Залісся - Маковей Осип

А ти зовсім змарніла з того жалю і плачу!

— Коли ж мені, тату, легше стає, як виплачуся,— відповіла донька і глянула так благаюче на батька, що у него від здержуваного зворушення тілько кутики уст затремтіли.

— Добре, добре! — казав він.— Се красно, що не забуваєш матері, але вважай, дитино, що й ти сама готова мені захорувати, а се мені до тих клопотів, які вже маю, зовсім не потрібне. Знаєш, Маню, ми стратили вчера щонайменше з десять тисяч. В лісі дерев наломило сотками, а в полі збіжжя злягло так, що декотре і не підійметься. Тяжкий рік... Ну, йди, йди, Маню, а не бався там довго на гробі, бо хоч сонце світить, але холодно і вогко, ще перестудишся. А не плач, дитинко, божа воля... мусимо їй піддатися.

Дідич відвернувся від доньки, бо єму самому закрутилися сльози в очах.

— Я вернуся небавом! — сказала ще дівчина і пішла на маленьке кладовище коло каплиці.

Недалеко двора, за великим старим парком, при дорозі стояла мурована гарна каплиця, яку ще отець Заборов-ського вибудував на пам'ятку своєї покійної жінки, котрої домовина находилася в пивниці каплиці. Ся маленька, люба на око святиня божа, в котрій не змістилося би більше, як п'ятдесят осіб, стояла мов у вінку з густого зеленого живоплоту, що великим і високим простокутником обняв місце вічного спочинку не лише матері Заборовського, але й цілої родини єго, котра колись жила в Заліссю, а тепер відпочивала ту, на своїм окремім кладовищі, здалека від хлопського кладовища, там, за селом, з єго запалими могилками та похилими хрестами. Як за життя свого, так і по смерті своїй батько Заборовського, великий аристократ, не бажав собГ товариства хлопів і для своєї родини заложив окреме кладовище. І так вся панська родина лежала собі на самоті, дарма що між нею були деякі члени, котрі любили селян і були би не мали нічого против того, якби спочили на тихім меланхолійнім сільськім кладовищі в товаристві селян. Однак треба признати, що се маленьке панське кладовище з плакучими березами в углах, з алеєю обтинаних акацій від фіртки до каплиці і великим цвітником довкола каплиці, мало в собі щось величавого. А коли тут засвітило весело сонце, то кладовище се не наводило на душу тяжкої пригнітаючої задуми, лише настрій потонувшої у тужливих мріях дівчини з задумчивим усміхом на устах. Тут, у сій каплиці, відправляв не раз приїжджий латинський священик богослужения.

Недавно, перед трьома неділями, поховали тут паню Заборовську, матір Мані. Завішені над входом до гробівця, висіли ще зів'ялі вінки з похорону, квіти і стяжки.

Нині поклала тут Маня свіжий вінок, сперлася о стіну гробівця, притулила голову до стіни і стояла так мовчки кілька хвилин, мов задеревіла. Єї тиха похилена стать у чорній сукні відбивалася виразно на білім тлі каплиці; тілько смутку було лише в тих темних кипарисах, що стояли спокійно-сумно довкола лавки побіч каплиці. Веселі пташки щебетали, скачучи по живоплоті та вигріваючися до сонця по вчорашній бурі і стужі. Але молода дівчина не чула їх; по єї блідім личку котилися німі, тихі сльози. Мовчки відступилася від гробу, присіла на сусідній лавочці між кипарисами, сперла голову о поруччя, затулила очі хустинкою, і тихе хлипання перебило веселе щебетання пташок. У такім щоденнім плачу шукала сирота втихомирення свого жалю. Виплакавшись, могла відтак спокійніше переживати цілий день. Ніхто тут з чужих, звичайно, не заходив, і вона могла спокійно тужити.

Тому немило діткнуло її, коли почула, як хтось отворив фіртку кладовища. Оглянулася і побачила, що се йшов о. Левицький. Здалека ще поклонився він їй, а підійшовши, заговорив перший:

— Простіть, панно Маню, що вам перебиваю у вашій тузі. Знаю я, як ви любили свою маму, і ціню високо ваш смуток.

Подав руку дівчині і на єї просьбу усів коло неї на лавочці.

— Плачете? — спитав зі співчуттям, коли дівчина обтерла очі і старалася бути спокійною.

— Коли б ви знали, отче, як мені жаль!

— Певно, певно! — говорив о. Левицький.— І є за ким плакати. Знав я вашу покійну маму двадцять три роки. Була то особа, гідна любові і поважання всіх; ціле село любило її, бо серце мала милосердне до людської недолі. І вже нема єї... Як той час минає! Так мені здається, якби я щойно торік прийшов до Залісся. Тоді ще ваша мати була молоденька, така як ви, може, троха старша... Ви, мабуть, не більше літ маєте, як дев'ятнадцять. Я ж був на ваших хрестинах...

— Вже двадцять буде.

— А так-так; ви ровесниця мого Генка. Боже, як той час минає!

Тут він замовк, думав щось хвилину, а відтак глянув допитливо дівчині в очі:

— Вам, певно, дивно, чого я тут зайшов? — спитався.

— Ні! чого ж би?

— Я йшов дорогою і через фіртку побачив вас. Думаю собі: вступлю і пораджуся з вами.

— Прошу дуже; все зроблю, що можу.

— Ви знаєте, пані, що по останніх виборах посла я з вашим батьком жию в незгоді. Колись ми жили собі як добрі сусіди в приязні; самі пам'ятаєте, як часто бував я у вас в гостях; але під час виборів склалося таке, що я почув жаль до вашого батька не з особистих причин, борони боже, лише з причин суспільної натури, з національних причин. Вже як я й не люблю заводити політичних суперечок, але тоді під час виборів я не втерпів, забагато мені було, сказав прикре слово — і ми загнівалися. Бог видить, як мені то немило було й є, бо як же так можна: на посла руських селян вибирати доконче поляка-дідича, та ще такого незичливого, але я рад би тепер погодитися, а то ми більше, що маю просьбу до вашого тата і то не від себе просьбу, тілько від села.

Дівчина дивилася спокійно на священика, на єго короткозорі очі і вже сивіюче волосся, та на руки, в котрих нервово обертав палицю.

— Яка ж то просьба? — спитала.

— Знаєте, вчера погоріла нам церква. Тепер я не маю де правити ні служби божої, ні всяких інших функцій духовних. Тому я хотів би просити вашого тата, чи не позволив би мені до часу в сій каплиці правити богослужіння? Бодай лиш тоді, якби надворі була слота; бо в погоду можу правити і надворі. Як думаєте, чи згодиться він на таке?

— Думаю, що згодиться.

— Я хотів би ще нині поговорити о тім з вашим батьком. Чи застану єго тепер дома?

— Застанете. Може би, то ліпше так зробити? Я поговорю перше сама з татом, а ви, отче, потім прийдете... бо... бо...

— Бо що?

— Прикро мені то, отче, сказати: тато гнівається на вас таки дуже,— відповіла Маня несміло, але й зараз поспіши-лася додати: — Чей він мені того не відмовить, я буду сама просити.

— Просіть єго, панно Маню! Зробіть се для мене і для села!

— Прошу прийти так за півгодини,— сказала дівчина і зараз зібралася додому.

В півгодини по тій розмові о. Левицький несміло застукав до кімнати Заборовського.

— Прошу! — відізвався Заборовський в кімнаті і сам отворив двері.— Прошу ближче, отче! Сідайте!

Привітність Заборовського була якась холодна, прикра і немило діткнула священика. Заборовський на привіт не подав руки, лише вказав фотель, на котрім о. Левицький сів, не знаючи, від чого річ почати.

— Говорила мені донька, що ви хочете каплиці для своїх функцій,— випередив Заборовський о. Левицького.— Я годжуся і відступаю вам її до часу, поки нова церква буде готова. В таких справах, будьте певні, я з вами суперечки заводити не буду. То для бога...

— Громада і я будемо вам дуже вдячні за сю ласку,— промовив вкінці о. Левицький.

— Ну-ну! — перебив єму дідич.— Лише дбайте, аби в каплиці і на кладовищі був такий порядок, як тепер.

— Буду старатися.

— Як же буде з новою церквою? — питався Заборовський.— Дістанете що з асекурації?

— Три тисячі.

— То мало! Мені годі тепер причинитися чимсь до конкуренції на церкву, бо я сам зруйнований. Мусимо почекати, може, й кілька літ?

— Аж кілька літі1

— Авжеж! — відповів дідич твердо.— Недавно на школу дав я, тепер на церкву схочете — то забагато!

— Все ж таки думати о тім мусимо.

— Що ви тут видумаєте? — питався дідич роздразне-но.— Чи громада ціла потрафить зложити вам хоч кілька соток тепер? Звідки возьме? Самі жебраки! Що зароблять, то з'їдять. Ви тепер, отче, з думкою про нову церкву і не носіться, конкуренції не розписуйте, бо я нічого не дам і не видрете від мене. Не можу... не маю! Ще час о тім думати! Бачите самі, які тепер часи; я навіть економа не держу, бо не маю за що. Сам господарюю; зійшов на простого гречкосія, як перший-ліпший Гриць або Микита.

О. Левицький піднявся з фотелю, дякуючи дідичеві за відступления каплиці, і збирався до відходу. Не мав що більше з Заборовським говорити; сам знав, що у него також свої злидні.

— А за ті вибори,— сказав ще дідич,— не потребуєте, отче, дуже гніватися. В політиці сентиментів нема; а доки я, поляк, жию тут, в Заліссю, доти, кажу вам одверто, буду старатися, щоби польськість всюди була горою. Переможете мене — добре, не переможете, то не дивуйтеся.

— Я не гніваюся, пане, на вас,— відповів о. Левицький, хоч як ему та розмова не була по душі,— і думаю, що ви не повинні також на мене гніватися. Адже то не з особистої причини...

— Добре, добре,— перебив єму дідич,— але... Ну, киньмо се! Отже, відступаю вам каплицю, отут маєте ключ від неї.

І з тими словами передав Левицькому ключ, подав холодно руку — і Левицький вийшов з немилим почуттям упокорення в серцю. Мав би він був багато дечого сказати, але пору на се вважав невідповідною,— рад був, що хоч від-ступлено єму каплицю, без которої годі було би єму обійтися.

Ледви Левицький вийшов, як Заборовському принесли з пошти часописи і лист від сина Станіслава, що був поручиком при кавалерії. В ту хвилину увійшла в кімнату Маня і, замітивши в руках батька лист, спитала:

— Може, від Стася?

— Від Стася.

— Що пише?

— Зараз! — Заборовський читав з нахмареним лицем.— Що пише? Ану, що ж той гультай вміє коли написати!

На, маєш, прочитай собі! Двісті зр.1 хоче, щоби я єму післав... Ну, вже я такий глупий не є, як єму, може, здається.— Заборовський почав нетерпеливо ходити по кімнаті.— І то саме тепер жадає, коли мене вчера таке нещастя спіткало, коли я в цілім домі сам не найду стілько готівки, а позавтра маю рату платити в банку, чотириста зр.! Думає, що я знов дістав яку другу заплату за викупно пропінації, так як недавно! А! гультай — того я по нім не сподівався...

— Він так просить! — замітила Маня несміло, прочитавши дещо з братового листа.

— І що з того, що просить? А на похороні мами, як був, не взяв сотки? Вже її пустив? І нащо єму стілько грошей? Адже має і якісь свої власні доходи! І то зовсім немалі! А я ледви сплатив тими пропінаційними грішми різні довги, троха обчистив господарство, і маю знову влазити в нові довги? Не дам драбові — і вже!

— Пише, що то якась справа гонорова,— замітила знов Маня.

— Гонорова? — відповів батько гнівно.— Красний мені гонор! Певно, в карти програв, як звичайно, а ти, тату, з остатного тягнися і плати! Ні вже! — Заборовський махнув люто рукою.— Досить уже мене обдер! Нехай вертає з війська додому і гарує так, як я! Нехай сам добуде з тої землі більше доходу, як я добуваю!

— Готов мати великі неприємності,— докинула ще дівчина, зі страхом споглядаючи на батька.

— А що то мене обходить?! Чорт єго побери, коли такий вдався!

З тими словами станув коло вікна і побачив на подвір'ю Мошка Зільбера.