Втеча від себе - Самчук Улас
Від нашого лиха. Як вони там довідаються... У нас там рідні...
— Мамонько! Дорогенька! Забудь! Забудь те "вони". Тут є ми. І зараз йдемо обідати, — казала, обнімаючи матір, Віра. — Пані і панове! Прошу скерувати свої стопи до тієї ось кімнати і займати там за столом місце, яке кому найбільш до вподоби, — додала Віра, яка правила тут за господиню.
Цей такий отверезуючий заклик змінив стиль всієї сцени, згасли прожектори, затихли апарати, змінився курс дії, публіка, що заповняла сальон, коридор і веранду, потягнулась у вказаному напрямку. Вставала також і Мар'яна, яка стурбованим тоном говорила до Івана.
— Але, Іване... Я не хотіла б, щоб це десь публікувалось... Ти там був, ти їх знаєш. Там наші рідні...
— Мар'яночко! Не бійся. Все буде добре, — казав на це Іван.
— Нам тут добре... Але там... Але там, — невгавалась Мар'яна.
—•Ходім. Нас там ждуть, — казав Іван і подав Мар'яні руку.
У просторій кімнаті, що мала сполучення з кухнею, за розлогим столом, критим білим накриттям з масою порцеляни, кришталю і іншого такого приладдя, споро гомінкого товариства, очі якого звернені до того он входу, де мають з’явитися спричинники цієї паради... А ось і вони. Висока постать Іванова, на голову нижча Мар'яна... Всі встали... Веремія оплесків... Зривається бравурна мельодія "Ой, злітались орли, славні гайдамаки" зі запису капели бандуристів. Іван з Мар'яною займають місця на чолі стола під самим широким вікном, перед ними букет червоних рож, Сашко та Микола Іванович розливають шампанське, а коли всі келихи заіскрились цим благородним питвом, Сашко зайняв своє місце попереду біля Мар'яни, підняв свій келих і тоном, як звичайно, грайливим, сказав:
— Пані і панове! Вітаємо між нами пару голубів. Вибачте. Не моя це така зворушлива інтерпретація їх гідности, її копі-райт належить їм самим, але при цьому пригадується одна пісня, яка в певній ретроспективі, відповідає нашій темі. "Десь узявся коршак із темної хмари, розбив голуба з голубкою з пари". Однак ми тут сьогодні зустріли їх піснею орлів і в цьому зударенні любови, хижацтва й благородства, перемога за любов'ю благородством. І так воно бути має, бо коршак той з "темної хмари", а хмара явище минаюче, після неї з'являється сонце, а воно світить вічно, як любов, як благородство. Підношу цю чарку за їх поєднання, за їх незломність духа — щастя, успіх, здоров'я! За їх перемогу! Слава!
Слава, слава, слава! — бризнуло все довкруги.
І після цього почалось. Приносилось їжу, розливалось питво, зривались тости, Іван з Мар'яною з голубів стали героями, борцями за свободу, жертвами тиранії, знайшлися знавці їх біографії, пригадався їх шлюб в Каневі, їх весільне прийняття, на якому з’явились перші передвісники їх лиха, а Нестор Сидорук намагався одразу увібгати це в певну філософію, мовляв, історія іноді зчиняє такі витівки, за які буде опісля соромитись, одначе, як це бачимо з прикладу дорогих, чудових... — Слідує довга черга суперлятивних визначень, з яких Мар'яна Миколаївна і Іван Григорович виходять переможцями лиха в ореолах слави. Згадується цивілізація, двадцяте століття... Відповідальність... І врешті-решт справедливість. Та сама, що існує, як казав поет, у віках, у просторах, глибинах вічного.
Говорив Нестор, говорили інші, говорили всі, а тоді ще тост і многоліття... Бурхливе, радісне... І нарешті до слова просять "пана молодого і пані молоду", це ж бо їх справжнє весілля, перешкоджене на початку їх одруження і відложене до цього ось дня на другій півкулі Матері-Землі... І першість тут належить "пані молодій", як гості з того далекого полону, вона тут центр уваги, до неї говорено, на неї звернені всі очі. Бо ж цікаво ... Бо ж "що вона скаже", бо ж "вона звідти"... Все бачила, все пережила. Від неї дійсно ще пахне Дніпром.
І нарешті, по всьому, вона годиться порушити свою мовчанку. Запала велика тиша, запиралось саме дихання, а Мар'яна, не встаючи, почала:
— Люди мої, діти мої! — казала вона дивною, ніби давно не вживаною мовою, — ми щось тут забули. Ми забули, що десь там... Знаєте, про що хочу казати. Тепер там... — але далі у неї не вийшло. Запнулася. Не докінчила думки. Намагалась, мов би вирватись зі себе, але замість слів з уст, полились сльози з очей. Всі це зрозуміли... І відчули гостро... І тиша ще збільшилась. Віра привстала, обняла матір, цілувала її у щоки й чоло... Іван також встав, намагався щось сказати, одначе й він не зміг і стояв розгублено. Мар'яна витерла очі хустинкою, силилась всміхнутися, казала стишено:
— Ну, от... От вам і моя мова. Як бачите. Це не тому, що ви бавитесь, це тому, що я не маю сили бути з вами... Що я все там. Бачу, бачу... Ви тут прості, чисті, ясні... Вам би все сміх. Може воно й сміх ... Мені це тяжко навіть сказати, але я вже забула, що так сміх. І навіть, що таке наша мова? Чи ви знаєте скільки літ я нею мовчала? І мовчала взагалі?
І коли Мар'яна це спитала, вона почала знов хвилюватися, її уста затремтіли, а Віра, що помітила це найшвидше, кинулась до неї:
— Мамо! Забудь! Ти з нами!
І на це "з нами", всі схопилися з місць, зчинилась овація, а з дверей до сальону, рвались знов бурхливі бандуристи з "Гей, же, хлопці до зброї на герць погуляти". Микола Іванович, під цю таку, "ой чи пан, чи пропав", бравуру, підніс ще один тост, на цей раз огулом, до всіх, здалека й зблизька, що тут зібралися і всі разом, в поколіннях, святкують перемогу.
І святкували вони ген до пізньої, гарної, соковитої, як чорне вино, ночі, був танець, був спів, ходилось на річку, пускалось ракети, а все разом — досягнення недосяжного, маніфестація чудесного.
І всі тут зібрані доторкально це відчували, вони вдома, їх засяг домашнього ґвалтовно збільшився, а разом•—•сягни лиш рукою, і маленький апаратик, що стоїть на твоєму столику, лучить тебе з Ню Йорком, ти скаржишся дочці, що тебе заболів зуб, дочка повідомить, що твоя внучка записалася до української школи св. Юра... А тут же скринька на чотирьох ніжках марки "Зеніт"... Натискаєш ґудзик і бачиш червоних воїнів, що вибивають пруський крок на Червоній площі Москви. І так далі, і та все далі, авто, а чи літак до твоїх, братику, послуг, бо такий настав світ, твоя плянетка скорчилась до розмір гарбуза, коли дивитись на неї з полонин місяця, сидячи у фотелі перед екраном твого телевізора.
І коли Мар'яна Морозиха, появилась в колі таки зумовлень, після того, як вона, двадцять годин тому, ходила по вулиці Горького Москви, їй не було легко розрізнити де тут фантазія, а де реальність. Злетілося стільки того з цілого глобусу, ніби з різних вулиць Канева. Діти і внуки... Пили шампанське, співали многоліття, обнімалися й цілувалися, залишили гору дарунків, щоб наступного дня авто за автом, роз'їхатись та розчинитись просторі.
А Мар'яна, а Іван... Ось, як бачите. Їх залишено на шматку простору в сто десять акрів величезної, до самого північного полюса, країни і робіть там, що вам заманеться.
— Нащо тобі, Іване, стільки того? Де маємо жити? — питала Мар'яна, стурбовано оглядаючи знизу до верху десять кімнат свого нового місця під сонцем, при чому вираз її обличчя виявляв скоріше сум, ніж радість. Брутальна невірогідність. Куди лиш не глянеш, до чого не торкнешся — твоє. Це страшно.
— Якщо думаєш мало, у мене там ще клуня, — жартує Іван.
— Ніякі це, Іване, не жарти, — борониться Мар'яна.
— Хто каже жарти, — балагурить Іван.
— Думаєш, вони сюди не прийдуть? — питає Мар'яна зі школярською щирістю, і очі її збільшуються.
Найскладніше питання, яке Іван колись чув, над яким сам не раз зупинявся, і яке в цій безпосередності особливо вражало. З його обличчя збіг вираз жарту і він, ніби ненароком, бовкнув:
— Нещодавно, один з них на весь світ кричав: ми вас угробим!
— А що йому на це сказали? — спішно питає Мар'яна.
— Нічого. Сміялися, — буркнув Іван.
— Був час, коли й ми сміялися. А що б ти на це? — тисне Мар'яна.
— Щоб я на це? Це, жіночко, не так просто, готового рецепту тут нема, відмінні умови, відмінні люди, у нас воно вийшло живцем з віри... з чудотворної ікони одного чудотворця. Ти віриш, ти кричиш "ура", і твій рай забезпечений. Навіть коли й "нема Бога". Тут воно бухгальтерія... Балянс. Слово "капітал" тут ніякий страшак, певна кількість кредитових білетів, за які ти свій рай купуєш. І чим їх більше, чим твій рай кращий... І це знає навіть кожний вуличний продавець газет, при чому той ніколи не погодиться належати до тих, що кричать "ура", і їм все дають, ,,клясова свідомість" для нього така ж образа, як і "сучий син", бо його ідеал — Вандербільд. І такого тут не угробиш, це тут жива фактура. Від початку віків. Від гори до низу.
О, є! О, є! Господарство це велике і там ти чого хоч... Свобода ж. На вулицю вийдуть патлаті молодики, поб'ють тобі вікна, бо так їм хочеться, до тебе прийдуть молоді люди і заявлять, що ти кандидат до пекла, якщо ти не перейдеш на їх віру, в суді рішатимуть, хто сотворив небо і землю, але це... Жіночко! Це демократія. Тут тобі розпережись і трісни... Байдуже. Твоє діло. Все твоє, все знайдеш... Але єдине, чого тут не знайдеш — гробниці перед будовою Конгресу і в ній мумії, перед якою стоять черги, щоб їй вклонитися, — говорив Іван, сливе патетично.
— Жіночко! В цьому вся суть. Вся заковика. Збожнено творця черг, — говорив Іван, ніби він відкривав саме небо. — Без черги ти ноль, все в черзі... Тож то тут ти мотор, машина, якийсь б’юїк. Збираєшся на місяць. Як його, скажеш, таке угробити? З чергами сюди не рипайсь. А може! А може! Що ти, жіночко, на це скажеш? — відспівав Іван своє і обличчя його понялось сміхом.
Мар'яна посміхнулась на це також, їй, видно, це смакувало, хотіла, видно, ще щось з цього мішка запитати, але вийшло зовсім з іншої опери.
— А чи пригадуєш, Іване, коли ми вперше з тобою зустрілися? — говорила вона з посмішкою, від якої несло медом.
Іван ошарашений. Бух-тарах. Чогось такого він і не пригадує, весь той їх колишній світ, так завалений і такими глибами, що його звичайна пам'ять ледве чи й зрушить. Однак, питання впало і піднось відповідь.
— Ще й як пригадую. Бувало в тих різних таборах, при голоді... Хутір, ваша їдальня, пиріжки... Там це й звершилось.
— Ха-ха-ха! — вперше, по справжньому, розсміялась Мар'яна.
