Втеча від себе - Самчук Улас

Шкода. Я пізнав це запізно... Шкода. Не вернеться. Ще раз шкода. І не тільки за себе, щось в нашій крові не ладно, у великих урядах, на самих верхах, за широкими столами, там воно те. Роблять голод, а кажуть щасливе-радісне, і кричи ура. А тих, що перечать — геть. До сьомого коліна. Їх ідол — біда, їх ідеал — голод. А ми, Мар'яно, з таким не погоджуємось, а тому і місця нам тут годі. Пригадуєш Мишка... Як то він, було... "Тобі, Іване, єдине в Савєтському Союзі місце — Сибір". Царство йому небесне... Чванився Сибіром — дістав Сибір. А щодо мене — вибираю, що знаю, плянета ще не вся Сибір, побачу з іншого боку, як воно зроблено... А тобі... Все таки перейди поки до "них" (Іван мав на увазі Андрія з Ольгою), біля них ще можна, а тут ти, чи видержиш... Сама. Чи дадуть тобі спокій... Довідаються про мене... Ти ж їх знаєш. А я думаю підшукати місце для нас обох. Хотілося б ще разом... Бодай до смерти. Я маю думку... — говорив Іван пошепки і на цьому втих... Чекав в темноті, що вона скаже, їх тіла торкалися, їх серця билися одним тактом, їх кров кружляла в одній каруселі...

А по часі, Іван почув шепіт:

— Ні, Іване, я вже сказала, моє місце тут. А ти йди. Знайдеш що, чи не знайдеш, — знай, я з тобою, як було завжди, як буде завжди... До самої смерти. Усі ті минулі роки, я була тобі, Іване, вірною, не тому, що я з вірних родом, а тому, що ми злиті горем, якого не висловиш... я стала молитись... Мені здається, що десь мусить бути сила більш від нашого горя... Почує вона мене чи не почує, а мені з такою думкою легше, навіть у цій маленькій дірці. Я тут, правда, сама, нікого вже з наших, чужі довкруги люди, але вони не знають мене, я не знаю їх і, здається, вони ще нещасніші, ніж я, бо я все-таки на своєму. Бачу тут матір, батька, сестру... Дорогих Левицьких. Іноді ми тут всі разом за отим он столом... А інколи навіть здається, що життя і сюди вернеться, тож життя є життя, тож воно всесильне. Ще рік-два і, може, будемо ситі, прийдуть люди як люди, а там, може, скинемо й мовчанку.

Мар'яна на цьому замовкла, знайшла Іванову руку, її пальці затиснулись, і це тривало... А ніч йшла, квапилась, мірялась секундами. Плянета, в таких випадках крутиться швидше.

Тож-то наступного ранку, разом зі сонцем, почалось вставання, збирання. Корабель мав би відходити зрання, але розкладу не було, тому спішилося. Відходячи Іван лишав все, що лиш міг — повну валізу, кілька зім'ятих карбованців, стерті п'ятаки, запрану хустину, літнього плаща і навіть спідню сорочку. Все це тут вартість, а він обійдеться... І навіть приємно так відійти... Обтрусити порох взуття.

Погодились, що Мар'яна не буде проводжати, ані виходити на вулицю. Подальше від зайвого ока. Їх прощання тяжке, кілька хвилин заніміння, на лицях біль, але слів не було. Лиш коли Іван, у одній блюзі, мовби він вийшов пройтися, нестримно відходив, Мар'яна крізь вікно в коридорі проводила поглядом його широку спину, її очі залило й вона стратила зір... Бігла до своєї кімнати плакала вволю.

На причалі Іван чекав ще годину, о восьмій і п'ятнадцять хвилин, це була п'ятниця, двадцять дев'ятого червня, за свіжого ранку, Іван залишив Канів. І його корабель, ніби на диво, звався "Тарас Шевченко".

***

Про таке, одинадцять років пізніше, з особливою увагою, йшла мова на одній фермі канадської провінції Онтаріо, що на другій півкулі плянети. Іван Мороз, аліас Сенишин і Нестор Сидорук, присвятили цій згадці три повні дні. Говорили зацікавлено, вдавались в деталі, робили висновки, вкладались філософські концепції. Робилось це при ватрані великої кімнати за чаркою віскі "Зіграй", за прохідки дорогою попід коронастими яворами ген до мосту річки і назад, мандруючи морогами ромашок й суничника навпростець до лісу, сидячи над річкою з вудками, де зрідка траплялись форелі... Для Івана це звіт, сповідь, облегчення серця, для Нестора пізнання певних істин, для обох разом — осмислення таємничої незбагнутости їх долі, як людей і як членів спільноти до якої належать.

— Ми народжені в країні сонця, але живемо в смузі туманів, за якими, як каже одна пісня, "нічого не видно", — говорив обережно, шукаючи вислову, Іван. — З дуже строгою послідовністю дії... Їх природа порядку стихійного, ладу безладного, товку чуттєвого, щоб в такому кліматі вижити, вимагається сильних інстинктів самозбереження диктованих законами природи. В перевазі•— люди поезії, а це значить мешканці надземних вимірів суспільних, у яких закони прозаїчного ладу буднів не знаходять вжитку... А деякі з них, як наприклад, політика, діють отруйно, людина тратиться на подобу замотеличеної вівці, ніяких границь, ніяких держав, а щоб втриматись місця, твориться з нього культ... "Нема на світі України, немає другого Дніпра"... І це воно є! Це прикувало їх до їх огнищ, байдуже хто там зверху, я ці слова, — казав Іван, — пізнав не так давно, але їх значення було в мені від моєї колиски... І щоб воно було, коли його не було, я був чим хочете, лишень я не був Я, тільки частиною туману моєї чарівної лагуни. Мене було легко взяти під яку хочете владу, але не легко вирвати з місця, де родились і вмирали мої предки. З цього користали, користають, і будуть користати кому лиш заманеться. Північний наш брат заявив просто, що ми лиш його задвір'я, а німець охрестив нас Остом, такий тобі чарівний Остик, місце, де ріки течуть з молока, а плоти городжені з ковбас. І де живе Іван, якого хата завжди з краю, коли прийде потреба боронити його право, десь поза хатою. Приходь і бери... Лишень не чіпай мене.

Питаєте, що з того вирине? Вавилонська вежа... Пруський крок, барабани, храм Василя Блаженного, гробниця преподобного отця нашого Леніна, низка фіґур на її карнизах в день святого Жовтня. І до Цар-Пушки та Цар-Дзвону, додасться ще один Цар-Голод. Найефектніший здобуток Жовтня, яким вони прагнуть ощасливити всі п'ять континентів світу, — говорив Іван з піднесенням, що з ним не часто трапляється.

А Нестор дивувався. Перед ним Іван, нема сумніву, але разом і не Іван. Та його мова...

— Думаєте, вони візьмуть верх? — ставить він таке ось питання.

— Хто, скажете, їм перешкодить? — викрикнув Іван, ніби його кольнуто. — Той там цимплик Европи? Пацифізм, соціялізм. Їх ще покличуть... Підуть, визволять, — говорив Іван, ніби скаржився на біль зуба.

— Там ще є єнкі... Білий дім, — підливав оливу Нестор.

— Єнкі! Їх там струять, як блощиць. А Білий дім? Що ж Білий дім. Його оточать, обмочать, запаморочать. Стільки тих в світі голих та босих, та голодних, та втікачів. І все то дай, а це ж безодня, а тут унії — заклюють, обгризуть до кісточки, а ті там чекатимуть вгодного часу і вирушать на чолі бананових республік. Білий дім стане Кремлем, Аляска — Сибіром, по всіх стейтах Леніни, Леніни, Леніни.

— Іване Григоровичу! У них там свій соціялізм — перевикрикнув Івана Нестор.

— Такого не забудеш. Їх соціялізм і цей соціялізм — різного поля ягоди. Їх призначення робити з тебе вовка, а цей — ягня. Їх обдирай, цей дай, а вислід черги за хлібом, а черги зброя, вовк та ще й голодний — грабуй награбоване, докинь до цього "родіну", Василя Блаженного, гробницю Леніна, "Калінушку", і ти вибиваєш трепака у яких хочеш Версалях, — деклямував Іван з особливим смаком, мов би знущався над самим собою, мовляв, я там програв, але й ви тут не виграєте, бо ж то наша ставка на ситість, а їх — голод... Атакують голодні.

— А я вам на це от що: чули ви щось таке, як "робочий клас"? Від станка, від конвеєра, від серпа і молота? Сотворіння, у якого більше шлунку ніж мозку, якого загавкаєш любим пролетарством, але до часу, поки його черево порожнє. Як тільки наповниться — баста. Кінець. Подавай машину. А ще гірше, постав його в чергу з фунтом хліба. Не поможуть ніякі леніни. Давай! А як даси, коли поля твої сказилися — недород та недород, а тоді що? "Вставайте гнані і голодні!", яке вони співають від дитинства, а як ні — Че-Ка, Ґе-Пе-У, НКВД, КД — пілюль досить, але кожна пілюля дає "побічний ефект", часто фатальний, — говорив спокійно Нестор.

— Тоді що? Революція? — гримнув Іван.

— Штрайк... Повальний. Все стане, — ласкаво підносив чарку Нестор.

— А тоді що? — шарпавсь Іван.

— А тоді ніщо, — зрезиґновано казав Нестор.

— Здохнути? — клепав своє Іван.

— Яке здохнути, — підносив голову Нестор. — Цілющі джерела. Енергія, роботи. Електронні раби. Сто роботів і сто тисяч "робочого класу" — сито. І ніяких штрайків. Роз'їжджають по Бія-Ріцах, співають "Алілуя", танцюють Рокен-Ролл... "Робочій клас" потрапить також бути "буржуазним класом", для того він "клас".

— Слухайте! Слухайте! А як же Кремль? — невгавав Іван.

— Музей. Звалище мумій. Мощі преподобних, — виразно сміявся Нестор.

А Іван потрясав сивим чубом, таке в його голову не хотіло лізти, навіть підмазане жартом.

— А як же та "наша" справа? — питав він обережно, мов би торкався якоїсь невинности.

Нестор на це мав також рецепту:

— Наша справа давно вже не наша справа, в Ню Йорку, на Іст Рівері, висока будова "Об'єднаних націй", це їх справа. Ми там на списку також...

— А! — тріпнув рукою Іван.

— Після кожного А слідує Б. Це азбука. Кожний грамотний...

— Які там нації! Командує Кремль! — гримнув знов Іван.

— Відкомандував. "Робочий клас". А той за Рів'єру, — говорив Нестор.

Це жарт, Іван розуміє, вертались з прогулянки, насичені думками і травнем, перед ними вечір, ароґантна тиша, марнотравна барвистість, за шпичастими туями обрію стояло сонце, а переходячи річку по розкиданих вздовж глибах каменю, Нестор, між іншим, спитав:

— А як же, Іване Григоровичу, було там з вашими? Чи ваша така операція пройшла їм безболісно?

— Переболіли. Особливо Ольга. Донесли, розуміється. Але Андрій відпекався п'ятьма роками Москви, Василя перенесли на будівництво Атомграду в Сибірі, а Ольга... Її почесним завданням було доносити, що діється біля Андрія. Вона це й робила. Привілеї, вигоди... Але на цей раз зірвалося. "Наговорила їм у вічі правди", як писали недавно... За що нагородили її десятком років Казахстану, минулого року мала вернутися, але не вернулася, ніхто не знає чому, до неї поїхав туди і її синок Юрій, за вдачою, викапана мати, за професією боксер, виступав в Алма Аті, пожинав лаври...