царства безвісті в царствіє порожнечі; й так впиняєшся на верховітті світу, впроти найкрайнішої оселі в обителі щезлого гласу і шепотіння, впопередь замиканого на безвік світу осель і душ; так являєшся цьому простору самотою, аби вродитися здогаду, переповідженому в віках, що тебе бачили юрби й юрби; і з високості іншої низини цього простору в'явиться хтось теж один, чи людина, чи інша яка подоба в людській подобі, й здолає у віці невидкості кружеляєте травами марево пів світа; й не спитаєш: чого тобі, Марусю; бо всором'язніла постать мов десь із глибин травостою здоймає віночка з сухих миколайчиків, прицмокує до нього, тулить яким хоч ребром чи округлістю до щоки, до лоба, й аж тоді відпружує на відстань зору й з зострашливим підбіганням втуляє тобі на голову; то-ж і слова не вирізнити із шерхоту змертвілих квіточок, з гуду в'яснілої просторіні, вони мов одно: в-хме-ер та-то-о-о, т-а-тоо-о вх-ме-ер; отже-ж-де-й, — і вік не зминув, а вертатися з порожнечі у знов порожнечу; й аж мов змертвілим поглядом вистежувати, як той відбатований шматок толю здимається й, завмерши на якусь мить, з одчаю вдаряється об поребрини ізмерхлих краєм покрівлі лат.

Бібліотекарій до роману*

С. 2.

* човпеться коли не на обійсті цієї мовби своєї хати, то в яру неодмінно здибаєш; а щоб повітатися коли — не діждеш од неї; страху такого нагонить тобі те око: обидвома дивиться, а всеодно г о к о

** то, бувало, в цьому яру ну все звеселяє, й не так жалощі обступлять душу; то вже тамечки, на горе, й одна причина, й друга

*** та не вступить і в тебе провина хто-зна за що од наслухання такого!

* * * * вона за німців своєї лихості не поступилася, але, бач, пісно на почин здалося; мало так посіпак, то ці в і ш н і, що їх і лихо не бере; /..../ на старощі її та немощі — і на себе пожалкуєш одразу, вступаючи в таку аж лють

***** дерева в землі не вміщаються, а воду одне від одного причиняють; сини без очей, без рук, без плоті; люди наостанок віку таке коїтимуть одне з другим, що й Господи не приведи; чогось ця світова душа розтріскалася, що себе не бачиш; одступилися вкупі віра й право, а жалоба собі жалобою оддалеки, ніяк до душі приступу не знайде; діставайся глибших вод у криницях, та й матимеш що перше, що друге; повидумувано більшого, ніж є, та й ці в сказ

* впритул горбатенької насторожаєшся зо всім лихом навпереміш, і хай хоч якесь потішання до себе, то тільки зоддалеки в і ш н ь о г о зору

797 йде сама десь; але з сином; балакає з собою — зі світом — людьми — сином; з синочком у пошуках води — справедливості / мовби картку, що був у Ч./ — ані в А.