Втікачі - Власюк Анатолій

Але зараз він був не в тому стані, аби згадувати, хто це. Можливо, вони так би й розминулися, вдаючи на радість обом, що не впізнають один одного, якби Віктор Андрійович не зауважив, що чоловік намагається приховати від нього своє обличчя. Коли б цього не було, він би за декілька хвилин забув про все і навіть не намагався би згадати, хто ж це насправді міг бути, але тут сам чоловік ніби спонукав його до встановлення своєї особи.

Вони знаходилися на території лікарні, йшли назустріч один одному асфальтованою доріжкою, з обох боків були доволі високі кущі, так що розминутися практично неможливо, хіба би чоловік задумав перескочити через кущі, але Віктор Андрійович зауважив, що той не в тому віці і не в тій спортивній формі, аби на таке зважитись. Знайомий незнайомець явно впізнав Віктора Андрійовича, і тепер у цьому не було жодних сумнівів. Але навіщо йому робити все можливе й неможливе, аби Віктор Андрійович не здогадався, хто це? Чоловік доволі низько, наскільки це було можливо, опустив голову, аби Віктор Андрійович не бачив його обличчя, і тепер ішов напівзігнувшись, ще більше привертаючи до себе увагу.

У Віктора Андрійовича виникла шалена думка підскочити до знайомого незнайомця чи незнайомого знайомця, підняти йому голову, заглянути в обличчя, аби остаточно переконатися, що він точно знає цю людину, але йому вдалося зробити над собою зусилля, аби відмовитися від цієї затії. Натомість спрацювали шпигунські пристрасті, хоча він думав, що це вже давно померло в ньому. Віктор Андрійович згадав юність, коли шпигував за людьми, особливо за красивими жінками й дівчатами. Тоді він вважав себе таким собі Штірліцем, ішов за ними, вдаючи сторонню людину. Часто-густо розвідника в тилу з нього не виходило, бо красиві жінки й дівчата зауважували, що за ними ходить якийсь телепень. Тоді Штірліц знову ставав Віктором Андрійовичем, йшов собі геть, аби розвіяти будь-які сумніви красивих жінок і дівчат, що він справді може за ними стежити. Він уявно казав уявному напарникові, що передає йому естафету, а сам вибирав нову жертву своїх розвідницьких пристрастей.

Так і в цьому випадку Вікторові Андрійовичу хотілося вистежити знайомого незнайомця, дізнатися про кінцевий пункт його призначення та й, зрештою, зрозуміти, хто це. Шлях, яким ішов незнайомець, вів або до господарських складів, або до бані. Щоб не видати себе, Віктор Андрійович відвернув голову убік, аби той чоловік нарешті зрозумів, що нікому він не потрібний на білому світі, так що даремно ховає обличчя. Знову була велика спокуса глянути на нього, коли вони порівнялися, але Віктор Андрійович пересилив себе. Він радше відчув, ніж зрозумів, що незнайомець озирнувся і послав йому в спину палючий погляд, але стримав себе, аби не глянути на нього.

Вікторові Андрійовичу поталанило, бо в одному місці кущі не були такими високими, і навіть він міг з розгону перестрибнути через них. Незнайомець був уже далеко і не оглядався. Віктор Андрійович розігнався, але трохи не розрахував і всім тілом упав на кущі, відтак звалився на землю. Він побіг знайомими стежками, бо встиг вивчити територію закладу, в напрямку до господарських складів і бані. За задумом, він мав встигнути, аби потім із засідки спостерігати за чоловіком і зрозуміти, куди він піде, а потім нахабно зайти вслід за ним і викрити зухвалого незнайомця.

Проте геніальний план не спрацював. Незнайомець уже давно мав би з'явитись, але його не було. Віктор Андрійович виглядав з-за дерева, але не бачив загадкового чоловіка. Залишалося думати, що той теж біг, а не спокійно йшов, як на це сподівався Віктор Андрійович, тому тепер знаходиться в одній із цих будівель.

Раптом Вікторові Андрійовичу набридло бавитися в шпигуна. Яка різниця, хто цей чоловік, що він тут робить і чому вирішив ховати від нього своє обличчя? У Віктора Андрійовича впродовж життя було тисячі схожих ситуацій, коли він був готовий сховатися від людей. У нього зараз інші проблеми. Навіщо йому це незрозуміле стеження за незнайомцем?

Віктор Андрійович пішов геть, але ще за інерцією оглянувся. Вдалині він побачив чоловіка, який ішов до приміщення колишнього монастиря. У нього не було сумніву, що це той самий незнайомець. Але ж треба бути таким бовдуром, щоби не згадати про спеціальне відділення психіатричної лікарні, яке якраз і знаходилося за господарськими складами і банею, хоча останнім часом його думки крутилися навколо приміщення колишнього монастиря і того, що в ньому відбувається.

У Віктора Андрійовича не було вибору. Він побіг за чоловіком, цього разу згадавши шкільні роки. Коли на стадіоні учні бігли на довгі дистанції, він виривався вперед, випереджав усіх на півкола, чи навіть на три чверті кола, а потім, змучений, вже добігав до фінішу першим, хоча однокласники його й поволі наздоганяли. Вчитель фізкультури завжди хвалив його за таку тактику. Давно він, звісно, не бігав, але тепер треба було викластися на всі сто. Він ще мав надію, що вдасться перехопити того чоловіка. Але той радше відчув, ніж зрозумів, що за ним біжать, а коли побачив Віктора Андрійовича, теж побіг – і доволі швидко як на свій вік і спортивну форму. Віктор Андрійович здогадався на ходу витягнути мобільний телефон і зняв на відео своє полювання за незнайомцем. Сили були нерівні. Хоча Віктор Андрійович біг швидше в силу своєї молодості, але незнайомець уже був перед брамою, і його практично неможливо було дістати. Віктор Андрійович розмахував руками, щось кричав тому чоловікові, але вітер відносив убік його слова. Незнайомець був уже за брамою і навіть подивився на Віктора Андрійовича. Звісно, було важко роздивитися його обличчя з такої відстані, тому той чоловік міг бавитись у сміливця.

Поки біг, Віктор Андрійович витратив останні сили. Він припинив записувати на відео своє полювання і вже поволі брів до брами, на ходу переглядаючи те, що вдалося зняти. Особливо він був задоволений тим, що видно, як невідомий чоловік відчиняє замок на брамі, входить усередину, замикає, дивиться на Віктора Андрійовича і зникає в приміщенні колишнього монастиря. Якщо збільшити зображення, можна буде побачити обличчя чоловіка.

Віктор Андрійович підійшов до брами, уперся в неї лобом і задумався. Йому зараз найменше хотілося мати справу з Матвієм. З'ясовувати в нього, хто, крім колишнього кагебіста, може мати доступ до спеціального відділення психіатричної лікарні, не входило в плани Віктора Андрійовича. На мить він подумав, чи не міг це бути сам Матвій, який із невідомих причин покинув приміщення закладу, а потім повернувся, ховаючись від Віктора Андрійовича. Але фігура у чоловіка була зовсім іншою, ніж у Матвія, та й Матвій не ховав би свого обличчя, а з усмішкою переможця зухвало дивився б на Віктора Андрійовича, адже тоді взяв гору в двобої про таємницю колишнього монастиря.

І все ж Віктор Андрійович змусив себе усміхнутись. Він уже йшов назад і розумів, що має вагомий козир, аби Віктор Федорович віддав йому Сергійка. Ось цей відеозапис на мобільному телефоні допоможе Вікторові Федоровичу прийняти правильне рішення. А хто там у колишньому монастирі насправді був – уже мало для Віктора Андрійовича другорядне значення.

Він хотів витерти рукою піт з обличчя, але побачив на долоні кров. Видно, все-таки подряпав себе, коли невдало перестрибував через кущі.

49

Матвій прокидався довго. Він знав, що вже давно мав встати і приступити до виконання своїх службових обов'язків, хоча якби хто в нього запитав, чому він повинен це робити і в чому, власне, полягають його службові обов'язки, — він би навряд чи зумів відповісти.

Чи не вперше у житті йому взагалі зараз хотілося прокидатись, аби не відчувати себе гвинтиком отієї Системи, якій він вірно служив декілька десятиліть. Він знав, що рано чи пізно цьому служінню настане кінець. Внутрішньо ця Система йому остогидла, але він не міг вийти за її межі, бо вже був її складовою частиною. А якби якимось дивом вдалося зникнути, випаруватися, то вже точно не існував би на білому світі. А щось же його ще тут тримало, хоча не міг пояснити цього самому собі.

Бачив у кольоровому сні дитинство. Матвій узагалі не пам'ятав, чи снилося йому щось останнім часом. Здається, після трудового дня поринав у порожнечу, яка неодмінно була чорною і бездонною, а коли прокидався, — вже не мав жодного світлого спомину. Взагалі-то все його життя було чорною і бездонною порожнечею, так що хоч уві сні мав би отримати нагороду, але ніяк не судилося. Матвій ставився до цього спокійно. Значить, не заслужив – думав він собі. Краще йому від цього не ставало, але й гірше теж. Людина завжди живе відчуттям майбутнього. Ось завтра неодмінно стане краще. І хоча розумієш, що краще вже не стане ні завтра, ні післязавтра, взагалі ніколи не стане краще, але тішиш себе, мов мала дитина. Матвій завжди був готовий до гіршого, бо так його навчила доля, але радощі життя сприймав не як подарунок, а як щось таке, що могло статись, а могло і не відбутись. Ось з іншими не стається, не відбувається – і нічого, живуть собі спокійно.

Дитинство у нього було цікавим, і Матвій би зараз віддав рештки свого жалюгідного і мерзенного життя, аби хоч на годину відчути себе в тому минулому дитинстві – але реальному, а не вигаданому. Зараз же йому як подарунок чи випробування долі послали ось цей сон, і він мав упоратися з тим, що йому підказують чи забороняють зробити. Якщо раніше всуціль була чорна і бездонна порожнеча, то тепер кольоровий сон дитинства вигравав усіма барвами веселки. Від несподіванки стали боліти очі, і чим сильніше він їх заплющував, тим більше вони боліли, аж поки біль справді став нестерпним.

Від цього болю Матвій прокинувся. Біль в очах зник – а з ним і кольоровий сон дитинства. Почесний в'язень-пацієнт не відразу зрозумів, чому він лежить і де знаходиться. Важкість у голові не давала йому можливості підвестись, але він зробив надзусилля над собою. Тепер, коли він сидів на кам'яній долівці у коридорі колишнього монастиря й усвідомлював це, кольоровий сон дитинства остаточно випарувався з його мозку, ніби його там ніколи і не було. Голові трохи полегшало від цього, і Матвій, спираючись на руки, зміг підвестися на ноги.

За його недавньою безпомічністю спостерігало дванадцять пар очей в'язнів-пацієнтів колишнього монастиря.