Показія, або Те, що не порапило до оповідань - Бічуя Ніна

ПОКАЗІЯ, АБО ТЕ, ЩО НЕ ПОТРАПИЛО ДО ОПОВІДАНЬ

Втомилася, вигадуючи собі своє існування. Життя — це життя, а не є якась там вигадка, навіть нехай вона моя. Але в тому вигаданому світі можна бодай якось порятуватися — не так від дійсності, як від самої себе у тій дійсності.

Небо щойно було зелене, чисте, й на тлі світлої зелені темніли гілки ялини, високої й тонкої.

Літо. Минула пора кохання. Прийшла пора зав'язування плоду.

Місяць упав у бодню. Пес вилизав місяця в бодні.

Земля — над небом. Дивлюся на воду, на небо не вгору, а вниз.

Місяць: хтось вирізав у небі кружок. Зазираю в місяць — глибочезний колодязь, нема дна, червоний круг води, вузьке цямриння, можна впасти й потонути, летіти вділ далеко, глибочезний колодязь.

Завтра Зелені святя. Шувар пахне. До наступного року повинен пахнути. Бережи шувар, і він також тебе берегтиме. Має антисептичні властивості — як часник.

Почаїв. День був такий, що якоїсь миті я в ньому розчинилась, розтанула: дивилась униз на Почаївський простір; от тільки дахи невисоких будинків, густо поставлених один при одному, були банальні, незрозумілі й зайві; стискали простір і скидалися на надгробки. Від такого порівняння стало сумно.

Дзвіниця стояла, витягнувшись угору, але хіба можна досягнути того, до чого простягаєш руки?

Правлять російською. Звісно — й те не наше.

Не годен зрозуміти, кому належать душі цих людей?

Довговолисий і довгополий монашок (не чернець, власне що монашок — а не чернець) продає книги в "Иконной лавке" — усе стосувалося духа, святощів. Але хіба? Нарід юрмився у черзі, сперечалися: хто перший, хто не стояв, хто стояв... Авжеж — куди ми подінемо своє людське? Бог відає краще од нас те наше — людське.

Птах співає — тішиться життям. Чи, може, то лишень нам так здається? Ніби він тішиться життям? Можливо, то пісня трагічного змісту. Ні, весела птахо, співай веселу пісню!

Батурин спливає перед моїм зором — але чи то перед зором! Хто знає, як бачу — зором, душею, знаттям, незнаттям? Спливає — вирізьблюється — крізь туман виникає — вигойдується.

Показія: гарне слово. Усе на світі показія, реклама, безглуздя. Жилося так просто й добре, доки істина була у вині. Не впади в яму, наймення якій — політика.

Був Сковорода. Храм Святого Лазаря у Львові. Сковорода наче приходив. Неподалік храму — якась гидка дерев'яна будка й беззубий пес біля неї.

Слова підступають до мене — майже піддаються, торкаються моїх уст теплими крилами; слова — до мене, а не — від мене. До мене, крізь мене, знову — до мене й крізь мене, зовсім виразні, чіткі, можна їх брати до рук і визначати на дотик, чи визріли. Зматеріалізоване слово — зовсім не означає "опредмечене" слово. Слово "стіл" — зовсім не стіл-предмет, це стіл-матерія, а не стіл — предмет, це стіл — дух, хоча слово на дотик тверде, його матерія має зазубрені краї, можна розчахнути руку, як об гостру осоку.

Страх породжується страхом.

Втупившись у телевізор, просто дивлюся. Телевізор увімкнений, я — вимкнена. Зовсім вимкнена. Телевізор увімкнений. Усі канали.

Нема проблем, бо проблем надто багато, вирішити жодну з них просто неможливо.

Від голосів у телевізорі болить голова.

Все. Стало тихо. Я їх заткала. Я вимкнула телевізор. Зачекайте: я вимкнула телевізор, але він продовжує працювати. Вся дія, всі голоси, всі двовимірні істоти з усіх каналів опиняються в моїй кімнаті, все продовжується, нема тому кінця, все триває, хоч я вимкнула телевізор. Чи є шлях для втечі від цього жаху? Де прихисток, де порятунок? Якийсь бездомний жебрак простягає руку Бушеві; і це, здається, Коль сідає верхи на верблюда в азійській пустелі, а молодий афганець стріляє в Горбачова з дитячої пукавки, Софі Лорен годує з ложки манною кашею Брежнєва, але найгірше, що все це діється поза телевізором, у моїй кімнаті, все діється поза цим кретинським ящиком, хоча й надалі існує лише у двовимірному варіанті.

Спам'ятайся. Опритомній. Усе це вже було. Яка різниця — де й коли. Просто було.

І зеленкуватий вечір також уже був. На тлі неба, утративши майже зовсім колір, дерева виглядали трагічно чіткими і займали простір.

Оси. Малинник гуде, як старий контрабас.

У гороскопі: "Бик повірить у свої можливості й здійснить те, що має здійснити". Бик повірив. Не здійснив. Очевидно, саме це він і мав здійснити.

Гість Всесвітнього форуму українців — це ти. Усюди лишень гість.

Господи, вкажи мені храм, де Ти почуєш молитву мою, Господи.

"Іди й прислухайся, і приглядайся, куди приведуть тебе очі твої; там спинися, де стануть ноги твої; дослухайся, що торкнеться вух твоїх — і мовчки перетривай у душі своїй те, що перетривати можеш".

Повернутися в минуле й навіть у поза-минуле, мабуть, значно простіше й легше, аніж усвідомити, що минуле й навіть поза-минуле є також водночасним. Коли (й поки) я йду уздовж львівської вулиці, я в той самий мент минаю у Тбілісі пам'ятник Руставелі на широкому проспекті, а також мию (омиваю — так приємніше) ступні від пилу й піску в малому фонтанчику під хиткими віялами пальм на Піцунді, а також стою на хиткому містку над Черемошем і споглядаю протилежний берег Дніпра з Володимирського пагорба; або ж не можу віднайти дороги до храму у Вільнюсі, де має відбутися якийсь концерт, але ще також я в тім часі і в тих місцях, яких не пригадую не лише я, але й безліч інших людей, і коли я розмірковую про те, що Мона Ліза аж ніяк не усміхнена, це просто якась судомна гримаса уст, то в мене розсипається на безліч часток черепна коробка, і мозок болить нестямно, так, наче б я мала осягнути щось, щось значно більше й значніше, що починається, ймовірно, десь збоку або за крок од подуманого (придуманого), а біль є на те, аби не дозволити мені цього осягнути.

До-оощщщ... Місто промокло наскрізь, перекопане, розрите, начебто хтось шукає там у глибочині під ним скарби й ніяк не може знайти, бо копає зовсім не там, де треба. Стоять риштування біля пам'ятника Міцкевичу, Франкові; стара жінка, ступивши на покришку люка, впала у каналізацію на Городоцькій, число 104 — її порятували аж у районі вулиці Головацького; туман, дощ і хляпанина, загороджена вулиця Горького, розпанахана Чернишевського, Інститутська, провалюються цементні квадрати хідників на Хуторівці, вибиваються на поверхню підземні води на трамвайній зупинці "трійки" на початку Суворова — щойно ніби трамвай пустили, а вже реконструюють; забиті стічні ґратки на Стрийській — машини рухаються по коліна у воді — чи ж це потоп уже почався?

По короткій перерві — знову дощ; мокрими до кісток виглядають стіни будинків і дерев; Львів знову промок, як старий, беззахисний чоловік без парасольки...

Місто все ще мокне — ще трохи — розкисне, розвезе його, наче іграшку з пап'є-маше: під ногами каша, чвакання, жмакання, фля-кання. Розкопане, розшарпане, розсмикане місто з пап'є-маше. Мокрий вересень 1988 року.

Неправда. Це якийсь інший місяць 2010 року.

Зміна — тільки у назвах вулиць.

Раптом почула: до мене взивають нечитані книги, ненаписані книги, незроблене (я не зробила і ще хтось інший) добро.

Венеція, кажуть, усього лишень Венеція — і більше нічого. Тхнуть тванню гнилі канали, містки під ними трухляві, рудяво-коричневі, покриті зниху зеленим мохом кам'яні містки так само здаються ледве живими; засиджені птахами пам'ятники й декоративно-театральні будівлі не означають нічого окрім того, що це — театрально-декоративне оформлення до історії, котра давно минула, нині ж — це тільки нині й більше нічого — з дискотеками, американськими фільмами і згадкою про Дездемону й Мавра, яких, може, ніколи не було на світі, так само, як не було Яго, бо його просто витворив Шекспір... А ми витворили Шекспіра.

Достоту, байка. Венеція — просто байка, звичайна байка для довірливих і скромних бідаків, що ніколи в житті не зможуть переконатися, чи справді є на світі Венеція, канали й гондоли зі стрункими, смаглявими Гондольєрами і площею Сан-Марко, і піснею, яку не треба перекладати: Санта Лючія...

Молоде не любить старого, бо в молодому живе підсвідоме передчуття старості; відганяючи це передчуття, молоде чомусь не розуміє: чим сакоріше позбудеться присутності старих, старших, тим скоріше візьметься за виконання їхньої ролі... А як прагнуть цієї ролі! І яким безконечним здається життя, і якою цікавою власна роль! І не думають, не хочуть думати, що роль пишуть не вони самі, все давно написано й розписано, звідси й доти — усе готове, з усіма баналю-ками й повторами й кінцевими репліками.

Хто б пояснив: чому, набувши досвіду й мудрості, втрачаєш змогу й хист ними ділитися? Хіба, може, задля дивної мети — довічного існування людства? Прогрес — це щось реальне — чи це коло, яке ми обертаємо, а не шлях увиш-східнйй?

Ніч була довга й безглузда. Відзначали ювілей Старого Актора (треба було одразу записати деталі. Вирвалися з пам'яті).

Отже, Старий Актор був номером першим. Зрештою, не так він, як Гість зі Столиці, колишній головний режисер нашого Провінційного театру, — щось було на зразок жарту із коньяком... з коньяком на сцені — що то було з тим коньяком? А потім були відвідини в Дівчинки-Манірниці, де ми мусили сидіти намертво тихо, як миші, бо сусідка пише на Манірницю доноси. Манірниця: "Я так хорошо провела вчерашний день, такое солнышко, и в лес ходили, и даже жгли огонь... да, огонь... хорошие были люди...", — а опісля від Манірниці — до Рудого Актора, між голі стіни, з розстеленим на підлозі старим, потертим ліжником, Манірниця продовжувала монолог, тепер уже без страху, голосно, бо тут, мабуть, ніхто не писав доносів: "ценить надо эту вашу жизнь, эти ваши отношения..." I про Старого Актора, який, мабуть, давно вже спав, переступивши через свій ювілей і через цю дурнувату ніч: "бездуховность, и все вы бездуховные, виноваты все, разве можно так — он же в могилку глядит, а вы ему — бездуховный такой юбилей..."

Навряд чи Старий Актор додумався був до чогось такого. Скидалося на те, що він нічого такого не помітив. Потім Справжній Художник відпровадив мене аж до моєї брами, ми йшли крізь ніч, яка поволі переставала бути аж надто безглуздою, вона була тепла й волога, як кора дерева після дощу, ми говорили про Львів, про деталі й знаки Львова, які поволі зникають, і про те, як один старий львів'янин сказав: "я скидаю шапку в храмі, але в кнайпі так само...", і ще були чиїсь слова й репліки, і я просила Художника, щоб він дозволив мені використати їх десь і колись і якось, — він не відмовив мені в такому подарунку, хоча я одразу й миттю вивільнила свою пам'ять від усіх тих слів і реплік.

Поет посеред ночі намагався спинити таксі, щоб дістатися дому.