Квітень у човні - Бічуя Ніна

Добре ніби дивлюся, а погано

бачу. Не вмію бачити. Крізь стіни — не вмію. Невже не дано?

Ображаюся не знати на кого: чому ж не дано? Доводиться

відступитися, і я здаюсь, продовжую втирати носа сопливому

хлопцеві, мити за ним посуд і відпирати рушники. Підсовую

йому книжки — спершу казки, потім фантастику, але, здаєть-

ся, він повертає їх непрочитаними, шморгає носом у відповідь

на запитання, чи сподобалось і — про що ж там, стенає пле-

чима. —

Здаюся, відступаю, тільки пильно стежу за тим, щоб мій син, бува, теж не став шморгати носом, щоб не перестав читати книжок, щоб знав, як переповісти їх зміст. Одного разу врешті, десь через рік, здається, щось трохи з'ясувалося, відкрилася завіса на мить — і знову все зникло для мене, дорослої, невтаємниченої, такої нездогадливої та нерозумної, з нього всі сміються. Він же шепелявить. З нього всі сміються. А ти!..

Стаю сентиментальна, як моє сумління. А я — що ж я, мабуть, я як чинила найгірше, що могла вчинити — стала, як усі, як усі, хто сміявся, а я ж — єдина, я ж тільки одна-одні-сінька, я — мама, і от — як усі. Спасу нема — помилка на кожному кроці. Добре було в ті часи, коли єдиним педагогічним аргументом був ремінець. Вникаєш у психологію, шукаєш підходу, пильнуєш за кожним словом, думаєш, як ступити, — і от маєш: "а ти!" А якби їх було десятеро — не учнів, а власних синів, десятеро, то як же — десять помилок, десять неправильних кроків, десять дорікань: а ти!? Ніяк не можу пригадати, що ж такого робила моя мама, що я вважала її безпомильною, не дорікала і бігла за теплим захистом, який могла дати тільки вона в усяку скрутну хвилину? Що вона робила такого, які знала чари, яку ворожбу, що я її так любила? Проаналізувати щось із її вчинків з її слів стараюсь — і не можу. Вона не робила. Вона була мамою. А це не розкладається на часточки. Не піддається аналізові, таке цільне. Мама. Господи боже мій, мама... Материнський обо-

в'язок — які нерозумні слова. Не обов'язок — спосіб буття, сенс існування, спалах, який триває протягом усього життя, відколи родиться дитина, навіть раніше, навіть ще до того, як вона вродиться.

Приходили інші хлопці, дівчатка — цікавіші, розумніші, приємніші, як на мій погляд, а син любив тільки цього — шепелявого, з якого сміялися.

І так уже постійно, десь аж років до чотирнадцяти — тільки такі, яких треба було захищати, яким треба було давати списувати, яким наче було завдано шкоди, обов'язково з комплексом, нехай навіть ними н ^усвідомленим комплексом недостатності. Борюкалися на підлозі, їздили на велосипедах, ганяли у футбол, реготали — і тільки разом із моїм сином. Так, наче без нього не вміли б сміятися. Я почала навіть боятися: чи не робить він із них прислужників, чи не вдає із себе погонича слабших — за прихильність можна вимагати чого зав: годно. Але ні, він цього не робив. Він має друзів. Син сідає писати якийсь свій щоденник увечері, крадькома. І крадькома до півночі, щоб я не бачила світла в його кімнаті, читає,— отже, усе гаразд, здається, ті хлопчаки, інтереси яких обмежуються футболом, ніяк не впливали на інтелектуальний розвиток мого сина. Він запитує уже про такі речі, яких я не знаю,— отже, все гаразд, учитись треба вже мені; я не можу допомогти йому розв'язати задачу з фізики. Він пише про Пе-чоріна: "Коли людина досягає вершин, їй уже нікуди йти, а спускатися вниз нема сенсу, тоді залишається тільки одне — померти. А Печорін уже досяг своєї життєвої вершини, — як же було вирішити, що робити далі?"

І я вже не відважувалася критикувати його за друзів, запитувати автоматично й звично — а хто їхні батьки, бо, як вважав мій син, це не мало ніякого значення і аж ніяк не позначалося ні на характері дітей, ні на їх уподобаннях, а тим більше не визначало їхньої вартості.

Найбільше мені подобався один, такий тихий, але дуже гордий хлопчик. З тієї скупуватої інформації, що мені давав син, я знала, що хлопець приїхав до Львова з Вінницької об-

6*

163

ласті, і знову почалося так, як завжди: з хлопчика трохи кепкували за його нельвівську вимову, а той відповідав на кепкування мовчазною, тихою усмішкою й здивуванням, — як же було не прикликати його додому, до себе, навіть ще не запитавши імені, а тільки знаючи на прізвище,, з першого ж дня син вигадав для нього ласкаве прізвисько — вже не пригадаю, яке, але звук був ласкавий, — той хлопець не списував завдань, відмовлявся від частування, усі бутерброди й чашки з соком чи з чаєм лишалися неторканими, діти сиділи й розмовляли упівголоса про щось, — і це були вже такі розмови, до яких мені незручно бувало прислухатись, бо в них звучало багато дорослого й трохи сумного теж не по-дитячому. Хлопчик жив тут у родичів, мати його померла, а "батько був засуджений за крадіжку чи бійку і після відбуття кари не повернувся додому. Десь там у селі під Вінницею залишилася тільки стара бабуся, якій годі було допильнувати дорослого внука, а хлопчик під час канікул їздив туди, до бабусі, і підробляв копійку на цегельні чи працюючи навіть у полі, на тракторі, руки він мав великі, недитячі, долоні мого сина були при тих руках наче крихкими й такими делікатними, що аж я навіть ніяковіла. Хлопчикову історію знав тільки мій син, а що навіть без моєї научки підсвідомо розумів, що треба, а чого не треба розповідати чи переповідувати, то й від нього ніхто— нічого не довідався, бо хлопчик був гордий, не хотів, щоб хтось знав про його невеселе життя; Він потім вступив у Вінниці до училища і написав звідти листа. Лист був коротенький, але вичерпний аж до дна, і було мені від того листа боляче й важко, і жаль було, що хлоп'яча їжакуватість тієї дитини не дозволила мені доторкнутися ближче до його душі, не дозволила зробити її веселішою. Пам'ятаю того листа майже дослівно, і пам'ятаю також, що саме тоді перший раз шпигонула і вразила думка: а що — якби це мій син, мій отак сам, без мене, — мій?

"Здрастуй, Сергію, і своїй мамі теж скажи. Я вступив до училища,— де вчать на будівельників, і, може, я після училища буду строїти метро, тепер такі люди потрібні, і за це добре платять, і робота хороша, інтересна. $ був у нас у селі, у бабусі, вона померла, я тільки на похорони встиг, .у селі було гарно, яблука знову у нашому садку виростуть великі, тільки я не знаю, що робити з хатою і з яблунями, але нічого, люд" скажуть, то я так і зроблю. Мабуть, я вже сюди ніколи не приїду, бо не буде до кого. А до Львова, може, приїду, тоді зайду. Ти мені напиши про все, чи ходиш у школу в дев'ятий клас, чи вступив. І ще передай привіт Ірі Дембіцькій, скажи, що я вступив. І своїй мамі тоже. Будь здоров, Вітя".

— А я й не знав, — сказав мій син.

— Про що?

— Про Дембіцьку. Ну, що він... що він хоче передати їй привіт — я і не здогадувався...

Дембіцька — це була вродлива висока дівчинка, і не сказати б, що учениця сьомого чи восьмого класу, було в ній так чітко й виразно окреслене жіноче начало навіть у тому напівдитячому єстві, були такі яскраві червоні уста й блискучі оченята під густими бровами, повні ноги й білі руки — така пісенна дівчина з густою косою, така свіжість і дзвінкість у ній відчувалися, що хотілося дивитися, не відриваючи погляду. З нею не в'язався сучасний дівочий одяг. їй би пасували ви шивана сорочка й широка довга спідничина, яку можна підкасати, заголюючи трохи ноги, щоб не замочити подола, перучи білизну при потоці. Пісенна, одне слово, дівчинка, нічого міського, крім начитаності й захоплення кіноакторами, фотографії яких вона збирала, та крім манікюру, що його крадькома робила собі й подружкам, а потім — обдирала на уроках лак із нігтиків... То їй і передавав привіт той хлопчик. Отже, така дівчинка йому сподобалась. Сильна, різкувата з характеру і — пісенна.

— Вона, мабуть, уже й не пам'ятає, як його звати, — з гіркою іронією сказав мій син,, але пішов відразу ж потелефонувати тій дівчинці. Правда, я не запитала, чи передавав він їй вітання від Віті. Мабуть, усе залежало від того, чи таки пам'ятала вона, як звали того хлопчину.

Й все поривалася послати Віті якийсь подарунок На свята, ну, хоч би сорочку, зошити — щоб не витрачався на таке, але так і не вислала, я майже була переконана, що він не зуміє прийняти подарунка просто як подарунок — а лиш як нагадування про його невлаштованість... Ні, ні, не те слово — він не був невлаштований, він уміє працювати, він любить це робити, і мусить знайтися дівчина, може, схожа й на Іру Дембіць-ку, нехай би собі була схожа на таку гарну дівчину, — невлаштованості не було, і все-таки не знаю, як би він сприйняв подарунок. Може, я погано зробила, що не вислала. До Львова Вітя більше не приїздив. Просив мого сина — приїдь до мене на канікули, може, вирушимо в моє село, там яблука такі великі,— і синові хотілося їхати, але хіба ж так усе можеш зробити, як хочеться? Він поїхав зі мною до моря, цілий місяць нудився і не мав охоти ані плавати, ані вилежуватися на сонці, і я подумала — таки треба було відпустити його туди, на Вінниччину, де великі яблука, тільки ж — горло, вічні простуди взимку, без моря не обійтись, бо вже десятий клас, аби знову не лежав з ангіною. Та коли хочеш виправдатися, хіба не знайдеш доказів своєї правоти? Навіть перед собою самим виглядатимеш порядною людиною, так можна вибудувати докази. От тільки сумління — таке сентиментальне, таке балакуче й надокучливе, усе в нього в пам'яті, усе йому доброти бракує...

Коли народжується у дитині почуття відповідальності? Даремно кажуть, що дитинство — безтурботне. Безтурботність можлива лише до тієї хвилини, поки не народиться розуміння відповідальності за власний вчинок і за його наслідки. Мабуть, тут з кожним по-різному, з кожним інакше. Хтось народжується з цим почуттям, когось змушують до нього обставини, а комусь трапляється до самої смерті не довідатись, що воно таке — відповідальність за власні вчинки. Чи можна цього навчити? Так само, як навчити читати й писати? І — чи молена навчити доброти, муленості або навчити відчувати й розуміти мистецтво? Не знаю. Пробую. Намагаюсь. Смішно керуватися у всьому прикладом того, як виховуєш власного сина, а все ж, як кажуть, пізнай самого себе і так само — виховай власну дитину...

Одного разу я вказала своєму синові на його двоюрідну сестричку: поглянь, яка вона охоча до спілкування з людьми, яка відважна в кожному вчинку, бо чинить, навіть не роздумуючи, і скільки в ній безпосередності, а ось ти...