Втеча від себе - Самчук Улас

Живуть тут ще чи не живуть? Дуже мовчазно. Вулиця, як глянь, також порожня. Іван прямує до дверей, не знаходить дзвінка, обережно спочатку стукає, не чує реакції, стукає дужче, напружено слухає, потерпає чи йому відчинять...

Але ось, за тими дверима, якесь шпортання, вони поволі відхиляються, в їх щілині шматок людського обличчя з виразним зарисом носа, з якого вилонився притишений, здається, жіночий голос:

— Вам до кого?

— Чи тут живе Мар'яна Миколаївна Мороз? — запитав швидко Іван, ніби боявся, що той ніс може зникнути.

— А ви хто будете? — запитав той же голос.

— Наперед, чи вона тут, — відповів Іван.

— Вона там... За домом... На городі, — відповіла щілина з носом.

— Я її муж, — відповів Іван швидко.

Щілина збільшилась, у ній появилась жіноча постать в хустині, бліде, широке лице.

— Вона там... На городі... — повторила вона те саме і зробила вигляд, що він може зайти.

Іван ледве кинув ,,спасибі", підхопив валізу і вмить опинився в коридорчику, який він добре знав, але який видався йому незнаним, направо й наліво двері, навпрост до затилля, куди він негайно вдався і вже здалека побачив жінку у чоловічій, бахматій блюзі з копачем в руці.

Та це ж вона і є. Купа розбитого, сивого волосся. Побачила Івана, рушила йому назустріч, але замість вітатися, лиш сказала:

— Ходім до хати! — Так ніби це значило — тікаймо. І вже в хаті, головній, бічній, з двома вікнами на город, колишній "дівочій" кімнаті, вони, без єдиного звуку, кинулись в обійми і лишень плечі Мар'яни зраджували, що з нею діється щось надзвичайне, тож-то Іван держав її, мов би зловлену пташку, і боявся, що вона йому вирветься.

А опісля вони, лице в лице, дивилися, не було слів, лиш здивування, великі, каштаново-карі очі Мар'яни повні сліз, тож-то сірі Іванові, не дивлячись на все, світились гнівом, якого він не міг стлумити навіть гостротою цього випадку. Ти все-таки вернувся? — казали без слів очі Мар'яни, мов би перед ними повстання з гробу, а Іванові на це відповідали: вернувся і не вернувся. Це нам лиш сниться. Ось лиш прокинемось і все зникне. І було видно, що в ньому змагається дві грізні стихії — любови й ненависти, ніби вони зударились в одному серці в смертельнім двобою.

Така знайома ця колись затишна й сонячна просторінь, на стінах все ще ті самі почорнілі літографії "Палати Доджів", розкладний стіл, що стояв у їдальні, перемандрував сюди, щоб нагадувать ситість і служити службою кухні з примусом в центрі і разом їдальнею... Так здивування. Нема мови. І знайома тиша, ніби ті решта кімнат порожні... Першим зрозумілим реченням Мар'яни було:

—Ти, мабуть, голодний... А у мене нічого. Дістала он лободи.

Іван, не кваплячись, розкриває свою брунатну валізу. Це шок. Щось нечуване. Консерви. Що це, звідки це? Негайно зашумів примус, негайно накрилась половина стола, появились старовинні, лоханівські дві тарілки з синіми краями — ностальгійний спомин борщів та вареників... Цей стіл, цей стіл, за тією отам стіною... Соковитий баритон доктора, м'яке сопрано Марії Олександрівни, дзвінкий гомін дівчат... Ці стіни все ще цим насичені, далекий відгомін далеких і вже не років а віків, бо все воно відійшло в таку глибину часу, де вже нема виміру навіть коли б це було вчора. Явища можуть до невпізнання мінятися не лишень в розмірах часовості, але й в розмірах уявності людської. Іван з Мар'яною відчували це дуже діткливо, навіть коли про це й не думали, бо їх думка, це їх дочка Віра, про яку Мар'яна боїться питати, а Іван боїться казати.

— Я знаю... Я знаю, — казала по часі Мар'яна.

— Її вже нема. — І Іван поволі, поволі і сказав, як було. А Мар'яна на це казала:

— Я не знаю, чи була б вона тут щасливішою... З тим її минулим.

Єдиною мовою Івана була мовчанка, у якій Мар'яна чула більше, ніж в мові звичайній, але все таки, трохи згодом, він оповів, що з ним сталося на що вже мовчала Мар'яна. У неї лиш раз якось вирвалось:

— Господи святий! — І це все, що вона змогла. Єдина апеляція до єдиної інстанції, яку тільки знала.

А про себе, на питання Івана, Мар'яна сказала таке: коли він відійшов, тоді "за німців", було ще сяко-тако. Говорили й говорили... Брали, виганяли... Почали отам горою мостити дорогу... Минув так рік... Зі сходу наближались "наші" і тоді почалось. Всі на всіх. А коли ті прийшли... Одні полишали все і пішли з німцями, а ті, що лишилися, розпинались у вірності... Доноси, доноси... Топили один одного, а ті брали всіх... Не розбиралися. Зганяли гуртами і гнали на міни, під танки з голими руками, почавили того видимо-невидимо. Все, що було чоловічого, від хлопчака до старика, стерто до ґрунту... Вернули тридцяті роки, забрано все, що було їстівного, воцарився знов голод, мало за тиждень померли батьки, не було усім їсти... Мар'яна залишилась ... Прийшла зима... До Києва боялась, казали, що там вішали на площі Софії, перед собором на виду Богдана Хмельницького. Їли, що де бачили, палили, що лиш могли, тоді і пішов з димом їх ґанок, і книжки батькові одинока стара груша, що ще отам над яром стояла, її бідну розпатрали на галузочки. А що найгірше — запав страх. Люди замовкли. Все захворіло на донос... Здавалось, що це єдиний рятунок — втопити ближнього, всі стали винними, від низу до верху і так воно лишилося ... І так воно є. І так буде ...

Мар'яна говорила про це не охоче... Мляво, спокійно, стишеним голосом, здавалось, без жалю і, напевно, вперше за все своє тут перебування, тяжко ранена, духом ослаблена... Але "йому" вона мусіла це сказати.

Надходив також вечір, в будинку одчинялись й зачинялись двері, всі його кімнати заповнені, цілий день тиша, а під вечір вертаються хто звідки, чуються кроки, там то там голоси. І, здавалось, ніби сьогодні там рухливіше, можна думати, що там вже знають, що сталося, завтра будуть знати про це й уряди, тому Іван воліє не показуватись зайво де не треба, краще не виходити, зачекати аж все вляжеться.

Дійшло також до слова Іванове лихо, слово-по-слову, розповів, як воно з ним є. Мар'янина голова поникла і так застигла. Не було вибору. Не піде ж він знов до того Сибіру, хіба що повезуть його туди трупом, а тут нема місця. Він не міг навіть цього, як слід, пояснити, бо сказати, що це втеча... Як можна. Іван ніколи ще не втікав... Але беруть роки і він втомився, і що лишається — чужина. Ласка добрих людей — Христа ради! А це ранить. Кому це потрібно коли вдома стільки місця.

Мар'яна з цим також годиться, властиво, як годиться, її згода — серце облите кров'ю, однак той Сибір... Можливо там також люди, де їх нема, однак, як сказано, для них того вже забагато. Вертайся все таки кудись, де не лишень люди, але й людські люди. Одначе, коли Іван почав мову, що і їй також слід відійти з цього місця, от хоч би до Києва, то вона зробила головою такий порух, що Іван замовк. Цього місця до кінця її днів вона не лишить, тут жили її предки, тут їх могили, тут вона народилася, у цій ось кімнаті виросла, тут вона... Цього вона вже не доказала, не знайшла сили вдержатись, припала до грудей Івана і так, у спазмах німого ридання, застигла. Іван же незграбно її горнув і чи не вперше в житті відчув, що його очі залило рідиною. Так. Іван плакав, хай Бог простить, не беріть йому цього за гріх.

А так згодом, вони, мов би дійшли до їх ладу, говорили свобідніше, було про що, а з годинами скупо. Вирішено, завтра раннім кораблем, він відійде, нема більше ради і хай там буде, що буде.

Надходили вечір, ніч, лагодились до сну, Мар'янина постіль на двох не розрахована, виникла суперечка, кому стелитись на помості. Переміг Іван, а коли вляглися і згасла під стелею жарівка світла, Іванові не йшло на сон. Налетіли, хмара за хмарою думки та видива, та чорна-пречорна лава згадок. То ж вони розходяться... І, можливо, на віки... І треба б щось сказати. Здавалось, треба одного лиш слова... Але де воно таке слово? На землі ще не створено такої над мови, це було б понад людське, ми лишень, і то немічні, люди.

Іван прислухався, чи вона спить, але яке там, мій Боже, спить, така ніч і спить. Боліла, духом крівавилась, томилась у спогадах, від самого шлюбу до цього ось дня, саме паскудство. А це ось знов... Прощання... Заживо... На віки.

— Чи ти, Мар'яно, спиш? — почула вона з темноти шепіт. Аж здригнулася. Здавалось, з безмежности. Він це, чи не він.

— Ні, Іване, — відповіла вона таким же шепотом.

— Я хотів ще сказати... — почула вона з темноти, і їй здавалося, що воно за голосно, що це можуть чути і там, за стіною, тому вона його перебила:

— Ти краще присядь сюди, —•шепотіла вона і зробила біля себе більше місця.

Іван поволі звівся, його велика постать майнула на фоні вікон, він присів на краю ліжка, так що вони опинились на віддаль дихання, лице в лице. Було тепло, навіть душно, їх тіла доторкалися, але вони були тепер не в тілах, а далеко, в інших сферах буття і це вирішувало.

— Я ось думаю, Мар'яно, — шепотів він до самого її вуха, — я таки одійти мушу. Ти знаєш... Я перечив ... І я не дав на це комусь згоди. І ніколи не дам. Але знаєш, також, що? Ти тут сказала, що місця цього не лишиш. Я донедавна це також твердив і пішов на цю звабу, але ось таке сталося... Я торкнувся такого... Що мене пропекло. І спалило. І я хочу тобі сказати... Можливо, ми якось тут чогось недобачили. Місце то місце. І, можливо, наше... А ось прийшли, відібрали, забрали, зотліли, і загнали до кутика, де ми боїмося стін. Чи ти думаєш, що це вгодне людині місце? Чи так можна і варто жити? Тому я ось що: я хочу ще пожити... І побачити. Кажуть, є ще на цій нашій плянеті світ вільний... Де людину не женуть силоміць куди вона не хоче... І не відбирають їй її людського. Богом даного. Таке є, я це сам бачив. І міг вибрати. Але у нас з тобою, у нашій крові, серці, мозку... Ми приковані до місця, яке од віку було нашим, а разом не нашим. Така, ось бачиш, скорбота. Ми, було, з цим помирилися... Погодилися. Не чіпай мене, залиши мене... Я буду — що хоч буду. Не торкайся. А так воно в людському світі не водиться. Людина людині вовк — християнство-нехристиянство, чим більше вона кадить, тим більший вовк, ставить собори, щоб голосніше кричати анатема, коли ти боронишся. Ось таке, Мар'яно, це наше місце. І справа не в тому, чи сидіти в якомусь кутику, на подобу миші і тремтіти, чи тебе знайде кіт, а чи щось робити...