Залісся - Маковей Осип

Оцимровання єї сягало лсдви кілька цалів понад землю; довкола неї було повно болота, а в болоті повно сіна; певно віз ту перевернувся, і багато сіна застрягло в болоті та гнило разом з торішнім листям і всякою іншою нечистотою. Кілька качок жидівських розкошувалося в тім болоті.

— Ну-ну,— замітив Дзюбинський,— не дай боже у вас слабості, то похоронів будете мати досить.

— Якось-то буде,— втихомирював війт4боязливого урядника.— Розуміється, порядки скажу зробити... Староство казало.

Прийшла громадська старшина. Довідалися, за чим Дзюбинський приїхав, і розповіли єму подробиці нещастя в селі. Урядник побалакав ще хвилинку з радними, умовився, що за годину піде з ними оглянути шкоду в селі, а тим часом пішов до двора. На відході Славко звернув єго увагу на те, що варто би ще послухати наради над холерою. Іменно писар, низенький з хитрими очима, чемненький аж до самопониження чоловік, наставав на те, аби вже раз полагодили справу з холерою. Староство казало се і те зробити! буде карати! треба слухати, треба порадити! Але Дзюбинський не мав часу і, попрощавшись із Славком, пішов до двора. Славко остався; вся старшина знала єго добре і як свого не соромилася та радила свобідно. А нарада та відбулася незвичайно цікаво і весело.

Війт повідомив старшину, що в шопі має вже яптику, бочку квасу для хорих на випадок. Один радний подав раду піти подивитися на ту яптику, і всі зібрані пішли до шопи.

— Ов, як же чути погано, як дьоготь — не дьоготь, мара знає що! — замітив сей радний, підійшовши до бочки.

— Та во! тілько мені обійстя заповітрило! — нарікав війт.

— Як.же ж єго уживати, того лікарства?

— А нам пощо се знати? — відповів другий радний.— Пан біг ласкав, відверне слабість на ліси, на гори, а ми то потім виллємо де, та най хвороби в землі потруються.

— Ба, але староство...— перебивав заодно писар^— казало шпиталь заложити, призначити прислугу до шпиталю, все приготовити завчасу.

— Що там староство! Гірше було би, якби слабість пішла на худобу.

— Як же так?—спитав Славко здивований.— У вас люди менше вартні, як худоба?

— Та що люди? — говорив радний, дивуючись знов Славкові, що той сього не розуміє.—ІВмре мені жінка, можу другу дістати ще й з віном; помре мені дитина, дасть бог другу; помре старий тато — ну, годі ж людям вічно жити, але згине мені кінь або корова, тоді я бідний, того мені не зверне ніхто. Так-так, паничу, аби-сьте знали...

Славко тілько здвигнув мовчки плечима на таку мову. .

Старшина вийшла з "яптики" і сіла під шопою. Всі задумалися; лише війтів свояк, також Костишин, Андрій усміхався значущо.

— Знаєте що? — зачав він.— Адже Дуткова хата на вигоні пуста?

— А! таже пуста! — потвердили всі радні.

— То ми з неї шпиталь зробимо,— казав той дальше.

— А як Дутка не схоче?

— Чому би не схотів? І так єму пусткою стоїть.

Але треба було доконче спитати самого Дутку. Війт встав і на ціле горло крикнув:

— Івасю, Івасю, на! А ходи-но сюди!

Прибіг, може, десятилітній хлопець з огорода. Єму поручено прикликати Дутку. Заким той прийшов, замітив котрийсь з радних, що Дуткова хата, призначена на шпиталь, страшно вогка і валиться, і вода до неї затікає...

— Е-во! — рішив війт коротко,— то тілько так, аби рахувалося, що є шпиталь. В старостві казали: "Мусить бути, і вже!"

Прийшов Дутка, згодили хату на шпиталь за незвичайно низьку ціну.

— Тепер би нам дохтора вибрати,— відразу обізвалося аж двоє радних.

— Гм, яптика вже є, шпиталь є, а дохтора нема,— промовив війт.— Що ж ви на то, брате Андрію?

— Ну, та й хорих нема ще,— відповів Андрій.

— Ба, але староство!...— говорив війт своє.— Дохтор мусить бути завчасу.

Кум Андрій Костишин, як Славко замітив, визначувався поміж своїми товаришами найбільшою вигадливістю і справді заслужив собі на ім'я радного, бо рішав скоро всякі питання і на все находив раду. І тепер він не довго думав, лиш усміхнувшись подав раду, щоби на дохтора взяти "дурнуватого Антошка". Вже то слово "дурнуватий" зацікавило Славка і він з подивом дивився на світлу раду громадську, коли вона засміялася на ціле горло і відразу пристала на думку кума Андрія.

— Справді, дурнуватий Антошко буде найліпший дох-тор до шпиталю! — загули всі.— Який шпиталь, такий

дохтор!

Славко усміхався, а війтів Івась на приказ батька призів будучого дохтора з коршми, де він звичайно пробував. Цілій раді незвичайно подобалося, що вигадали для Антошка ім'я "дохтор". Був то, сказати б, громадський волоцюга, заздоровий, щоби мав надію жити з милостині, а залінивий, щоби взятися поважно до роботи. Був якийсь час громадським пастухом, відтак жидівським водоносом, зарібником і — посміховищем для цілої громади, особливо коли запився. І такому-то чоловікові припала тепер честь бути "дохтором". В одній сорочці і штанах, без шапки, станув він перед світлою старшиною громадською і справді дурнувато усміхався.

— Ну, Антошку, ми обібрали тебе за нашого дохтора,— зачав кум Андрій.

Антошкові була то новина неабияка, і він недовірливо спитав:

— За дохтора?

— Ая! або що? не хочеш бути? Як не хочеш, то ми Криворукого возьмемо. Яке їхало, таке здибало!

Старшина громадська засміялася.

— Ніби-то, як-то за дохтора ви мене обібрали? — питався Антошко, незважаючи на сміх.

Кум Андрій встав і, не промовивши ні слова, завів Антошка до "яптики", казав єму понюхати корболову кислоту і пояснив, що то хорим має давати пити. Як з мови єго було видко, він не дуже вірив в то, що справді так треба вживати сього "ліку", але заразом не дуже вірив і Славкові, коли той пояснив, що то треба всяку нечистоту зливати тим "квасом".

Антошко понюхав кислоту і сплюнув. Хоч дурнуватим єго звали, але він знав собі ціну і не думав сповняти за-дармо докторські функції.

— Я вже знаю,— казав він,— що то "холерників" я маю доглядати. Я чув у Мошка, що слабість від нас недалеко, та й не мислю задармо робити в шпиталі.

— Але ж, Антосю,— відповів кум Андрій,— ми тобі заплатимо та й того квасу дамо — можеш єго пити досхочу.

— То ви його пийте самі,— образився волоцюга,— а мені як не буде фляшка горівки щодня, то я і дохтором не хочу бути. Я вже знаю, що то холера! Тому двадцять літ...

— Ну-ну! — перебив війт єму.— Вже ми тобі кривди не зробимо. Дамо тобі на місяць два ринські і щодня фляшку горівки. Згода?

— Най і так буде, що з вами робити? — сказав Антош-ко таким тоном, якби робив ласку цілій громаді, і хто знає, чи справді не була се ласка з єго сторони.

— А ти холери не боїшся? — спитав Славко Антошка.

— Я?! Або то холера не така сама слабість, як кож да інша? Троха більше людей забирає; але людей і так забагато на світі.

— Правду кажеш! — потвердив сам війт.— Тепер ти, наш пан дохтор, возьми собі яптику з шопи до свого шпиталю, най мені тут не смердить! А то мені вже голова запаморочилася від тої яптики. Десь люди вигадують таке вонюче! Тьфу! То від того самого ліку можна слабість дістати. А ви, панове радні, накажіть своїм сусідам, най сир, а потім огірки ховають, бо ще готова приїхати комісія і все зіллє тим квасом.

— Тьфу! — сплюнув і війтів брат Андрій.— Ще чого не бувало!.. А як же потім сир та огірки з тим квасом їсти? Я не знаю, що ті пани вигадують, все аби християнинові наперекір!..

— Або єгомосць не казали так само в церкві, ще заким погоріла? — відізвався один з радних.— Робіть, каже, порядки, не їжте того а сего, не пийте води — так якби то могло встерегти чоловіка від смерті. Ви, паничу,— обернувся він до Славка,— не гнівайтеся... Але кому на вік — тому й на лік, а як вмирати — то вмирати. Так бог даь!

— А чому Мошко не прийшов на раду? — спитав що пан писар.

— А де ж би жид радив над холерою! — засміявся Андрій Костишин і всі за ним також.— Жидові іно згадай холеру, то він відвертається.

Славко став їм поясняти, що небезпечність велика, холера недалеко і порядки робити треба. Радні не перечили Славкові, але можна було присягнути, що думали інакше.

Коли Славко відходив, они сміялися зі свого дохтора і зі всіх рад проти холери. їх вибір хати на шпиталь і прислуги — то були немов кпини не то з холери, але зі всякої недуги на світі і смерті. Славко, що начитався тілько вістей в часописах про холеру і уявляв її грізною марою, найстрашнішою з усіх, які видумала людська уява, думав застати і в селі страх перед нею,— тим часом що побачив? Турецьку рівнодушність у такім грізнім положенні; а коли й замітив який страх, то страх перед властями, а не перед холерою. Сама холера — то от собі недуга, на котру вистане "яптики" з шопи, розвалена хата на шпиталь і дурнуватий Антошко яко доктор...

V

Кажуть, що кождий інтелігентний батько два рази в житті "здає матуру", раз учеником, а другий раз батьком сина, що кінчить середню школу. Іспит зрілості, сей старосвітський останок, опертий на тім пересуді, що кождий двадцятилітній молодець може і повинен з рівним замилуванням учитися і розуміти аналітику, логаритми і красну літературу, процеси хімічні і тайни лірики,— томить аж до нервової слабості не лише кождого учня, але не менше й батька єго нетерпеливим ожиданиям. А ще коли ученик вдасться такий, як син о. Левицького Генко, хлопець пустий і лінивий, то непевність і ожидания на довгий час перед матурою відбирають батькові сон та вічно приводять єму на думку ті великі гроші, які видав на науку сина. Ще якби о. Левицький був багатий, то й не жалував би грошей; але він з остатного тягнувся, свої доньки кривдив, аби лише синів вивести в люди. Генко був наймолодшим сином, і о. Левицький уже числив собі, що уступиться єму з голови, записавшися до духовної семінарії; а на єго місце бодай одна донька Зоня буде ходити до учительської семінарії. Так, коли надходив день матури, о. Левицький не втерпів сидіти в Заліссі і поїхав до Львова, аби зараз в день матури знати, яка доля жде єго і Генка.

Здається, молодий син о. Левицького, складаючи того дня іспит зрілості, не переживав таких мук нетерпеливості, як єго батько. Єго ожидания було таке, якби ту йшлося о смерть або життя хорої і дорогої єму особи, котра мусіла піддатися якійсь тяжкій операції, а від виздоровлення єї залежала доля родини. Хоч не бажав перешкоджати синові, але, проте, не втерпів і кілька разів в день приходив до гімназії розвідуватися, як справа стоїть.