Квітень у човні - Бічуя Ніна
Якщо ти не схочеш і ще хтось не схоче — хіба може бути поміж вами сварка і бійка? Та ви кого завгодно змусите тихо сидіти, якщо не забажаєте бійки.
— Це правда. А дорослі то й зовсім кого хочеш... Знаєте, моя мама не зла, вона добра, то тільки так кажуть, а справді-то я знаю, що добра... Одного разу вона плакала навіть, била мене й плакала, а коли мене б'ють, то я вже не знаю, що готовий зробити, аби наперекір було. Якби ви мене хоч раз ударили, нічого б у вас не вийшло.
— А що в мене мало вийти?
— Ну, мене всі приручити хотіли. Як собаку. І всі били. Якщо не били — то хотіли вдарити, я вже знаю, які в людини очі, коли вона хоче вдарити, а ви ні разу не хотіли.
Ти принесла в клас програвач і платівки, це були пісні про матір, ти читала їм вірші, так довго читала,"що аж трохи захрипла, і хтось з дітей запитав: принести води, так? А Сусанна сиділа така далека, з таким глибоким смутком у своїх зеленкуватих очах, що тобі стало моторошно і ти замовкла на півслові, побачивши вираз її обличчя. Дитина запримітила, що ти дивишся на неї, і наче змахнула з личка смуток і тріпнула рудими кучерями, аж вони впали їй на очі, й наперекір своєму болеві усміхнулася до тебе, і ти тоді знову думала про міру мудрості в доброті.
Вони повинні були написати твір про дерево, про березу,— в підручнику дано кілька слів, які обов'язково треба використати у творі, а решта — то вже фантазія, що хто вміє.
Іван написав: "Я бачив весною зламану березу. З неї капав сік у тому місці, де вона була зламана. Сік був схожий на сльози. І ще я бачив, як пташка мостила гніздо на зламаній березі. Хоч береза була вже нежива".
Жодним словом, яке треба було вжити у творі, Іван не по-служився. Може, це було звичне "щоб наперекір", але ти не сказала йому про слова, а тільки виправила помилки і порадила переписати ще раз. Хлопчик махнув рукою й не став переписувати. Двічі робити одну й ту ж роботу — це забагато для Івана. І все-таки його твір тобі сподобався найбільше. А Жаба не погодилась, і це було вже не вперше, вам доводилося ввічливо, але уперто сперечатися про цих дітей, вона казала, що в групу ходять найчастіше ті, кому бог дав мало розуму, й більше, ніж трійки; вони в житті не заслужать ніколи й ні в чому. Жаба не міряла людські можливості якось інакше, аніж шкільними оцінками, вона знала граматику й точно ставила наголоси в кожному слові, тут з нею важко було б сперечатися, але коли говорити про запас доброти, то можна подумати, що їй не доводилося ним ніколи користуватися. Ти часом ніяковіла від її обмеженості в знаннях і почуттях, це в неї дуже трималося купи. Коли діти запитали в тебе, хто така Марія Конопницька — вони майже всі жили на вулиці Конопницької — ти розповіла їм дещо про письменницю і порадила прочитати одну з її книжок, а вже наступного дня вони прийшли до тебе з інформацією, що розпитувалися і в Марії Климівни, хто така Конопницька, то їм було сказано, що то — відома співачка, і кому ж тепер вірити, питали вони, хоч і не вимовляли вголос цього запитання.
Ти не знала, трохи розгубившись, що тут чинити. До біса дурну Жабу, треба говорити: Марія Конопницька то таки Марія Конопницька, а не, приміром, Соломія Крушельницька, але як це сказати? Чим пояснити помилку вчительки, в якої їм треба вчитися? Як взагалі не порушити святість віри в учителя, у його непогрішність? Ти сама, звичайно, не боялася признатись у чомусь, чого не знала, ти їм сказала, що навіть у дитинстві слабо орієнтувалася в математиці, то що вже тепер — а однак ти розв'язуєш з ними задачі, ти просила сина зробити для них математичні таблиці й сама сидиш увечері над підручником, — чи не краще признатися тій Марії Кли-мівні, що вона не знає, хто така Конопницька, іменем якої названа вуличка в місті?
Славко Жук продавав жувальну гумку біля входу до їдальні. Позаздрити можна юному бізнесменові: ідеальне вибрав місце, адже кожен, хто йде в їдальню, мусить тримати в кишені чи в кулачку гроші. Отже, — готіївкою, розрахунок на місці, ніяких у борг і потім і ніякої заміни натуральною оплатою якимись там фантиками, марками чи сірниковими коробочками. За штуку Славко брав сорок копійок, нахабству його й відвазі теж можна позаздрити. Славко — учень з твоєї групи, ти могла б тішитися, що маєш такого мудрого хлопчину. Скільки ж то він уторгував, лебедик? Учора частував тебе гумкою безкоштовно, зате сьогодні — скільки ж'таки вторгував?
— Я вас прошу—дайте йому спокій, нехай дитина робить, що хоче, — радить тобі Жаба (ти вголос часом колись не назови її Жабою: май на увазі, що вона — Марія Климівна). — Дайте собі спокій, бо як братися за ту справу, то доведеться йти далі: де взяв, що на ті гроші купуєш, а я більше ніж переконана, що то мати йому дала гумку й веліла продати, вона недарма за кордон їздила, я знаю, — не червоніючи каже Жаба. А ти йдеш і відбираєш у Славка решту жувальної гумки, таки ще досить у нього залишилося того добра, — і роздаєш гумку всій групі й кажеш:
— Це Славко Жук вас частує, подякуйте йому, діти, — Славко дивиться зі злістю й насуплено, як зникає гумка, а разом із нею — і сподіваний заробіток. Ти не боїшся, що завтра прийде до школи Славкова мати скаржитися?
Завтра Славкова мама до школи не з'явилася, зате Славко дав списати Іванові задачу за двадцять копійок. Зворушлива турбота про справедливу оплату праці. Молодець, Славко. Дуже модернова дитина. І Жаба весело регоче з такої діловитої модерновості.
Почекай-почекай, що ж ти ходиш довкола цих дрібниць, наче хочеш заплутати слід за овоїми міркуваннями, наче сама себе хочеш завести хто знає куди всілякими спогадами з приватного — ні, шкільного життя? Там тих деталей, тієї красномовності стосунків, тих нюансів, півтонів, півжестів, півпо-глядів, там того — спам'ятайся, чому ти вибираєш тільки таке: трохи гумору, трохи наївності, трохи доброти, а все разом — ще не проблема. Проблема для тебе починається тоді, коли ти надто пізно згадуєш: а що — якби це мій син, моя дитина? Але ти й думки не допускаєш, що твій син міг би дати списати задачу за двадцять копійок чи продавати жувальну гумку при вході до шкільної їдальні.
А як з тими фарами — це ти можеш допустити? Що ж ти так пізно спам'яталася, чому не отямила інших, тих, хто сидів поряд з тобою?
Проблеми школи набагато глобальніші, аніж ті дрібниці, про які ти ведеш мову. Врешті-решт, може, роль учительки молодших класів визначається не її ерудицією і не тим, чи плутає вона Крушельницьку з Конопницькою, а має якісь зовсім інші виміри, а ти городиш город, дивачко, — краще поміркуй над тим, що учитель був завжди не тільки носієм знань, які передавав не одному поколінню — а також був, і досі є, і буде, напевно, тим ланцюжком, що в'яже покоління з поколінням, допомагаючи їм спілкуватися і розуміти одне одного глибше й краще. Проблема, правда ж? Погоджуйся чи не погоджуйся, а так воно є, але тобі зараз не до цього, ти докоряєш собі, чому не переконала комісію, що Юрка Березюка треба зняти з обліку? Як ти не відчула, що дитину це мучить, її треба звільнити, їй треба повірити, бо недовіра може призвести до катастрофи?
Батько Сусанин прийшов по неї у суботу, мала анітрохи не. схожа на нього, він такий високий, чорнявий, з важким обличчям: от, може, засмученість у погляді — це в неї від батька, а більше нічого. Узявши до рук її портфель, він нахилився до малої і щось запитав, вона ствердно кивнула головою, обоє попрощалися й пішли разом — два кроки дитячих, один — дорослої людини, і в тому була якась певність, що нічого поганого не станеться, усе буде гаразд, і не тільки з малою, а й з усім світом, з тобою теж, треба тільки одного — мудрої доброти, то як же ти не спам'яталася сама й інших не спонукала до цього?
Трень-брень, — вони Ще досі грають на гітарі, як можна так довго й бездумно теревенити, вже ти починаєш гніватися, уже маєш бажання таки встати і сказати їм, що час йти додому, але вони дорослі, вони майже всі росли з твоїм сином, і в тому, що вони такі, а не інакші, є щось від впливу на них твого сина й твого власного.
Іван написав записку й поклав її у зошит Сусанні: "Якщо ти хочеш пубачити восме диво світу, приходь завтра о шостій на площу Домбровського. Іван".
Ти й без підпису впізнала б цей нерівний; почерк, і всі Іванові помилки викривали його з головою, бо тільки він один у групі міг написати "пубачити" й "восме". Записку Сусанна, без сумніву, не збиралася показувати нікому,, ти побачила ці карлючки випадково, перевіряючи Сусаннин зошит, і, не знати від чого, серце твоє стиснулося і завмерло: той шибеник, який вибивав у школі вікна, як і належить шибеникові, який допікав Марії Климівні своїми витівками — та й тебе вимучував своїми нерівними настроями, приносив до класу карти й зваблював до гри цілий гурт, дозволяв собі вголос виголошувати завчені абияк рядки віршів, шматувати чужі зошити на літачки й заливати клеєм парту, на яку через мить мала сісти та ж Сусанна, — його збитків ти й перелічити не годна, це багатосерійний фільм без кінця, — і той шибеник пише записку і пропонує показати Сусанні "восме диво світу". Що він знає взагалі про дива світу й про їх кількість? А однак восьме. Тебе непокоїть — може, знову якась витівка, якась лиха витівка? Що він може вигадати на цей раз, яке диво готує для малої! Спалили ж хлопчаки старий дерев'яний театр в Астрахані — просто так, задля цікавості:,бо ніколи не бачили великої пожежі — чим не восьме диво світу? Ти бачила одного разу, як діти з утіхою дивилися на-величезну зелену ялинку в центрі міста, привезену й встановлену спеціально для них на Новий рік, а потім з не меншою' радістю спостерігали, як її завалили й рубали. Маленькі грішники з добрими серцями, великі безтурботники з серйозними обов'язками, мислителі з наївним бажанням бавитися,'—то ти таки усвідомлюєш, що ти для них? Хто ти для них?
Восьме диво світу... Поза всіма тривогами, що ж то має бути?
Несподівано підступає заздрість: а тобі ніхто й ніколи не пропонував показати восьме диво світу. Підсвідоме бажання прийти на площу Домбровського о шостій не давало спокою, ти заразилася дитячою цікавістю і тривогою водночас, але тривоги було вже менше, ти так само несподівано (а може, тепер уже навмисне, бо ж таки слідкувала) — перехопила погляд Івана.
