Маруся Богуславка - Багряний Іван

Йому припала до серця атестація редактора Страменка, і тепер він її саркастично повторював і "розвивав" "порядком самокритики". І відчувався в його голосі затаєний тріумф. якась злобна радість від такої поразки. "Це смерть!,. Думка "Червоного Комунара", думка самого редактора Страменка, — це значить смерть! Кришка! Кришка й покришка!"

Всі дослухалися мимоволі до Січкаренкових слів, ще більше хвилювалися, хнюпилися, нервувались.

Особливо погнобленою відчувала себе Ата. Їй здавалося, що вона падає з високої-високої гори в прірву, — як то часом буває у сні. Все потерпло. Відчувала ніби якийсь внутрішній параліч, Такий явний провал, конфуз, пшик!.. І було в тому щось загадкове. Отак ніби хтось раптом наврочив хтось раптом відібрав усе. що бутто дане людині вищою силою, й все, що вона надбала сама: талант, вогонь, творчий пафос, досвід... Лишилась порожнеча. І от з тією порожнечею людина вийшла перед рампу... Власне, порожнеча прийшла тоді, коли вона вийшла й коли глянула в залю — і побачила там страшну темряву, а в ній немов вовчі вогники, блиск кількох пар очей... Очі купки страшних людей... І вогонь у ній погас моментально.

Дехто не чекав вироку "синедріону" й тихенько вислизав геть з задушливих закулісних хащів у таку ж задушливу темряву горобиної ночі. Ніби утікав.

Вирок "синедріону" був зовсім несподіваний і ніби алогічний: "Дрянь, звичайно. А посєму — може йти".

Це так підбив підсумок Сазонов. Вчинив зовсім як Соломон. І вмотивував:

— Якщо центр дозволяв до вистави "КУМА МІРОШНИКА", то знав, що робить? Якщо дозволив цю "МАРУСЬКУ", то, значить, теж знав, що робить. "Кум мірошник" не шкодить? Ні, навпаки. Значить — це теж ні. Ось це й буде резолюція... Га?

Ніхто не суперечив. Навіть Страменко присів, згубив тропи. "Як же ж!" — заїкнувся був та й прикусив язика, — резолюцію вже зроблено, значить крапка. А Сазонов засміявся про себе, але так, що було чути його горлове кихкання.

"Ото ж... Чим гірше, тим краще!.. Ких-ких-ких!" Гість з центру, тов. Маслов, останнє заперечив, але то така манера ствердження в формі заперечення, манера, винайдена в цю епоху "критики і самокритики":

— Не скажи! Гм, гм... Річ не така вже й погана, а може, навіть і корисна. От я, скажем, люблю пісню "ЗАКУВАЛА ДА СІВАЯ ЗАЗУЛЯ". Прекрасна пісня. Там теж є й шаровари, і казаченьки і Україна — все; І воно нікому не шкодить, нікому не вредно... Ажи да? Ето тоже да! Пусть будєт... Та в конці-концов правий товариш Страменко — народ нашої соціалістичної держави політично дозрілий і сознатєльний, так він сам і оцінить належно. А корисна ця річ тим, що там про турків, і так смішно, а турки ж одвічний ворог нашої Росії... І України теж... Тож так їм і треба, гадам, тим туркам... І Дарданелли ж обратно, сказати б, річ актуальна...

Сазонов захоплено ляпнув Маслова по плечі й прорік, ніби підвів риску:

— Оце да! Умниця! Молодчина! От голова!.. Мені навіть і не снилося, таке... така політика... Тепер я розумію, чому цю "МАРУСЬКУ" дозволили в центрі! Хе-хе! Смали, Ткач! Тчи, браток!

І не збагнеш, чи в цього ідола було більше глуму з гостя з центру, чи власної зарозумілості й глупоти.

Але як би там не було, виставу дозволено.

Чути було, як Ткач зітхнув з полегкістю. Всі засміялись, так само з полегкістю. Тяжку проблему було розв'язано.

Ось так було вирішено долю кількамісячних страждань і творчих мук режисера, директора і його ентузіастського колективу.

Після цього Сазонов, задоволений з власної мудрості не бажаючи так просто сходити з цього прекрасного й такого високого балкона, а відчуваючи наглу потребу саме тут поглибити враження від тієї своєї мудрості, вдарився в сентенції на театральні теми.

— Взагалі, скажу я вам, братці, хіба це театр! І що з нього спитаєш, так одверто кажучи? Український репертуар взагалі ні до чого, якщо можна, називати "репертуаром" отих усіх "Кумів мірошників" та отаких "Марусьок". Це не те, що в Москві. От у нас в Москвє!.. Чи хто бачив "Єгора Буличова" в МХАТі? А "Бєлєєт парус"?.. А "Хлєб"!? А "Большой художествєнний"?.. А опера?!. А!.. А Козловський!?.

І пішов оповідати про Москву.

Збоку в солом'янім кріслі, що так жалібно по-старечому рипіло, сидів Чубенко зі своїми запорозькими вусярами, ну точнісінько такими, як на сцені були, тільки реальними; в спалахах блискавиць видно було, як він саркастично посміхався, саркастично і загадково. Його брало зло на того задаваку з його "от у нас в Москвє!" й хотілося сказати щось ущіпливе, щось шорстке, колюче ("бережись, НеКаВеДе, Чубенко йде!").

— Слухай, Сазонов! — промовив Чубенко ні сіло ні впало, перебивши патетичну тираду. — Чи ти той... Е-е... Чи ти оці блискавиці бачиш?

— Га?!. Що?!. Ну, ну.. Ага! Ну, бачу... А хіба що?

— Та от ти кажеш все "в Москвє, в Москвє". А от у Москві ти отакі блискавиці бачив?

— Ні, не бачив.

— Отож...

— Що "отож"?

— Та отож, я теж таких блискавиць у Москві не бачив... І більше нічого.

Сміх.

— Дурний ти, Чубенку!

Ще більший сміх. А Сазонов далі резонерськи:

— Гм... Я бачу блискавиці, але не чую грому.

— Почуєш і грім... — відповів Чубенко в тон, задумливо й насмішкувато.

— Адже немає диму без вогню, немає ж і блискавиць без грому. Ажи?.. Хе-хе, Козловського він у Москві бачив! А що той з Кременчуга, то це йому ноль?! Га?..

— Розбалакався дід... Сміх.

— Дурний ти, Чубенку!..

— Та я вже чув.

— Нічого, ще раз... Ти не про блискавиці б і не про Кременчуг. Ти б краще сказав щось про п'єсу, про театр, якщо ти такий розумний. Як ти нащот театру? — це все Сазонов.

— Та як же... Гм... Признатися, я в театрі тямлю стільки, скільки твоя руда кобила Мурка в цигарках "НАША МАРКА".

Дружний регіт. Потім мовчанка. По тій довгій мовчанці Чубенко прорік:

— За все життя я бачив тільки одну цікаву п'єсу. В цьому театрі-таки.

— Овва? І яку ж саме?

— Та це було давно-давно. Саме як пройшла колективізація і ще й "комнезам" був... Чи розказати?

— Валяй, бреши.

— Ну так от, тут була обласна конференція перших ударників колективізації. Значить, це було в 1930 році. І от після конференції показували їм кінофільм "ЗЛИВА". В цьому театрі. Гарний фільм "Злива". Може, бачили?

— Дозволь, дозволь! Ти ж казав, що бачив п'єсу, а тепер про фільм. Хіба ж фільм п'єса? Щось ти брешеш невлад. — Це Сазонов, а хтось: — "Злива" не п'єса, це фільм Кавалерідзе.

— А ти не перебивай. Я не про Кавалерідзе. Я про п'єсу. Я казав, що бачив п'єсу, значить бачив п'єсу...

— Ну, бреши далі.

— Так-от, значить, повен-повнісінький театр отборної публіки. Та якої публіки! Сам партієць та ударник, та от-борний комнезамож, та комсомолець з села... ну й з міста которі... Змичка, значить. Всьо народ передовой. Ну й дивились картину. Це такий фільм, бачиш, був з часів гайдамаччини, чи, як то кажуть учені, з "Коліївщини"... Ну, "Коліївщина" — це такий, примєрно, бандитизм був, як сказав би наш товариш Сазонов. Це колись було. Фільм, можна сказати, "виключно виховавчо-пропагандивного значіння", як сказав би наш Страменко; не якийсь там "дрібнобуржуйський". Театр тріщить. Партер і "гальорка" ломляться від народу. Жалко, що фільм був ще німий, бо тоді кіно ще не говорило. І от фільм дійшов до такої картинки... Ви ж пам'ятаєте "Зливу"? Ну, так от... Там є така картинка: вбогий селянин оре корівчиною чи теличкою, хіба розбереш, запряженою в соху. У "феодальну соху", як сказав би наш редактор "Червоного нашого комунара", ге-ге. Поганяє вродлива дівчина. Ох і гарна ж дівчина, сто бісів його мамі! Але не в тім діло, а в тім, що це його дочка, босоногенька така, таке ж хороше... Аж плакати хочеться, що воно таке гарне, а таке нещасливе, босоноге, бідолашне. Всі вони — дочка, теличка і селянин — страшенно вимучені, пнуться з останніх сил, сходять потом, а може, й сльозами... А буває, коли від тяжкої праці й сльози ж ідуть... А тут приходить пан з посшакою, окономом, чи що, й починають домагатися сплати подушного, що його той дядько нібито й досі не сплатив. Дядько той, селянин бідолашний, благає ще відстрочити, та пан і слухати не хоче, — він з посшакою забирають теличку, випрягають її й беруть на налигач... А дівчина з плачем, з великого горя, тую теличку за шию, а селянин за налигач — не давати б то з одчаю, — плачуть та благають... І от як вони вхопилися за теличку, тоді панський гарапник я-а-ак не опереже, як не стьобоне того дядька та тую дівчину вповздовж спини... Га-а... Заля так і ойкнула... І ось тут, брат, і вийшов тіятр, п'єса вийшла, що я її бачив... А ти кажеш... Ойкнула заля, стало тихо-тихо після того ойку, після того, як пан оперезав тую бідолашну дівчину... Тихо, мов у могилі. Тільки сопуть слізно, а хтось там ще й сьорбає носом. І враз тут як не прогримить у потьмах на всю залу, немов ієрихонська труба з неба, хтось на всю пельку:

— "Ага-а!!. Продразвьорстки не виконав, гад!!. Так тобі й треба!.."

"Чи не сволота! Ти скажи, га!!— скрикнув Страменко, не витримавши. — "Ць-ць-ць!" — зацмокав він язиком скрушно.

— Еге ж, і я так кажу, — Чубенко в тон. — Ну, зала так і вмерла. Тихо, я тобі скажу, як у запічку. Тільки й чути, як цвірчить кіноапарат, як той цвіркун в степу, як ото підеш на дрохви . І враз як не гагакне регіт, ніби репнула бомба. А за реготом як не гагакне грім рукоплескання... Сучі діти! Неначе стеля впала... І знову нагла тиша... А коли засвітили світло, коли тії лампки глипнули в залу, як ті бдітєльні очі, сказати б, нашого товариша Сазонова, — в залі й ознаки не було, що тут хтось оце сміявся чи в долошки ляпотів. Ніби то було помраченіє слуху... Всі дивляться на екран, і все в порядку... Так і зосталось невідомим, хто ж то, який гад агітував так... Який то сволоч... Отака, брат, п'єса! Зосталося навіть невідомим, чи те взагалі було... Я от і тепер зовсім не надійний, чи те було справді, а чи примерещилось колись у сні сп'яну. А ти кажеш... Отаку п'єсу я вроді бачив, о!

— Ну, брат, — скипів Страменко, — це ти теє!.. Це, брат, куркульський анекдот! Це агітація! Це з арсеналу Барата. Цього ніколи не було! Ніколи!

— Та не було ж, а я хіба що?

— Для чого ж ти мелеш, чортів сину!? Це куркулеві личить, а ти ж робітник!

Чубенко насмішкувато, закурюючи:

— А в робітників так хіба душа з лопуцька? І їм же сміятись хочеться.

— Чорт! Ти сьогодні випив?

— Та вроді би...

— Так ішов би спати.

— Та оце й я так думаю, спасибі тобі...