Маруся Богуславка - Багряний Іван
Нехай лиш переморгає...
Сазонов стояв і сміявся, спершись на парапет. Сміявся голосно й щиро. Решта всі мовчали ніяково. Вони би дали дорого, щоби розгадати той регіт. А Сазонов дав би дорого, щоби побачити їхні обличчя в нормальному світлі, — цікаво, які у всіх дурні рожі, напевно! От цікаво!.. Мабуть, ту цікавість вгадували всі, й тому раптом усім згадалася купа їхніх, конче важливих, справ, пізній час, втома, і всі почали збиратися розходитись. "Чортів той Чубенко! Варнякає сп'яну катзна-що, а тобі ще доведеться, може, одмежовуватися!"
Так і розійшлися. Можна сказати, Чубенко розігнав; і сам пішов.
На балконі лишилися тільки Сазонов з Зайдешнером і Страменко. Коли вони лишилися втрійку, редактор Страменко сплюнув з балкона униз, в темряву:
— Тип! Тріпло чортове. Ти, Сазонов, цю розмову запам'ятай.
— Добре. А навіщо?
— А так. Потім здасться. Куркульська то шкура. Отак робітник, а отак куркульська шкура, класовий ворог!
— Він просто п'яний і злий сьогодні.
— Е, ні. Кажу ж, що то класовий ворог!
— Та ти що! Тю на тебе. Таж він партизан, червоно-прапорний герой і робітник з діда-прадіда. Це, брат, провірено.
— Що з того! А анекдотку чув?
— Та чув. Тільки ж може ж то й правда. Він і про блискавиці щось там говорив, а блискавиці от і є... — в голосі явна іронія.
— Неправда! Блискавиці — блискавицями, електричні розрядки в атмосфері, а анекдотка — то вже інша розрядка, то явна вилазка клясового ворога. Контрреволюційна анекдотка. Ніколи того не було. Ніколи. Наше місто індустріальне, робітниче, пролетарське, а ця анекдотка куркульська.
— А чому не індустріальна?
— Куркульська, кажу! Глитайська. Як я кажу, то вже вір...
— Гм... — і Сазонов раптом на повен голос зареготався.
— Чого ти?
— Та так... Ти все говориш про пролетаріат, про робітників, а... А я от стою й думаю: якщо з вас двох (ти й Чубенко) хтось куркуль, то, мабуть, ти, їй-бо! Ти ж з куркульського кодла... Га?
— Ні!
— Як же ж ні! Таж твій батько таки був куркулем, ба не тільки куркулем, а навіть лихварем, глитаєм... Ха-ха-ха!
— Ти забуваєшся, Сазонов! — вигукнув Страменко гнівно і... і в той же час підхлібно; якось воно так виходить, що ці дві суперечності зійшлися в цій людині й тримаються купи. — Ти забуваєшся! Ти ж знаєш, що я зрікся свого батька, засудив його...
— От іменно... Знаю... Але відколи світ світом, відомо, що яблуко від яблуні... Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Але хватка в тебе, брат, глитайська, куркульська хваточка... мертва... вовча... Як ти того Чубенка! Зразу за горло! Ха-ха-ха... Ну, ну, не буду, не буду... Бідний Чубенко... Так ти кажеш, що його розмова — це вигадка? Страменко без слів підійшов до дверей, відхилив їх і гукнув у порожній театр:
— Харитон!!. — і вернувся до Сазонова. — Ось зараз прийде жива хроніка цього театру й навіть самого цього будинку від дня його сотворення.
По якомусь часі на балкон просунувся Харитон, забілівши при спалаху блискавиць в своїй полотняній сорочці й підштаниках.
— Хто мене кликав? — пробубонів Харитон сердито, незадоволено.
— Я... Сідай... Скажи, Харитоне, ось товаришу Сазонову... Ти ж знаєш, хто такий товариш Сазонов? (Спеціальний натиск). Так от скажи йому, чи було колись тут, в цьому театрі, ось таке (і стисло переповів Чубенкову байку).
Харитон прослухав байку. Помовчав. Чути, як посміхнувся, чмихнувши. Пошкріб п'ятірнею потилицю ніби спросоння, а насправді затягуючи час і маскуючи розгубленість. І нарешті зашкандибав:
— Воно, конєшно... І обратно ж — хтозна... Буває всякого. Але такого щоб, так не пам'ятаю. Ні, не пам'ятаю. Не було, значить. Мабуть, не було. Хтось вигадує.
— От бачиш! — Страменко до Сазонова, а тоді знову до сторожа й завгоспа театру:
— А скажи, Харитоне, про що говорять там у вас у театрі?
Харитон знову пошкріб потилицю.
— Та говорять... Ви ж чули сьогодні.
— Ні, так, поза сценою?.. Анекдоти там які чи так, скажемо, які куркульські теревені?..
— Та говорять все, що в голову збреде,— значить і нащот дівчат которі, а которі так нащот і молодиць... І про горілку обратно ж... Про все...
— Е-е-е... Теє... Там у вас дійсно є й дівчата, і нєкоторі є язикаті з них... Вони говорять?..
— Та говорять... Раз є язик, то чого ж. Обратно ж про все: про хлопців, а которі й про любов...
Сазонов знову зареготався. Весело. А тоді поляпав старенького Харитона по плечі:
— Іди, діду, спати. Вибачай.
— Спасибі. Прощавайте.
— Спи собі...
"Дід" пішов, а Сазонов все сміявся. Нарешті:
— І скажи, яка ошибка! Тобі б бути начальником НКВД, а мені редактором твого "Комунара". Ха-ха-ха! Чистий Пінкертон, чистий тобі слідчий!.. І так прямо на балконі! Ха-ха-ха!
Страменко скипів, розгнівався — не в жарт.
— Ти, здається, хопив через край!.. Ти ігноруєш!.. Забузаєшся, товариш начальник!.. Забуваєш обов'язки... Притупив бдітєльность, не туди дивишся... Я тобі про Чубенка, куркульського прихвостня, а ти все на мене... Добре... Тоді ми поговоримо на бюро Обкому...
— Добре. Давай і поговоримо. В бюро.
— Це... це... це нахабство... Це... — Страменко остаточно рознервувався, шарпнувся, сплюнув і пішов геть.
А як уже Страменко діходив до дверей, Сазонов промовив мляво, спокійно:
— А вернись! (Редактор вернувся). Сідай! (Редактор сів). Сазонов тихо, мляво: — А тепер от що — ти питав Харитона про різні там настрої... Це все добре, але стрільба по горобцях. Та ще й на балконі. А я от хочу тебе спитати, і про речі серйозніші. Тільки не тут. Ми зараз підемо он туди через дорогу, до твоєї редакції, до твого кабінету (бо до бюра Обкому далекувато), й ти мені розповіси, як воно там "угорі"... Ну, в Обкомі, і в Рогача теж, і в Педінституті в осередку... І на ливарні — серед наших панів та в осередку, і так... В тебе там багато "кореспондентів" скрізь...
— Так-так. Авжеж, багато... Ну, чудесно. От добре, що ти той... — залебедів Страменко, — ну, ясно ж!.. Будь ласка... Знаєш, той Рогач ще й досі плутає УКП з
КП(б)У. Я йому не довіряю... А Кайдан — так це ж зінов'євська шкура. Знаєш, він...
— Добре, добре, — перебив Сазонов з явним глумом. — От бачиш, як гарно. Але стривай, стривай! Не тут, не тут! Виключ пока свій гучномовець, і пішли до тебе. Зайдешнер!..
Зайдешнер з темряви кахикнув у кулак, реєструючи свою присутність. Потім почвалав до дверей і відкрив їх, освітивши їх зеленим електричним ліхтариком.
В ті двері вони й вийшли.
Ліхтарик погас.
* * *
Погноблена й розбита морально Ата вийшла з театру в темряву, розпанахувану мовчазним блискотінням. На вулиці стала нерішуче, — яка темрява! їй було страшно. Страшно йти самій в таку чорну ніч, в те грізне й загадкове миготіння.
Хтось зупинився біля неї. При спалахові упізнала — Петро Сміян. Інстинктово схопилася за рукав:
— Мені страшно. Проведіть мене... Пауза.
— Давайте руку... — промовив спокійний, ледь-ледь насмішкуватий голос.
Подала руку. Але враз і вихопила її, — його рука була шорстка, тверда й гаряча і ніби тремтлива... Вихопила свою руку й вони пішли так, торкаючись ліктем ліктя, щоб не розгубитися.
Мовчали. Аті було солодко, було страшно, було хвилююче.
— Вам страшно? — запитала вона супутника, аби щось запитати, аби якось розполохати власну розгубленість.
— Аякже, — відповів той самий ледь насмішкуватий голос. Ніби холодної води трохи линув на голову.
Це стільки й розмови було. Йшли мовчки. Думали кожен про своє. Ата напружено чекала, — ану ж він щось скаже; чекала кожну мить... Але супутник її мовчав. Тоді зринула стара гіркота й додалася нова. Взагалі дурне все, все! Недавнє почуття страшної порожнечі, гіркого розчарування, катастрофи зринуло з ще більшою силою. Йшла й думала, все про те ж, все про те ж. Почуття, що зродилося на сьогоднішній генеральній пробі, стероризувало їй душу, затопило її, знекровило, обеззброїло. Почуття аварії. Надворі тепло, задушливо, а їй наче холодно, їй холодно від тих поглядів. Ще й досі відчуває їх на собі... Там був і Павло; сидів сам у переднім ряду порожніх стільців; зразу дивився просто, а потім опустив очі в підлогу... Все те було не перегляд п'єси, а якийсь трибунал, що, як маячіння у сні, заморожував кров, мав судити її (і всіх їх!) на страту. Конче на страту...
Немов мороз упав і побив цвіт радости, цвіт надій, погасив вогонь її творчого лету... І, мабуть, у всіх так...
Ну й вийшов пшик. І вийшов пшик. Пшик. А хіба щось інше могло вийти? І як можна було сподіватися чогось іншого?!. Та й, мабуть, правда, що сама п'єса наївна й нікому непотрібна нині... Все на купу...
Цілковитий провал.
Ах, все забути, все геть забути!..
В тяжкому настрої мовчки дійшла Ата до своєї хати з своїм супутником. Він так і не проронив ані слова до неї.
Біля хати вони зупинилися. Стояли й дивилися на захід, як бігли вогняні корчі в чорноті по хмарах... Власне, на корчі дивився Петро Сміян, а Ата при тому миготінні дивилася в його обличчя, зосереджене в собі, загадкове, — особливо загадкове тепер від чаклунського того миготіння. Таке, мов з подзьобаного граніту. Задивлене не на неї! Але, без сумніву, схвильоване від неї! Чи то так лиш видається їй?
Ата думала, що він щось скаже-таки до неї. Але він не сказав нічого. А вже як розставалися, взяв її простягнену руку й промовив спокійним, усміхненим голосом одне-однісіньке просте слово:
— Добраніч...
І потис злегка руку. Лиш ледь-ледь затримав її й пустив.
"Добраніч".
І пішов у чорну задушливу темряву.
На руці ще довго трималося тепло його руки, а у вухах бринів спокійний, рівний і трохи насмішкуватий голос.
Ата проплакала на самоті всю ніч. Чого? А так. Проплакала, та й усе. Дивилась у відчинене вікно на далекі тривожні спалахи й тихенько плакала. То здавалось їй, що вона одна-однісінька, самотня на увесь цей велетенський, чужий, ворожий і чорний, як цяя темная ніч, світ. А то здавалося, що їх двоє... І, може, сльози від того голосу насмішкуватого, що помандрував десь, теж один і самотній, але такий упевнений і спокійний у цій чорній задушливій ночі, під тими загадковими вогнями блискавиць.
XXX
Хлопчик-вовчик
Яскраве вранішнє сонце заливає світ повінню радості й проміниться на всьому, і все сходить сяйвом. Золоті німби стоять над квітами, над коронами дерев, над стовпами телеграфними, над ластівками, що сидять на телеграфних дротах, над чорно-синіми банями недоруйнованих церков...
