Залісся - Маковей Осип

Та не судилося о. Левицькому мати того дня потіху; вечером на коридорі гімназії дізнався, що Генко при іспиті "перепав" на цілий рік. Ся вістка так прибила єго, що він соромився перед кождим перехожим учеником, дивився остовпілими очима на заплаканого сина і не мав сили сказати єму хоч слово. Аж по добрій хвилині вишептав: "Ходи!" — і оба мовчки зійшли сходами вниз та з соромом і жалем на лиці вийшли на місто. В розпуці, мовби по невдалій операції, завів о. Левицький сина мовчки на станцію, де мешкав, розплатився з господарем, казав прикликати фіакра, забрав свої і синові річі і зараз виїхав на дворець, хотя й ще до поїзда було часу дві години. Аж коли на двірці в салі усіли оба за стіл, о. Левицький, заломивши руки, тихо спитав сина:

— Що ж ти мені, Генку, наробив? Чи ти серця не маєш, що тобі не жаль ні мене, ні бідних сестер?

І тілько всього. Казав єму відтак подати вечерю, а сам не міг навіть допити поданої склянки пива. Генко їв зі смаком, хоч, звісно, виглядав так, як виновник.

Зате сцена дома, коли приїхали до Залісся, була далеко прикріша. Дізнавшися про пригоду Генка зараз на вступі в хату, мати енергічно відкинула єго від себе, коли хотів поцілувати єї руку; він аж упав на поміст.

— Геть мені з хати! — кричала вона захриплим голосом.— Ані на очі не показуйся мені!

— Дай же спокій, Мариню! — втихомирювала її бабуся і приступила до Генка, аби взяти єго в оборону.— Ще готов собі хлопець що зробити з жалю! Бідний Геньо!

— Не бійтеся! — говорила мати.— Він не з тих, що мають серце; не зробить собі нічого!

І дійсно, хлопець стояв вправді не з радісним лицем, лише з якимсь отупілим, все ж таки тепер вже не знати було в єго поведінню найменшого жалю і розуміння свого положення та злиднів родини. А коли вкінці обі найстарші сестри зі сльозами в очах приступили до нього і подібно, як батько, сказали: "Що ж ти, Генку, нам наробив?" — він навіть обидився і відкинув їх від себе словами:

— А вам що до того? Сам завинив і сам терплю.

— В тім і біда, що не сам! — замітив Славко.

В цілім домі настав настрій незвичайно прикрий. Невдача Славка з женитьбою зовсім змаліла перед сею невдачею Генка, котра захоплювала не лише амбіцію родини, але й єї добробут. Що з ним тепер починати? Всі дивилися на Генка, як на ворога, як на немилосердного розбишаку, що розбиває щастя родинне, як на крайнього самолюба, що хоче жити коштом цілої родини. Батько мовчав, ходив безнастанно по своїй канцелярії або по городі, курив люльку, не міг взятися до ніякої роботи, все промишляв та розводив безнадійно руками. Старші сестри Ольга і Наталка не хотіли з Генком і слова говорити; мати заборонила єму їсти разом з родиною; лише Славко вивідувався докладно, з чого брат перепав, і половину всієї вини невдачі приписував нерозумній системі шкільній з єї видаванням патентів на дозрілих і недозрілих; а й бабуся Клавдзя не давала робити хлопцеві кривди, заносила єму їду до шпихліра і як уміла, так утихомирювала всіх та давала пильний позір на поступки хлопця.

З того часу Славко не міг жити в такій душній домашній атмосфері. Ціле теперішнє положення родини, а навіть, як єму здавалося, цілу незавидну будучність єї бачив він ясно, як на долоні. О долю Генка не боявся, все він чи скорше, чи пізніше своє осягне; але що станеться з п ятьма сестрами? З них же дві ще зовсім малолітні!.. Під чию опіку они прийдуть, коли б, не дай боже, трафилося в родині нещастя? "І тут ще они додають мені охоти до женитьби, щоб я Стефку забув та без ніяких сентиментів їхав кудись шукати іншої панни"...— думав собі Славко.— Як не та, то ся... Коли одні рукавички злі, то вбирай другі!.." І гіркий усміх не вступався з уст єго.

Нудьга, бралася єго страшенна. Які були дома книжки, всі перечитав. На раду бабусі Клавдзі, котрій з давніх часів осталися деякі книжки, перечитав за кілька днів і довженну повість Monte Christo і аж тепер зрозумів, чому бабуся любувалася в сій фантастичній повісті, так що щокілька літ читала її наново. Читала її за кождим разом майже цілий рік і все находила в ній щось нового для себе. Дома не було ніякої часописі; задля ощадності не передплачував о. Левицький жодної вже від кількох літ. Як він міг обходитися без часописі і без книжок, того син Славко не розумів, але лякався упімнутися о спровадження часописі; своїх же грошей не мав. Часом посилав по часописи до сусіднього священика, але з ними упорувався скоро; за один ранок перечитував усі з цілого тижня. Тому й блукав не раз цілими днями по лісах, пролежував годинами в тіні, купався щодня кілька разів, та не знав, що дальше з собою почати. І та нудьга і непевність томили єго гірше найтяжчої роботи. Розчаровання із Стефкою переслідувало єго всюди: і дома, і в глухій тишині лісній, та приймало прерізний вид: раз — туги, другий раз — гніву, третій раз — німої, безвихідної резиґнації. А сама Стефка, чим більше думав про неї, тим не раз ставалася в єго очах чарівнішою, істотою такою, по котру він не мав права сягнути, котра на нього дивилася згори, як на мізерного хробачка, що поважився підняти на ню очі. І те почуття, що вона так мало віднайшла в нім гарних прикмет, заставляло єго думати над самим собою. Іноді здавалося єму, що Стефка поступила собі справедливо, покинувши єго; іншим разом велике обурення будилося в серці єго і викликало почуття сили та гордості. І з такими думками та почуваннями носився день в день, не маючи з ким ними поділитися. Родина?.. Та висилала єго знов у дорогу, "шукати щастя", а з тим він ніяк не міг погодитися. Сестри?.. Сестри розуміли єго; він навіть перед ними багато думок виявив; але они значущими поглядами дивилися на матір і багато дечого не доповідали, не дораджували Славкові нічого. Славко розумів ті їх недосказані гадки аж надто добре, вривав розмову на сю тему і ішов у ліс, ішов у село, в поле та там томився журбою.

В перших днях липня трафилося, що Славко зайшов пополудні на панське кладовище коло каплиці. День був ясний і гарячий, а тут, в тіні каплиці, акацій і кипарисів був такий любий холодок! Кладовище, уняте зеленим живоплотом, як у рамку, лежало освітлене світлом сонця, котре ярко відбивалося у барвних вікнах каплиці та золоченім хресті. Тишина була така, що з двора, побудованого досить далеко від кладовища, через парк долітали сумні звуки фортеп'яно. Вслухавшися в них, Славко розпізнав зараз величавий похоронний марш Шопена. Се, очевидно, грала Маня на фортеп'яно. Славкові зробилося жаль сироти, що свою тугу виповідала безсмертною композицією Шопена. Він поглянув на каплицю, де в пивниці спочивала єї мати, і думав собі, що якби так бачив тепер Маню перед собою, то мусів би їй сказати багато-багато слів потіхи.

Від кількох днів носився на своїх проходах з "Божественною комедією" Данте. Читав її вже у себе в городі, читав у тіні лісу і помалу студіював безсмертний твір, заосмот-рений численними замітками видавця. Колись, ще в гімназії, брався він читати єго з пієтизмом, та багато не розумів, а ще більше спиняли єго в читанню сі замітки, котрих поминути не міг, але котрі розбивали увагу і вражіння поеми. Тепер же, не маючи інших книжок, постановив собі Славко доконче прочитати її і вже з Данте та Вергілієм перейшов ціле "Пекло". Нині походжав ще з ними по дев'ятім крузі пекла, де різні зрадники стояли у замерзлих керницях та ставах серед такого морозу, що їм сльози на очах замерзали. Се Люцифер своїми крилами, як у ли-лнка, махав і навівав таку страшну студінь. Славко рад був, що Данте схопив одного зрадника вітчини за чуб і що в таке пекло всадив ще живих декотрих своїх краян, чим, певно, допік їм тяжко. "Отак,— думав він собі,— можна би у сс царство Люцифера по заслузі скинути і багато моїх краян, що відреклися рідного народу і пішли служити чужим богам..."

Докінчивши читати "Пекло", Славко встав і вже виходив з кладовища, коли в самій брамі стрітився з Заборовським і донькою.

— А! пан Ярослав! — промовив перший Заборовський, коли Левицький зняв капелюх і нишком глянув на панну Маню у чорній сукні з чорною парасолькою в руці.— Давно вже я з вами не бачився!

— Ви не прогніваєтеся, пане,— почав Славко оправдуватися,— що я поважився тут зайти і читати. Тут так гарно!

— Но-но! ніщо не шкодить!*— відповів Заборовський.— Чи ви знаєтеся обидвоє? — спитав, обертаючись до доньки.

— Знаємося з давніх літ, але так лише з виду,— відповіла Маня.— Пан Ярослав, мабуть, бував у нас колись.

— Тому чотири роки був я,— замітив Славко, подаючи дівчині руку.

— Ходім! усядьмо собі там на лавочці! Поговоримо троха. Ви чей ніде не спішитеся? — спитав дідич Славка.

— Ні! — відповів той.

Всі троє усіли на лавці в тіні.

— Так, так! — почав дідич.— Пригадую собі, що ви давніше були у нас кілька разів з батьком і з молодшим братом. Тоді ще ваш батько жив зі мною в згоді.

— Тоді ще ви, пане, жили з моїм батьком в згоді,— поправив Славко.

— Як-то? — здивувався дідич делікатному закидові Славка.— Адже не я дав причину до незгоди!

— Але й батько мій не з тих, що не люблять приязні. Він, самі знаєте, не політик. А коли тоді при виборах хотів віддати голос на народного кандидата, то тим лише хотів сповнити свій обов'язок русина і священика того народу, з котрого жиє. Але й тоді ваша кліка не допустила до того.

— Як-то не допустила? — спитав дідич, усміхаючись, мовби з вдоволення, що найшов такого одвертого і гарячого молодого противника.

— Пане, не хотів би я показатися нечемним і приписувати вам ту вину. Але один з ваших, певно, о то постарався. Ви чей пригадуєте собі, як то було: вночі перед виборами я з батьком спав у готелю. Чоботи свої виставили ми перед двері, як звичайно, щоби їх слуга рано вичистив. Тим часом, як я того певний, намовлений кельнер сховав нам обом чоботи, так що ми не могли з готелю майже цілий день рушитися і батько не міг піти голосувати. Аж по голосуванню нараз чоботи "віднайшлися". Коли ж відтак розсерджений батько докоряв вам і іншим панам, що воюють таким нечесним способом, ви ще обурилися на нього і погнівалися. Єсть же така борба гідна людей справедливих?

— Пане Ярославе! — відповів дідич, усміхаючись.— Які ви ще молоденькі! Ви ще не знаєте, що в політиці сентиментів нема і кождий спосіб в борбі добрий, коли веде до цілі.