Втеча від себе - Самчук Улас
Бушлатов, Хомутов, Нюрка... Хаща плюгавства. Не розберешся.
Під цю таку літанію Іван і заснув, і навіть міцно, прокинувся — світило густо сонце, камера зяяла порожнявою, два інваліди її замітало, хмара куряви нагадувала бурю в пустелі, через відкриті вікна гнало гамором, свіжістю, гуркотом машин. Інваліди, видно, з полонених, одного на грудях орден Суворова.
Іван також вийшов, мав намір вступити до кухні і був здивований, коли там, до його порції торфу, що звалось хлібом, вперше додано ложечку маргарини американської марки. Америка, як видиться, і сюди пролазить потайки з мудрим наміром підкормити майбутніх своїх погромщиків... Ой, та Америка! Гра в банк... Вивезе — не вивезе!
Три дні і три ночі не чіпали Івана, ходив по таборі, мов індик поміж курами, обдумував і обдумував все в коло, те саме й те саме. Буза — розуміється, але на бузі вони виросли, це їх хліб насущний, а ти доказуй, вилазь з шкури і в наслідку... Виведуть у той там гайок і прощай жизня під щебіт соловейка.
Тож то третього дня (таки вже за дня), Івана покликали знову до того смердячого СМЕРШ-у і просто до лейтенанта, а той також з орденом здається, Суворова, за тим самим, заваленим папір'ям, столом, зустрів його з усмішкою, мов би приятеля.
— Садітєсь! — було його першим словом, навіть на "ви", тож то Іван, насичений досвідом, не квапився сідати, будучи переконаним, що з цим сторчить чергова якась козня. — Садітєсь! — повторив лейтенант. Чемність за чемність. Іван присів. Лейтенант здійняв голову, мов би збирався виконувати довший монолог, продовжував:
— От яка справа, дядя. Ми післали запит до штабу командування. Задоволений? Але увага: запит-незапит, брат-не-брат, а діло-ділом. За вами брудна-пребрудна справочка... Не поможе ніяка пілюля. Вимагається ясности.
— Лейтенант! — відповів на це Іван простодушно, мов би говорив зі справжньою людиною. — Ви знаєте, як і я знаю, що справа ця тому брудна, бо майстрували її брудні руки. І знаю чому. Нагадайте тим майстрам, що я бачив і жирніші кавалки. Чули ви таке слівце ,,єжовщина"?
Лейтенант закліпав рудобровими очима і кивнув головою.
— Ну, от... Так за тих часів, подібних, як моє, "діл" пройшло мільйонів із двадцять, і в тому також моє. Сам за це того майстра ...
— Дядя, — перебив лейтенант Івана, — така розмовонька зі мною не вигорить. Що там було — було, а тепер є, що є. Вам закидають ,,самостійну й соборну..." Під проводом Америки. Будьте певничкі... З тією добродійкою ми ще розправимось, для нас з нею на плянеті місця замало, ми зробимо з неї Берлін, а тоді "будєм пасматрєть", як казав один Іцек. Тож то ваше, дядюшка, діло, як казав той самий Іцек "плохо дєло", воно нам до букету не підходить, знаєте ж, що ніякої такої, ані самостійної, ані соборної, як казав один царський міністр, "нєт, нєбило і бить нє может". От вам і весь сказ. І тому ми схильні, під виглядом якого хочете верблюда, запроторити вас до такої Сахари, звідки вас не вигребуть ніякі Вашінґтони. Фертіґ. Шлюс. Дефіляція скінчена... Йдіть собі, дядечку, до себе, добре це передумайте, на брата, ані на свата не надійтеся, а напишіть, як воно й що воно і чекайте. Ми вас не забудемо. Допобачення! Щасливої нової зустрічі.
Ця така "розмовонька" навіяла на Івана мало не паніку, його таки в "серьйоз" возводять в атамани "самостійної й соборної", що у них вважається злочином номер один і карається відповідно. І навіть, доказавши свою невинність, плями яку на тебе кинуто, не змиєш ніяким милом. Ти вже штампований і єдине для тебе на плянеті місце•— Сибір... В найкращому випадку. Іван це знає.
І що за іронія. Як світ-світом, ніякою такою політикою Іван не переймався, це домена Андрієва, це, було, той краяв та перекроював бідну імперію на "самостійні й незалежні" і, диви, гокус-покус. Той там в герольда "єдінства братскіх народов", а цей тут, не більше й не менше, Петлюра чи Бандера і признавайся, і підставляй печінки та селезінки. Іван ще пам'ятає "Катеринки" та "стулі"... Коли він пурхав метеликом. Можливо, вони захочуть і тут обернути його в метелика. Спротиву так справедливці не зносять, це для них газ іпперіт.
Але все таки Іванові, будь-що-будь, не хотілось коритися. Нескоримість — закон його раси. А знаючи "своїх", єдина рада; брутальність контра брутальність, розторощ крісло на його черепі і постав точку.
А тому, коли Івана, по кількох днях, знов таки покликали до самого начальника СМЕРШ-у і знов за доби нічної, він увійшов на ту арену з виглядом тореодора, яки виступив на бій з биками. Впевненого, рішучого, добре голеного, на всі ґудзики защіпнутого. Начальник, на його вигляд, просто таки розлився компліментами.
— Ну, от... Ну, от... І прекрасно. І правильно. Причесався. Так і видно, що хоче сказати правду без ура штихів. Ось тут і списочок того, за дозволом сказати, комітету виз-во-лення і що нам залишається, це приложити під ним твій підпис і діло в шляпі, — воркутів той, мов голуб перед голубкою, підкладаючи Іванові лист паперу.
— Начальник! — озвався на це Іван голосом, мов би він мав діло зі звичайним шулером карт. Той підняв різко голову і насторожився. Іван же продовжував: — Знаєш, братику, що? У нас по нужниках не видно паперу, от би цей твій спосочок якраз би там пригодився...
— Сучий ти, таку твою мать, сину. — гаркнув той так рвучко, що з його пухнастих уст бризнула слина... Схопив зі столу револьвера і з розмаху вгаздилив ним ту саму щоку Івана, що потерпіла знедавна і ледве пригоїлась.
— Сержант! — крикнув начальник розпачливо.
А Іван, було, похитнувся, але схопив стільця, що стояв біля нього і шпурнув ним на начальника. Увігнався сержант, за сержантом ще двоє військових, схопили Івана під руки і рвонули до виходу.
— До карцера! Розстрелять! — гістерично кричав начальник, а Івана з грюкотом тащили вниз по сходах, з його обличчя стікала кров, його сорочка заплямилась червоними стьоками... І так його гнали порожньою, нічною площею і опинився він у квадратному, два кроки, просторі з бетонною, по кістки з водою, долівкою, де вже стирчало дві людські постаті, з яких одна ще трималась на власних ногах, а друга лежала у воді без руху.
Іванова поява не зробила тут враження, дарма, що виглядав він як бундель залитого кров'ю стерва. Його рана кривавилась, його одяг пошарпано, він витирався брудною шматкою, яку змочував у воді під ногами, намагаючись вгамувати кров, в голові відчував гострі болі.
Слідує довга, могильного клімату, смуга настрою, коли людина переходить у стан безпідметности карусельного руху, крізь який прориваються, порвані на ганчір'я, мляві думки. Іванові могло здаватися, що за весь свій макабричний вояж десятиліть минулих, він чи не вперше опинився на краю прірви, через яку не було переходу. Це вже шах і мат. Повна й абсолютна порожнеча, у якій нема за що схопитися. Ти поволі гаснеш, поволі зникаєш і єдине, що його ще рятувало, це його міцне американське, військове взуття, яке він дістав по виході з Бухенвальду. Його ноги все ще були сухі і втримували тепло. Його тіло з кожною годиною, все більше і більше наливалось, мов би оливом, але він міг рухатись і його дух все ще жеврів. Він держався волею особливої сили, що її, в таких випадках, посилає хтось з-поза меж недосяжности.
І це тягнулося, ніяких визначень часу, ніяких щілин світла із зовні, під стелею мляво горіла електрична лямпка, у просторі мертва тиша, у якій випадковий плюскіт води видавався грюкотом.
Коли це і як це все таки сталося, Іванові годі сказати. Тишу враз порушено, за дверима, що мали вигляд вічка гробу, зчинились порухи, відчувся брязкіт заліза, але Іван це збагнув, аж коли в тих дверях, разом з хвилею гострішого повітря, появилось три постаті і почулось похмуре:
— Вихаді! Всє троє!
Вони виходили, Іван все ще ногами власними, тож то тих потягнули, як бундель мокрих лахів. І направили їх в бік будівлі, що стояла ген збоку під самим ліском. Згасла Іванова думка блиснула вибухом. Це вже кінець! Там же льохи. Був день, було сонце, але там льохи. "Маґазін". Виразний напис, здалека видно, але Іван знає. Скажи, Іване, хоч ,,Отченаш". Прощай, сонце! Дякую, що ти мені світило, але ось і час згаснути. Не зважай на мій вигляд. Так мені суджено... І присуджено.
Та коли Іван переступив поріг того магазину, йому просто під ноги кинуто жмут лахів.
— Роздягайсь! Мийся! Переодягайсь. І раз-раз! Там он душ, — командував молодий пацан у червоних трусах. Іван здивований, але що тут скажеш, скидає швидше штани і під воду. Благо! Коли він щось таке мав? Де ті хлопчиська, що були з ним? І що це взагалі? Неважливо. Нічого не знаю. Вода, і мило, і свіжість... Навіть та вулиця, мов би втішилась. Іван миється зверху до низу, миється, йому хочеться затягнуть пісню, таке облегчення тіла, а в тому й душі, дарма, що він знає — за цим криється, який новий трюк. З чистого людського милосердя тут нічого не робиться...
А як тільки він залишив душ, чистий, як аптечна склянка, ним одразу зацікавився санітар, щоб вкоротці, його голова нагадувала старий, поліплений м’яч, а він сам, як цілість, ніби вершник, що впав з коня і злегка пошкодився. Чиста білизна, майже чистий, сірого відтінку, одяг, зі старого лишилося хіба мокре взуття та брак краватки... А ще, коли піднесли йому склянку справжнього молока та лустку білого, з маслом, хліба, картина була завершена, а Іван переконаний, що всі ці добродійства, після того, що сталося минулої ночі, не така собі просто ідилія з вовком і ягням, які лежать поруч і люб'язно визбирують одно одному блохи, а за цим мусить критися якась нова і звичайно капосна, козня, як це вже не раз, в минулому, з ним траплялося. Пригадався такий Котлас на Північній Двині, коли то з нього справдешнього з/к арештанта, на помах чарівної палички, робиться грізний начальник Ухт-Печорського строя, або то київські "Катеринки", де виряджали його в провокатори... Щось подібне може чекати його і тепер... Скажуть вертатися назад до Ваймару, увійти там в довір'я комітетів, постачати їх про це відомостями. На таке вони специ.
В цьому такому підлатаному вигляді направляють Івана назад до СМЕРШ-у. Сонний, стопудові ноги, голова в туманах, на душі грязько з переконанням — будь-що-будь, а голими руками його не візьмеш, на ніякі шахер-махері з тими кретинами він не піде, а це значить...
