Квітень у човні - Бічуя Ніна

Він невідступно дивився на Сусанну, напружений, не по-дитячому напружений був його погляд, наче він мав намір загіпнотизувати дівчинку й змусити її озирнутись, а коли вона, таки справді відчувши невідступність його погляду, озирнулася і зустрілася очима з хлопцем, він миттю й низько опустив голову, наче його приловили на чомусь зовсім уже недо-зволеному — Іван опустив голову? Такого ти не бачила, він завжди дивився в очі співбесідникові, і в його чорних зіницях стрибала чортенятком цікавість: а що ти мені ще новенького скажеш, а що ти мені зробиш, ні, що? Ну, вдариш, а більше того? Нічого ти мені не зробиш, не зламаєш, не переконаєш, не змусиш — то вдар, вдар... Іван опустив голову. Яким же має бути восьме диво? Може, він хоче вилізти на дах якогось будинку? Викрасти автомобіль і повезти Сусанну... Викрасти автомобіль. Зняти фари з автомобіля...

V

4

Тихе, але вперте й невідступне моє сумління. ХОДИТЬ за мною. Докучає. Випитує. У такому світлі подає мені всі мої вчинки, що я перестаю сама собі подобатися. Безпорадна, руками розводжу й глузду добрати не можу ні в чому.

Із простих, буденних речей сумління вибудовує переді мною таку чудернацьку споруду, такий лабіринт, з якого справді нема виходу. І нема виправдання моїй безпорадності, моїм помилкам у роботі, моєму непрофесіоналізмові.

Ціную у ліодях професіоналізм. Не той професіоналізм гонорових і дурних снобів, начинених по вуха штампами і специфічними визначеннями простих речей, а той професіоналізм, за яким справді відчувається знання справи й добре володіння ремеслом. Слова "ремесло" не боюся. Через те, що велика кількість людей погано володіє своїм ремеслом, трапляються випадки, розплачуватися за які доводиться суспільству.

Балакучість — це один з найважчих людських гріхів, і, на жаль, більшість із нас безнадійно потонула в цьому гріхові. Хворобливе бажання пояснити вчинок ще до того, як сам вчинок здійснений, переслідує багатьох, і коли вже слово сказане — то дія не завжди йде услід за ним. Часом здається, що, сказавши, ти вже зробив.

Балакуче моє сумління надокучає мені, воно заважає працювати і намагається заперечити мене — а це уже зовсім непоправний злочин.

Один мій добрий приятель казав, що вночі, коли, як звичайно, буває тихо й можна побути при бажанні на самоті, він розпочинає (або продовжує) суперечки зі своїми друзями. Запекло сперечається з усім, що вони говорили вдень, заперечує їм так мудро й аргументовано, що вони відступають від власних міркувань.

Я теж сперечаюсь — але не з друзями, а з власним сумлінням. Погоджуюсь із ним часом, а здебільшого сперечаюсь. Сумління постійно нагадує мені про мудру доброту чи про добру мудрість — я думаю, це тому, що воно підозрює мене в недопустимій відсутності живих почуттів, емоцій чи навіть інтенсивного начала. Мозок, тільки мозок, уперте перетирання усього на світі через жорна мислі, а живого спалаху нема, і якби до всього я ще не мала почуття гумору, давно б вигнала своє сумління на всі чотири боки.

Сумління хоче, аби я насамперед придивлялася до настрою і виразу очей, до кольору тих очей, до рук і усмішок моїх учнів. А мене насамперед цікавить: що вони думають?

З точки зору сумління — у мене десятеро, п'ятнадцятеро душ учнів. Душ — а хіба не мозків, які продукуватимуть думку, ідеї, конструкції світу?

Іван пише записку Сусанні: "Прийди, я покажу тобі восьме диво світу". Закономірна записка. Стремління відкрити комусь побачене чи здійснене диво — це логічно й зрозуміло. Загадка тільки в тому, кого ми" вибираємо на того глядача, співучасника, свідка дива. Чому саме—Сусанна?— Загадка тільки в цьому.

Чому я говорила про ремесло й необхідність оволодіння ним? Бо, знаючи своє ремесло, майстер може ставити перед собою завдання, мету, він усвідомлює, що він може, а чого не може.

В учителі дехто йде, не відаючи, що збирається сказати світові. А мета педагога — це ж не тільки щось сказати своєму учневі, чогось навчити його. Ширша й вагоміша мусить бути ця мета—не учневі щось сказати, а через учня звернутись до світу, світові сказати через учня.

Десятеро душ. Так стверджує моє сумління.

Нехай — десятеро душ. Але також десятеро умів. Ще таких кволих, таких несміливих і немічних. Учителеві належить дати їм сили й упевненість у власній значимості.

А-а, хитре моє сумління. Заплутавшись у риториці, воно пробує збити й мене з пантелику. Варто тільки почати пошуки якихось своїх стежок, як воно запевняє: збиваєшся на манівці. Часом запевняєш, що маєш намір навчити їх діяти, тепер кажеш — навчити мислити, а коли придивитись добре до твоєї науки, то вийде, що ти їх вчиш відчувати. Бо, каже сумління, хіба ж неправда, що тобі сподобалися три речення про березу, які склав докупи Іван Ткач?

Сподобалися. Дурненьке сумління. Містифікації не розуміє. Я мушу з тобою сперечатись, бо інакше ти мене пустиш з торбами. Залишу на світі жалісливих і ніжних, не навчу їх упиратись, боротись, покажу їм тільки вітряки й не встигну сказати, що з вітряками вже воював Дон-Кіхот. Волочитимуться за мною вслід самі лише борги до самої смерті, а я не хочу залишати боргів — бо ж розраховуватися за них доведеться моєму синові й моїм учням. Знаю, яку епітафію склала б сама собі на надгробок: "Умерла тільки тоді, коли розрахувалася з усіма боргами".

Борги вже є. Я ще не знала, що воно таке, а вже заборгувалася — матері, непосадженому дереву, зламаній стеблині, учителеві, ненагодованому псові, недотриманому слову, обдуреному закоханому, учням...

Борги зростають, і вже є проценти, і я не знаю, коли їх сплачу, а так не хочеться залишати за собою борги. Платити треба працею, ідеями, безсонними ночами, грошима, кров'ю, нервами...

Добротою, — підказує мені моє невтомне сумління.

Гаразд, — підкоряюсь йому я, — добротою. Нехай в основі всього буде доброта, — і що тоді? Я була добра, я стільки разів була добра...

Ох, — стогне моє сумління,'—та не стільки разів, а — в грунті, в основі, з потреби внутрішньої, а не при нагоді. А як же навчити бути добрим з потреби, а не — при нагоді? З таким умінням треба народитися, як з кольором очей, цього не навчиш, але що ти не даєш мені до слова прийти, любе моє сумління, є у тобі щось від коломийської міщанки, яка не вміє слухати співрозмовника й безнастанно обриває його на півслові, як каже один мій знайомий. Говори, говори, — погоджується сумління, — хоч я і так знаю, що ти можеш сказати.

Шибеникуватий хлопчисько, якого називали Бобом, любив стояти на вулиці й зазирати у вікна.

— Чому ти заглядаєш у чужі вікна? — невдоволено питали дорослі.

— Це дуже негарна звичка — підглядати за людьми, коли вони цього й не знають, — пояснювали дорослі, забуваючи, що за людьми не підглянеш, коли вони про це підглядання здогадуються.

— А я не підглядаю, — казав хлопчик, — я дивлюсь. І не у вікна дивлюсь. Я бачу крізь стіни, — сказав Боб, сміючись.

— Зухвалий хлопчисько, — гнівалися дорослі.

— Який дотепний, — сміялися інші.

Гнівалися, сміялися, раз, удруге, втретє, а вчетверте уже не гнівалися і не сміялися: моторошно стало. Стоїть, дивиться. Нічого він крізь стіни не бачить, дурниці несусвітні. Хто ж коли бачив крізь стіни, але, правду кажучи, неприємно, коли отак стоїть хлопчисько й дивиться, дивиться... Що він так видивляється? Може, воно й того... може... Ет, дурниці, звичайно, та тільки однак, і однак, і тільки!

його відганяли, лаяли, скаржилися батькам, батьки лупцювали Боба, а Боб плакав і приказував:

— Ну, добре, ну, я очі заплющу, щоб нічого не бачити, осліпну, якщо хочете, ну, чого вам ще від мене треба?

— Не підглядай, — наказували батьки суворо.

—Та я ж пояснюю вам — не підглядаю, а дивлюся! — переконував їх Боб, але йому не вірили.

Чужі тітоньки й дядечки підходили й випитували:

— Що ж ти там бачиш, хлопчику, розкажи й нам!

— Е-е, ні, от цього я вже не зроблю!

— А що ти в мене бачив, ти ж туди, де я живу, дивишся,— хитрувала якась жіночка.

— Е-е, ні...

— Хлопчику, ось тобі цукерочка, скажи, що ти в мого сусіда...

— Е-е, ні, я цукерочок не люблю!

— А що ти любиш?

— Бачити люблю.

Жарти жартами, а хіба то не наука дорослим із хлопчиком, який нібито бачить крізь стіни? Головне — він не дивиться, він бачити любив.

Важливий не тільки процес, а й результат. Треба побачити — вчить мене мудре і добре сумління.

Дивлюся на свого сина й на його товаришів. Дивлюся, а бачу? Розумію? Знаю?

Загадують вони мені загадки, сміються — відповіді не дають, розгадки в мене немає.

Вибір товаришів — хіба не намагаємося ми вказувати нашим дітям: товаришуй краще з тим, а не з отим, то гарний хлопчик (дівчинка), він (вона) добре вчиться, симпатичний (а), батьки...

А йому дарма. Він приводить додому розхристаного, з немитими руками, погляд — спідлоба, два до двох додати не вміє, питаю сина, хто мама й тато цього хлопчика, — а я звідки знаю, — чую у відповідь, — нащо мені це знати, це — мій приятель, це мій друг, — і розв'язує задачі, які цей друг, шморгаючи сопливим носиком, незугарний навіть без помилок переписати, я щоденно годую малого обідом, нагадуючи, що треба б руки помити, а^воно йде у ванну, намочить долоньки й залишає на рушникові дві чорні плями. Воно нічого не читає, у телевізорі щось бачить, але нічого не тямить, переказувати не вміє, читає задачу й замість "два сувої матерії" каже-: два Суворова з матерії... Це кумедно, але який хосен з такого то*^ варишування моєму синові?

Не конкретизуючи, не називаючи імені його приятеля, починаю здалека і, як" на мою думку, дуже розумно й тактовно пояснювати синові, що дружба мусить давати якийсь результат, якийсь наслідок, якусь обопільну користь, бо якщо один тільки дає, а другий тільки отримує, то...

— А він, знаєш, як у футбола грає, — усе зрозумівши, із запалом інформує мене син, — він, знаєш, як по деревах лазить, у нього, знаєш, який пес є!

Контраргументи. Розбита вся моя теорія — "у нього, знаєш, який собака є, він дозволяє мені з ним виходити надвір, собака, знаєш, який..." І раптом я усвідомлюю, що річ, звичайно, не в оцій зовнішній стороні справи. Собака, футбол — це для мене, це матеріалізований вияв їхніх стосунків, який потрібен мені, бо я ж таки розумію дружбу — матеріально, грубо: треба щось давати, а хіба собака — це не найважливіше й найкраще, що можна дати? Усе це — для мене, щоб переконати мене, а насправді мусить бути щось інше, щось таке

6 170

161

важливе, чого я не бачу за брудними долонями, за невтертим

носом і "двома Суворовими".