Втеча від себе - Самчук Улас
З нас залишено кістяк... Все живе обгризено до кости. А що далі... Я стопроклятий оптиміст, остання з останніх курва, але вірю гранітно... І чорт з ним — лишаюсь до будь-що-будь... Але ось ти... З тобою шляпа. Тобі тут не було, нема і не буде місця, легіон подібних давно зникли, а що тим ще в плоті і кості, це випадок один на мільйон, і от моя тобі рада; їдь до Канева, привітайсь з Мар'яною, вертайся назад, а ми з Василем підкинем тебе американцям... Інакше Сибір — говорив Андрій, здавалось, незучаснено, й мов би це йшла мова про звичайну погоду.
А Іван, що це чув і це бачив, не вірив своїм вухам і своїм очам, що це Андрій. Звідки у нього ця така мова, така тобі замерзла, здавалось, істота і враз отаке диво. Тож над ним двадцять п'ять років діяла злива огню перетоплення — билось, кувалось, гартувалось. І враз отаке.
Іван здивований, але він глянув на брата і посміхнувся. Брат посміхнувся також. І хитнув головою. Так воно, мовляв, є не дивуйся. — Нам сказали, що ти грізний бандеровець, перший з Морозів, що потрапив в таке товариство, чи тобі не соромно? — посміхнувся знов Андрій.
— Ха-ха-ха! — відповів на це легким сміхом Іван.
— Ну от! Ну от! Тепер ми розуміємось, — говорив на це Андрій, — а пригадай хутір. Чи ти думав коли, що з того вийде?
На це Іван не відповів, йому не до жартів, у ньому вирували почуття далеко не жартівливі, здавалось він приймав якесь рішення, на хвилинку запала мовчанка, брати йшли доріжкою молодого березняка, пахло свіжістю зелені, в повітрі відчувалась сила життя, в небі ковтунуватились мишачого кольору хмарини від яких погрожувано громовицею.
— А! — озвався Іван і махнув зневірливо рукою.
— Це воно і є, — відповів Андрій, — з таких А складається наше сьогодні, сама психологія. Колись, можливо з цього будуть сміятися, але тепер... Могли, мовляв, жити, а вони мучились.
— Моя карта бита, — відповів Іван остаточно.
— Стій, стій, стій! — з поспіхом говорив Андрій. — Яке бита...
— Не в моїй це вдачі кивати п'ятами, — бурчав Іван.
— Забудь! Яке п'ятами... Хіба це тільки ти? Мільйони. Пересування місць опору. Те, що тобі казав, то там, в уряді може бути провокація, але й звичайна рада... Забагато того тепер набралось... Тепер висилатимуть вас не лишень до Сибіру, але й розсилатимуть по всьому світі. Аби лиш збутися. Бо шальки ваги їх справедливости перестають грати, вони не знають з якого місця боронити свої позиції. Нема передпілля. Нема зон нейтральних. Сьогодні ти велике цабе, а завтра втікач. Втікатимуть довірені чекісти, діти достойників, танцюристи балету. Дифузія інстинктів — розумієш, що це значить? Світ поділено залізною завісою, але ж світ це не саджавка гнилої води. Його вітри — сьогодні Москва, завтра Вашінґтон... Зірви цю гравітацію, і океани поллються на зорі. Це сказано образно, але в нашому, моєму, твоєму випадку, це неухильна дійсність. Ми мусимо зміняти місця, точки бачення, кути світла і тіней... Інакше ти розчавлений кізяк на дорозі подій. Пам'ятай: люди призначені щось робити, але не призначені це розуміти. Так воно, братику, хоч-не-хоч, є. Отаке то, Іване... Щоб ти знав. Повторяю: тобі тут нема місця, але ти знайдеш багато місця де-інде, піди отак по широтах далечах, і зупинись десь, де ще є біла пляма соціалізму, і жий, і жий, сядь перед радіо-скринькою, слухай "Гандзю" з Києва і дивуйсь, що плянета стала такою маленькою... Гей би футбольний мяч, яким може бавитись кожний Іван ...
А я лишуся тут... Бачиш? Берізки... Небо... Київ. Я в це вріс.. Ген до пупа. Писатиму про щасливе й радісне... Яке мені діло до щастя й радости? Я — механізм, закрутили і крячемо, бо все таки і тут хтось "з наших" бути повинен, а коли ти потрапиш виконати роль справжнього сина суки, тебе обвішають і тим, і іншим, навіть ковбасами зі "спеціяльного розпредільника"... Га, га, га!
А при цьому хочу сказати, що зі мною також "не харашо", ми вивертались завжди на всі "ізнанкі", що було видно кожний твій нерв, але тепер "пашлі дальше", відрікайсь, зрікайсь... Тікай! Як можеш далі... Ти вже не ти, ти маса... Радянська... Такий тобі коктейль. Отже, я вже коктейль. Додай до цього мої сто-порвані нерви, я вже кандидат до верховної ради Байкова... Но, но, но! Не сприймай це, як секрет. Ніякий це не секрет, ми вже потріпані, ніяке диво... А ти, Іване, йди. Там "вільний світ"... Та Париж, та Рим. Та Ватикани, Бастілії... Мене самого інколи сверлить ревматизм волі, але я вже... Забудь. Не вернеться, загуло, сказало Синє море.
Для Івана така мова — абстракція. За краєм досягнення. Він хотів навіть запитати брата, що він під "вільний світ" розуміє, але здержався, не було б це до речі. Брати йшли нога в ногу доріжкою, криту гравієм, говорили повзнесено, міняли зміст мови, переходили на родинне — Софрон, та Петро... Згадали Тетяну. Іван ж її бачив, розмовляв, сварився... На згадку про неї, Андрій мало не вирвався з себе. Це сестра! А скупий на слова Іван, змушений представити її у всій її теперішні подобі, ген разом з її отаманом Водяним. Така тобі реліквія давнього Запоріжжя, яка все ще, не дивлячись на віки і диктатуру пролетаріяту, тривожить уми і серця його нащадків.
— Братику, То ж це Запоріжжя! І воно все ще дихає! — викрикнув Андрій. — Його величности гвардії капітан і все ще отаман.
Бозна від коли він не був в такому захопленні, але це одразу зникло, як тільки згадали Віру, було видно, що для Івана це рана, краще не торкатися, Андрій це бачив... Одначе, коротко Іван розповів скільки сам знав, а Андрій, щоб сказати щось втішного, вибухнув:
— Звідки ти знаєш? А може вона там є, жива-живісінька, от приїдеш, а вона з квітами. Це ж молодь.
Для Івана виглядало це, як легковажний жарт, але ті слова все-таки діяли. А може... А справді... А що, як... Це було посиленням його рішення, вщухали вагання, він годиться, видиво — жива-живісінька, брало верх... Обговорювали деталі, це вже дрібнички. І був це день середа, двадцять сьомого червня. Для Івана ця дата закована в його пам'ять тяжким молотом тяжкого часу. Він її до кінця життя не забуде.
Верталися брати з цього парку не разом. Андрій відійшов першим, вийшов на Брест-Литовський тракт і повернув направо в напрямку Кіно-Фабрики, де мав справи, а Іван, через півгодини повернув наліво, біля Політехніки піймав трамвай і поїхав до бульвару Шевченка.
А наступного дня, в годинах ранніх, обтяжений валізою, Іван відчалював до Канева. Мов на замовлення, у цих днях, розпочато навігацію Дніпра кораблем "Йосиф Сталін", До причалу проводив Івана Андрій... Товпилось чимало люду, останнім Андрієвим побажанням було: Не барись.
Нема потреби про це казати, Іван це знає, його тут час зведено до годин, він вже в дорозі, а це лиш відхилка і, можливо, навіки прощальна, дуже болюча, бо цим шляхом, бувало, манжалося, а особливо в пам'яті дві такі дороги — листопад 1918 року, коли верталось з німецького полону, і тридцять другого року, коли плив з першого ув'язнення. І цікаво було бачити, як ця ріка на очах мінялася і все на гірше, а тепер ось, це вже зовсім не вона, її замінено чимсь іншим, де ділись її зелені, кучеряві ліси та гаї та багаті поселення, та ситий, соковитий настрій... Куди глянеш — голі скелі, порожні яри там он чудом залишений явір, здається, сам собою здивований, що він все ще тут і все ще зелений. Прощай, голубчику, не згадуй лихом, ти тут не сам такий, на таких більше. Вибач.
Як тільки вступив Іван на цього "Йосифа", так і погруз з місця в гущу дійсности. Кораблик ветхенький, латаний, мабуть ще з тих часів, коли він звався "Святий Володимир", перезваний опісля "Косіором", а тепер ось ... Як бачите... Сам... Господи Боже! Не вживай цього імени всує. Дивись он портрет! Він тебе бачить.! Все тут, мов з лиця зняте... Зашуране, заношене, пожмакане, все в торбах, торба на торбі, мов би в тому весь зміст їх існування. І все твердо мовчить, аж соромно, хоч би який матюк вирвався.
А чи пригадуєш той самий листопад вісімнадцятого. Чи не цей самий, бува, корабель... Скільки то було гармошки та співу, та реготів, та "далой тиранів", крилось все матом, мов би громом ясним. І де воно ділося? Звідки ці торбоноси?
Хто скаже... Мовчанка й тільки. Ніяких звуків. Лиш сопухи поту, лиш німі погляди і хоча воно літо, а шапки вушанки, та фуфайки, інколи з орденом, а там он валянки — збиті, затоптані, але валянки, зима то минула, а фуфайки так і лишилися, чим їх заміниш, було "все на фронт", а тепер мир... І "побєда"... І літо. Іван в тому, що тобі лорд який, костюм, видно здалека, "западний", на нього гаплять, а той он з орденом Суворова на заяложеній гімнастьорці, чи не збирається ще раз в атаку, дарма, що довкола так мирно, мов би це не люди, а череда худих корів. Все, як слід, гомонить стиха, інколи ворушиться, але ні шпетки захоплення. Лиш чується, мов би розлито тут якусь зневіру, якесь розчарування, на лицях, мов би засохла їдь.
"Йосиф Сталін" посувався вздовж ріки, без поспіху завертав до причалів, когось висипав, когось підбирав, ніяких зустрічей, на причалі. Зарубенці, інвалід з орденом, порушив нагло тишу:
— Ти сматрі! Йоп тваю мать! — Це була реакція на вигляд його села, що лежало в руїнах. Але це не зробило враження, "Йосиф Сталін" плив далі і так ід годині третій, підпливав, Іван бачить здалека, під Канів.
Але чи був це Канів? Коли Іван виступив на його берег, йому, мов би це снилося. Так і не так, все переставлено, нічого на місці, там де була шопа, росте жижавка, де були візники — калюжа, дорога, що вела вверх стала стежкою, але Іван не збирається розглядатися, ані сперечатися, тут би лиш швидше від зору, повертає на ліво вздовж берега і там, де колись стояв кіоск з написом "Содовая вода", а тепер калюжка після вчорашнього дощу, повертає направо, а це вже і є та сама Полтавська, на якій то, там далі, "собствений дом Др. Ніколай Лоханскій" під зеленою бляхою, з ґанком і садом. Іванові сниться далі. Так, дім то воно дім і число 26 на ньому ще видно, але він не лишень має за собою тридцять п'ять років давности, але й якусь, видно, пережив він чуму чи трясцю… Де дівся, наприклад, його ґанок? Що сталося з його стінами, вікнами, дверима, дахом? Чому і для чого їх так знівечено? Де дівся той ззаду, до самого яру, сад? Усе це тут, мов би його, хтось злісний подер, пожмякав і викинув на смітник.
