Маруся Богуславка - Багряний Іван

Мовби швидко-швидко тонула в глибоченній теплій прірві. Спокій огорнув її душу й тиха радість безвідчитна, дитяча...

— Ну, чого? — бубонів Харитон, а сам посміхався, дивлячись, як дівчина борюкалася зі сном. — Ідіть за сцену або в фойє, на канапі примоститесь, бо тут холодно... — Старече його серце, батьківське, вже вгадало, чого це "Дахненя" приперлося так спозарання, який це переляк так сюди її пригнав і за кого переляк. О, старий Харитон має очі в лобі і серце в грудях, і стільки літ за плечима — не даром прожитих — щось та тямить. Але хоч він і здогадується, та виду не подає. Для чого! Він ні в чию душу не полізе та й нічию душу не зрадить. Нехай собі. Всякому своє...

Ата, перемагаючись з усієї сили, звелась, посміхнулася сонними очима милому тому, сердитому Харитонові, якого вона зовсім ніколи й не боялася, і, заточуючись, мов п'яна, пішла собі.

— Я піду додому... висплюсь... — промовила щиро й просто до Харитона. — Прийду, як завжди...

— Ідіть, ідіть... ідіть, дитино, — підігнав Харитон, ідіть... — й, швиденько обернувшись, бо сонце ударило в очі, пішов собі геть у своїх справах, ніби йому до Атиних справ немає аніякісінького діла. "Приверзлося щось дівчині!"

— Ідіть, ідіть... Щоб я вас тут і не бачив... Ич! Ні світ ні зоря!..

XXIX

Горобина ніч

Мовчазні блискавиці спалахують і спалахують одна за одною, перетинають небо моргітливим сяйвом, полохають чорну задушливу темряву. Здається, що ось-ось тарахне страшний грім і поб'є все на череп'я. Але грому нема. Ані дощу, ані вітру. Тиша. Задумлива, млосна, така тиша, ніби всесвіт причаївся, затамував подих і дивиться на ті блискавиці.

А вони миготять і миготять. І після кожного сліпучого спалаху стає все темніше й все тихше.

Місто завмерло. Ані співу, ані шуму, ані голосної мови. Ніби тут немає живих. Лише де-не-де хтось тихо кахикне або зажевріє в темряві вогник цигарки й погасне. З цього видно, що люди не сплять, що вони спостерігають цю вогненну феєрію, сидячи попід дворами, в парках, в садочках, і милуються нею. І тільки боязкі й забобонні позатуляли вікна й позамикали двері й мліють серцем десь перед такою апокаліптичною мерехкотнявою.

Бліде світло електричних лампок на перехрестях не може подолати темряви, вона їх залила, потопила, й видаються ті лампки крихітними світлячками, що блукають в темряві. Могутні спалахи через увесь обрій раптом виривають з чорного небуття сильвети дахів, дзвіниць, дерев, димарів, фасади будівель, ряди магазинів, — але все це дріб'язок. Головний, мабуть, об'єкт тих блискавиць — театр. Це вони, мабуть, для нього так палахкотять, перебігаючи по всьому обрію. Раз по раз театр всією своєю масою вихоплюється з темряви, спалахкує скляним блискотінням і сліпуче-зеленими на цей раз, фосфоризуючими, площинами стін, немов казковий замок. І знову погасає. Знову... Знову... А на ньому сліпучо-біла діагональ анонсу... Так, ніби хтось велетенський і всемогутній робить сьогодні рекламу, освітлюючи театр спалахами магнію...

Коли спалахують молоньї , видно вгорі, на великому балконі театру групу людей — вони дивляться в ніч. Коли спалахи гаснуть, в темряві жевріє гроно цигаркових вогників, як якесь сузір'я.

Група людей стоїть на балконі й дивиться на нічне місто, вихоплюване молоньями з мороку по частинках, немов з праісторичного небуття, фантастичними сильветками.

Тільки що закінчилась в театрі генеральна проба. Мав бути "громадський перегляд", як то завжди робиться тут перед прем'єрою ("громадський перегляд" — це значить закрита іспитова вистава в присутності верхів суспільства — представників партії, уряду, професійних, комсомольських, жіночих та громадських організацій, делегатів від фабрик, радгоспів та колгоспів), але на цей раз громадського перегляду чомусь "не порадили" "згори" робити. Нехай так. І громадського перегляду не було. Була лише генеральна проба в присутності самого тільки найвищого начальства області та представника з центру. Тобто був той самий перегляд, але при щільніше закритих дверях, перед очима найвужчого кола відповідальних осіб.

І тепер от те найвужче коло зібралося після перегляду на балконі, — прохолоджується, дивиться на спалахи далеких блискавиць і мляво ділиться враженнями...

Тут голова Облвиконкому, секретар парткому, нач. НКВД Сазонов з незмінним своїм Зайдешнером, редактор "Червоного Комунара" Страменко, професор Добриня-Романов, голова партизанської комісії Чубенко, секретар обкому ЛКСМУ Павло Гук. І гість з центру т. Маслов. І ще ряд осіб. Ну й директор театру з ними — понурий, розбитий, погноблений т. Ткач. Курять, сопуть, ахкають від особливо сліпучих і тривалих спалахів блискавиць і тихо, апатично гомонять про свої враження.

Враження у всіх кепські. Дуже кепські. Дуже кепські...

Для чого було робити стільки шуму, стільки реклами і стільки... витрат! Для чого? Не було для чого... А найбільше бубонів редактор Страменко. "Буржуазна мораль... Буржуазна гниль... Гопаківщина... Просвітянщина... І гра погана й тема нікудишня... Неактуальна. Наївна. Навіть смішна. І кому це потрібне! Продав якийсь там пришелепуватий брат свою сестру татаринові чи туркові (не розбереш, зрештою), бо програвся в карти. Ну, так було, так дійсно бувало в дрібнобуржуазному, ба, в феодальному реакційному суспільстві, при тій підлій моралі наших предків. Але нам що до того! Нам, передовому суспільству світу, найпередовішому, що вже живе в комуні, при нових людських взаєминах, — що нам?! Потім вона в гаремі, жінка паші, наплодила дітей. І це було. Або могло бути. Ну й що з того? Потім вона визволяє невольників... Пхе, широкоштанна буржуазна козакоманія. Єрунда. Та, зрештою, кому це цікаве! Ну, а потім вона ні з сього, ні з того штрикає себе ножем і вмирає... (чвірк через зуби) — от і вся тема. Нісенітниця дрібнобуржуазна... Не дивно, що й актори грали все те без вогню, без апломбу . Радянська людина переросла вже всю ту наївну "чепуху". Нові людські відносини не потребують того штрикання, бо обрії перед людиною розсунулись, вона на сто голів вище тієї феодально-буржуазної чортівні. Ні, рішуче погано..."

Так просторікував Страменко. Його підтримував Добриня-Романов. Решта більше мовчала, курила й лише зрідка обережно докидала свої репліки, або умгукала, підтримуючи найбільших фахівців у справах пропаганди й мистецтва. Та й тяжко було тут дискутувати. Про що дискутувати? А так собі, аби говорити, — ану ж не те скажеш та і влипнеш. Матерія тонка, сівка. Головне ж — зіграно таки погано, на подив, погано, як для такого знаменитого й прекрасного колективу; значить, насамперед п'єса погана, бо ж колектив їхнього театру першорядний, республіканський, не раз відзначуваний...

Редактор "Червоного Комунара" настоював виставу зняти. Тобто не дозволити грати п'єсу для "широкого глядача" як розкладову, як виставу дрібнобуржуазну, міщанську, безвартісну. Суспільство радянське переросло такі речі. Добриня-Романов приєднувався. Директор сопів і покірно слухав, не насмілювався обстоювати, суперечити. Чекав. Інші про себе дивувалися, чому це конче виставу треба заборонити, чому ж так?! Ну, кепсько, але чому аж так?! Але не забігали наперед і не висловлювались категорично. Жували мляво слова, нечлено-подільно "гмикали" або й взагалі відхилялися від теми до речей сторонніх. Треба бути наївним, щоб забігати перед Сазонова, цей привілей має тільки Страменко та професор Добриня. Але й вони не могли рішати, вони лише "радили". Все ж залежатиме від того, що скаже Сазонов. Ну, значення має й гість з центру. Але ці мовчали, слухали інших, зважували, думали. Велика відповідальність на цих людях.

А тим часом, поки нагорі радилося начальство, внизу тремтіли актори, тліли серцем, злостились невідомо на кого. Вони не дискутували й взагалі не говорили. Вони мовчки змивали грим, здирали злісно вуса, брови, коралі, браслети, кидали люто геть широкі шаровари й іншу дурну бутафорію, переходили з театральщини в буденщину й сопли понуро. Й чогось чекали, кудись дослухаючись, — всі знали, що увесь "синедріон" вийшов на балкон і директор з ними. Настрій гнітючий, похоронний. Генеральна проба вийшла погано. Дуже погано! Вистава не те що пересічна, — нікчемна. Буденна. Бліда. І не тому, що освітлення було неповне (та й те ще іноді гасло) і не з якихось там інших сторонніх причин, ні, не було найголовнішого, — не було того вогню, що ним не керує жоден електрик, — не було творчого патосу. Та й чого б справді йому бути?! Тема, сама тема нікчемна! П'єса наївна, штучна, зайва, несучасна, шароварщина, тарабанщина... Це тепер ясно. Таку репліку кинув редактор "Червоного Комунара" ще в залі, зразу як тільки впала завіса, і це всі чули на сцені, і тепер усім ясно — це дійшло до самої глибини душі, а може, й до самих печінок кожному. І це вірно, це правда. От що гірко!

Поки робили репетиції протягом усієї весни й протягом червня, — було цікаво, чекали чогось особливого, захоплювались. А як от уже все готове — відчувається ніщота всього того, ніби хтось вийняв, украв душу. Господи, чим захоплювались! Дурні лубкові турки, яких напевно ніколи не було, пришелепуваті яничари, опереткові одаліски, неправдоподібні шароваристі ґевали , буцімто "запорожці"... на якого чорта ті матнисті опереткові "запорожці", кому сьогодні потрібні!., безглузді пискляві євнухи, ходульні слова, високопарні й пусті, дубові вірші... Аж тепер відчувається, як болить язик від тих незграбних віршів... Ніщота! Все ніщота! Ніщота мислі, ніщота духу й мистецтва!.. А скільки енергії убито! І скільки надій! Оформлення ніби нічого, але при такій кепській решті, та ще й при поганому освітленні й воно згубилося. Та й що таке оформлення, коли решта — ніщо! Все бліде, анемічне, фальшиве, ходульне — балаган циганський... Куди дивився режисер! Куди дивилися помрежі! Куди дивилися всі!!. І було всім гірко й досадно... І так показатися перед найвищим начальством! Це ж були всі стовпи! Певно, що заріжуть. І так і треба. Це буде ліпше, аніж висвистить зала завтра. А висвистить.

Так не тільки думали нишком, ба деякі й говорили це вголос. Приміром, Січкаренко. — він ці думки тараторив злобно вголос, бігаючи по всій сцені й по всіх закулісних закутках і змиваючи гліцерином грим.