Квітень у човні - Бічуя Ніна

Затятий хлопчисько, добре, що врешті попався з фарами, хто його знає, що він взагалі досі робив?

— Ні, ні, він ніколи нічого лихого не робив, — запевняє мати. Ти слухаєш ці запевнення і дивишся на її обличчя. Не дуже гарне, не дуже навіть симпатичне, з тонкими губами й підсиненими повіками, але ти знаєш, що не маєш права на суб'єктивне сприйняття подій, на антипатії чи симпатії, звичайно, запас доброти й розуміння ніколи не буває невичерпним, але його мусить вистачити й на те, щоб зрозуміти вчинок цього хлопчика, якого ти бачиш вперше, хоча доля його — в твоїх руках.

Доки ти не пішла працювати в школу, ти нічого не знала про існування комісії у справах неповнолітніх при житлово-експлуатаційній конторі, а також про те, що при цій же конторі обов'язково працює педагог-вихователь, а ось тепер ти сама член цієї комісії. Ти падаєш з ніг від утоми, але мусиш перебути й ці дві години роботи — з тобою поряд кілька жінок, вони здебільшого пенсіонерки, і ось ти, запрошена, засідаєш на вирішенні першої у твоєму житті подібної справи: треба з'ясувати, чи молена зняти з обліку Юрка Березюка, бо за спробу вкрасти фари він близько року значиться у списках хуліганів, бешкетників, потенціальних злодіїв і т. д.

Ти приглядаєшся до цих жінок, які зараз вирішать Юрко-ву долю, бачиш, які вони всі втомлені — не менше від тебе, — і замість того, щоб повністю зосередитися на справі, роздумують водночас про свої хворі ноги, стоптані черевики, про домашні справи, про всіляке там незначне й пусте. А ти вважаєш, що все інше порівняно з долею Юрка Бсрезюка дуже незначне й повинно бути полишене десь там, за порогом цієї кімнати. Тут пахне канцелярією, чорнилом, втомою, підписаними довідками. Педагог-вихователь інформує про суть справи: виявляється, Юрко Березюк вчиться у сьомому класі, йому чотирнадцять років, поведінка в школі задовільна, поганого впливу на товаришів не мав, але останнім часом почав гірше встигати, часто виходить кудись з дому, побився з товаришем по класу Лесем Вітруком. Ти докоряєш собі, що не зайшла напередодні до Юрка додому, не поговорила з ним, ти знаєш за собою це раптове, майже спонтанне уміння змусити дитину до розмови, однак...

— Ні, ні, поганого він нічого не робив, я сама ніяк не можу зрозуміти, як сталося з тими фарами... — каже мати Юрка.

— Матерям властиво розуміти менше, ніж громадськості, — демонструє афористичність мислення педагог-вихователь. — Матері звичайно засліплені, вони здебільшого...

Далі йде ціла серія бездоганно відшліфованих штампів, красномовний вихователь знає своє діло, мати Юрка Бере-зюка, однак, не знічується під навалою велемовності, її обличчя вкрите червоними плямами, але вона готова захищати свою дитину, а ти чомусь починаєш сумніватися у справедливості материних доказів.

Якби Юрко виглядав-так мило й привабливо, мав. би такий янгольський голосочок; як Лесь Вітрук, уся справа пішла б напевно інакше. Хоча ти й не знаєш Леся, але для тебе вже давно існує усвідомлення факту, що особисті симпатії та антипатії часто вирішують такі проблеми, яких вирішувати не повинні.

Обличчя Юрка Березюка має в собі вже щось від виразу дорослої і сформованої людини, у нього такі ж вузькі, затис-нуті, як у матері, уста, і нічого не можеш із собою зробити, — це насторожує, викликає недовір'я, а коли він хрипкуватим голосом відповідає на запитання — дуже безособово, коротко, не намагаючись здобути симпатію і не дбаючи навіть про тон, — це ще більше дратує втомлених жінок-пенсіонерок, і вони переконані, що Юрко ладен хоч зараз піти й зняти ще з десяток фар з автомобілів, більше того — він напевно готовий на будь-який підступний вчинок, щоб допекти дорослим і знову змусити їх витрачати час ось тут, з приводу цих вчинків. Нагляд за такими потрібен, — така спільна думка, і навіть запрошена учителька з класу Юрка Березюка, хоч і не помічала за хлопцем нічого надто злого, врешті-решт погоджується з думкою, що Юрка поки що не можна знімати з обліку.

І тоді тебе, як завжди останнім часом, ранить гострим вістрям думка: почекай, а коли б це був твій син?

Зненацька змістилося все: твоє ставлення до людей, прочитані слова, інтонації, інакше бачиш вираз обличчя кожного з присутніх. Заждіть, добрі жіночки, заждіть, а коли б це йшлося про вашого сина? Ваш, твій, наш, мій?

Ти стоїш на судному місці. Це твоє обличчя покрите червоними плямами, твої уста стяглися у вузеньку ниточку, ти підсинила повіки, бо зовсім не хочеш, аби хтось бачив, що вони припухли від сліз, ти напудрила обличчя, щоб ніхто не прочитав на ньому муки, але вона просвічується крізь колену зморшку, звучить у кожній мимовільній гримасі, хоч як ти й дбаєш про вираз власного обличчя. І твій син, твоя дитина, ти знаєш, що він зняв ті фари, от тільки ти й досі не розумієш, навіщо й чому він це зробив, коли усього півгодини тому ви говорили про лелек. Ти ніколи не помічала за ним фальшу, за своїм хлопчиком, навіть якщо він брехав, це була така безневинна дитяча брехня, такий жалюгідненький, відвертий спосіб порятуватися від якогось дрібненького покарання, що ти відразу й зі сміхом викривала цю брехню. То навіщо ж фари? Вони стали між вами, породили відчуження, недовіру, ти випитувала — він мовчав, батько бив його двічі; тричі; ти не пробувала боронити, і хлопець почав тікати з дому від таких випитувань, від мовчазної недовіри, бо ти не вірила його поясненню: "Просто так, і більше ніколи не буду, слово честі, не буду", 1— а якщо не вірила ти, то як могли повірити сторонні люди?

Син твій побився з якимось Лесем Вітруком, хто знає, чи той Лесь не дражнив його вкраденими фарами. Уроки син не вчить, бо йому не до уроків, і губи його стискаються в ниточку, гладенько зачесане волосся — сірувате й сумне, а погляд колючий і замкнений.

Ти пам'ятаєш ту історію, коли твій (справді — твій) син загубив чужий перстень з коштовним камінцем, і ти допитувала його щоденно — скажи правду, скажи правду, а син відповідав на все одними й тими ж словами. І між вами ледве не виросла стіна, може, відстань. Ти вже відчувала, що втрачаєш довір'я, духовну спільність, взагалі втрачаєш взаєморозуміння, а ти вперто й наполегливо домагалася правди.

— За що тебе взяли на облік, Юрку?

— Викрадення автомобіля.

— Ти що — вкрав автомобіль? Хотів поїздити? А ти вмієш?

На всі три запитання — одна відповідь. Не автомобіль, а тільки фари, не хотів їздити, не вмію.

— Скажи, сину, врешті-решт правду (це ти до свого сина).

— Я загубив, це правда, я загубив.

Ох, ці повторювані сто разів майже односкладові слова! Те, що ти знала, виглядало так.

Дівчинка жила напроти. Досить було перейти вулицю — і можна розмовляти з нею, можна сісти на велосипеда й поїхати дорогою в аеропорт чи на Брюховичі, можна придбати квитки по двадцять п'ять копійок у кінотеатр "Маяк" і подивитися фільм про Чінгачгука — Великого Змія, можна купити морозиво, грати в м'яча. Ти спостерігала за його наївною дитячою закоханістю. Він часом крадькома зиркав у вікно, і коли дівчинка крутилася унизу, під брамою, на другому боці вулиці, верткою дзигою — тоненька, з ногами-шпичками, з коротеньким волоссям, смішна, кругловида — він запевняв, що все прочитано, все вивчено, все вирішено, і біг униз, на протилежний бік вулиці. Йому дуже подобалося бродити з нею в дощ уздовж цієї вулиці, і найбільше під вечір, коли світло ліхтарів плавало в калюжах. Вони повільно йшли по жовтих відблисках уздовж вулиці вниз, вниз... Вона — у прозорому плащику з відлогою, вода стікала по блискучому холодку плащика, а він не вдягав на голову нічого — мав тоді та-4 ку чорну, шкіряну курточку — довготелесий, незграбний, з мокрим чубчиком, що прилипав до лоба. Твій дванадцятирічний син, закоханий уперше в житті у дівчинку з будинку напроти. Вона стрибала на одній ніжці, грала в класики, носила з собою скакалку й м'яч, а за нею слідом ходила опецькувата, широкоплеча подружка з пухнастою, нижче пояса косою. Дівочим звичаєм вони про щось шепотілися між собою, і в таких випадках твій син ніколи не виходив на вулицю. Він читав, лежачи на дивані, або ж пробував змайструвати такого човна, який би рухався по воді сам. Він прилаштовував моторчика, моторчик не діяв, і хлопчик починав знову все спочатку, аж до вечора, коли брався мрячити львівський дощик, подружка його дівчинки десь зникала, і з малого, наївного школярика він перетворювався на закоханого.

Цікаво, що він ніколи не дивився на її вікна. Одного разу — всі знали, що його дівчинка живе в будинку напроти — хтось з дорослих нерозумно пожартував:

— Глянь, он там якась краля у самій сорочці, — чи то не твоя?

Що з ним зробилося, ти пам'ятаєш? А.

— Це не вона. А ви не смійте дивитися, не смійте ніколи дивитися на ті вікна!

Захлинаючись словами, він наче намагався затулити всі шибки, заборонити людям взагалі поглядати в бік його дівчинки.

Ввечері наступного дня прийшла мати тієї малої дівчинки й сказала:

— Ваш син украв у нас золотий перстень.

Правду кажучи, ти була переконана, що він не відрізнить золота від міді, діаманта від скельця — але яке це мало значення? Твій син украв золотий перстень.-

Тебе шмагонули в обличчя: зневажили, але — якщо це правда?

— Я не брав. Ні. Не брав я. Ні.

При матері цієї дівчинки він не вимовив більше ні слова. Дівчинка стояла біля порога, бліда, така бліда, що, здавалося, зараз вона впаде, знепритомнівши, на підлогу. Вона теж не говорила ані слова, нічого не пояснювала, німо ковтала слину, судомно см*икаючи губами й брівками. "Гарненька дівчинка, навіть у переляку дуже гарненька дівчинка — у мого сина добрий смак", — недоречно подумала ти. Такі недоречності завжди спадають на думку, коли обставини вимагають особливого напруження нервів. Ваш син украв, сказали тобі. Жінка, виявляється, не бачила раніше хлопця. Він, на її думку, виглядає чесним і гарним, вона тепер уже не дуже впевнена, що він-таки украв, але ж перстень зник...

Твій син потім розповів: подружка взяла перстень із хати, вони ба'вилися в парку, як завжди — м'яч, скакалка, — і дівчинка попросила: "На потримай, заховай!" Він був на велосипеді, узяв перстень, навіть не усвідомлюючи того, що таки золото бере до— рук, поклав у кишеню, а потім не знайшов там нічого.