Залісся - Маковей Осип

Часом nie honorowo, ale zdrowo! 1

— Красна засада! — замітив Славко глумливо. Дідич мав, видко, нині якусь особливу охоту розмовляти

з молодим питомцем, коли не зважав на єго глум, а говорив так:

— Для красної цілі всякий спосіб добрий.

— Яка у вас красна ціль?—гарячився молодець.— Власні інтереси у вас на цілі, коли на хлопського посла вибираєте дідича.

— Пане, ми знаємо лучче всі хлопські справи, ніж ваші демократи.

— Тим гірше для нас, бо, знаючи всі тайни села, вмієте їх використовувати для себе.

— Ух! які ви отверті! — замітив дідич і усміхнувся.— Пожиєте на селі і зміните свою думку, побачите, що дідич не все ворог народові, а знов сей народ не все гідний опіки.

Славка брала велика охота спитати дідича, в чім видко єго приязнь до Залісся, але на сей раз змовчав, замітивши, як Маня дивилася на нег'о своїми великими, немало здивованими очима. А до того прийшло єму на думку, що говорив заостро і зганив себе за то.

— Що ви читаєте? — спитав дідич Славка, щоби змінити немилу розмову, і вказав на книжку в руках єго.

— Данте.

— Данте? Данте? — почав собі Заборовський пригадувати.— Він писав, мабуть, комедії?

— То не комедія, тату, що він писав; то лиш називається "Божественна комедія",— замітила донька єго.

— Ну, так, так; все одно! — відповів батько.

— Ви читали її? — спитався Славко у Мані.

— Читала в польськім перекладі.

— А пригадуєте собі те місце в "Пеклі", де говориться о зрадниках вітчини і народу.

1 Не гопоропо, але добре! (По.і.)

— Пригадую собі. Покутують вони, коли добре тямлю, замерзлі в ставах. Я собі то місце затямила.

— Як? — спитав Заборовський цікаво.

— Стоять у замерзлих ставах та кирницях,— відповів Славко,— а Люцифер своїми крилами навіває такий мороз, що зрадникам сльози замерзають на очах.

— Добрий мороз! — сказав дідич.

— Иег хотіла би я так мерзнути! — замітила дівчина.

— Лучче жити для свого народу,— додав Славко.

— Так єсть! — докінчив дідич.— Свій нарід треба любити.

— Але й другого не кривдити,— докинув ще злобно питомець.

Дідич глянув на нього глумливо, але не сказав нічого.

Посиділи ще якийсь час на кладовищі, Маня вирвала кілька бур'янів коло каплиці, поправила вінок — і всі троє вийшли на дорогу.

— Чи то ви грали марша Шопена? — спитав Ярослав у Мані.— Аж тут я чув єго.

— Я грала.

— Знаєте, то прекрасне вражіння робить гра здалека в таку тиху, ясну днину.

— Люблю грати.

— Скажи радше,— замітив дідич з жалем,— що то твоя одинока розрада тепер. Я за господарськими клопотами забуваю на тебе, а ти мені аж змарніла, Маню, з того плачу і смутку. І не маєш навіть з ким поговорити. Може би, ви коли зайшли до нас,— просив дідич Ярослава,— та хоч побалакали з нею, най би так не сумувала. Зайдіть коли, прошу вас! Чи ви остаєтеся тепер дома?

— Остаюся і не думаю виїжджати.

— Ну, але ж ви теологію вже покінчили, мабуть, перед роком: чому ж не женитися?

Славко почервонівся, але зараз схопився і відповів жартом:

— Панни не хотять мене.

— На то справді нема ради,— замітив дідич також весело.— Отже, зайдете коли до нас?

— Зайду.

— Може, навіть, нині? Прошу дуже! Мушу вам признатися, що ви мені подобалися своєю одвертістю. Гостро, гостро відповідаєте, ну, але то добре.

— Дякую за комплімент; шкода тілько, що в одвертості своїй я, певно, показався нечемним; але я кажу, що думаю. Врешті, я тепер чогось роздразнений.

— Ніщо не шкодить! Ліпше щире хоч прикре слово, як фарисейство.

Всі троє увійшли на широке гарне, цвітами засаджене подвір'я і вступили на ґанок. При каві, яку зараз подала господиня Кристинська, Заборовський завів широку політичну суперечку, і оба говорили зо дві години. Вра-жіння, яке Ярослав виніс з сеї розмови, було таке, що Заборовський повинен стати єго ворогом, коли тілько схоче для села щось зробити, наприклад, заложити руську читальню або що. І хоч на дідича дивився впрочім, як на пориви-стого, але не злого шляхтича-гречкосія з закостенілими на селі думками, однак на прихильність до нього ніяк не міг здобутися. Адже Заборовський походив з тої шляхти, що за єї пановання в краю руське селянство зійшло трохи не на жебрачу торбу!..

На Маню під час гостини в дідича Славко майже не зважав; чув жаль до всіх дівчат на світі... Вона прислухувалася пильно розмові батька із Славком, докидала деяке слово від себе, але більше мовчала.

VI

Цілий тиждень не показувався Славко в дворі, хоч єго просили; не хотів. Волів просиджувати у своїм городі або в лісі, ходив часом на поле до женців, але до двора не навідувався. Аж раз, вертаючи з поля, стрітився з Заборов-ським і той сам зачепив єго:

— Так-то ви дотримуєте слова, пане Ярославе? Чому ж не прийдете коли до мене або сам, або з сестрами? І я, і Маня були би вам дуже вдячні за товариство. А так дівчина сидить зі своїми смутними думками, змарніла, ніде виїхати не хоче... я сам занятий...

— Я прийду до вас,— відповів Славко.— Якось від-воліклося; у кождого свої клопоти...

— Ходіть зі мною! Ви додому?

— Додому.

— Вступіть до нас!

Славко троха отягався, але пішов до двора. Мані не було дома; сиділа в парку в липовій пахучій альтані і читала. Туди повів Заборовський питомця, поговорив хвилину з донькою, відтак лишив їх обоє, а сам пішов за господарськими орудками. Славко не сподівався такого поведіння дідича і змішався; не знав, від чого почати розмову, але виручила єго зараз Маня, спитавши:

— Чому не прийдуть коли ваші сестри до мене?

— Чому?.. Бо пропасть поміж двором а приходством завелика,— відповів Славко.

— Адже мій батько не грає ролі великого пана? А я ж донька бувшої селянки...

— Бувшої селянки,— повторив Ярослав і поклав натиск на перше слово.— А батько ваш все-таки пан і бідному священикові не пара. Врешті, самі знаєте, що між ними було непорозуміння.

— Але вже тепер чей нема!

— Так як би не 'було; хоч між поляком а русином в теперішніх часах о порозуміння трудно...

"Вона сама признається, що єї мати була селянка?" — мигнула Славкові думка, і він допитливо глянув на дівчину.

— Ваша покійна мати справді була селянкою зроду?

— Не вірите?

— Вірю і чув уже про сс; та все мені якось чудно. Мені здавалося, що се видумка.

— Ні, правда. Мій батько був колись великим романтиком. Уподобав собі зовсім незаможну сільську дівчину — вже не тямлю, з котрого то села, але не з Залісся — так задля єї справді незвичайної краси, як і задля гарних прикмет її, про які чув; дав єї на науку, а по трьох роках оженився наперекір цілій родині. Дуже багато неприємностей мав з тої причини; сусіди не хотіли жити з нами, родина відреклася...

— Як думаєте, чи було то з їх сторони справедливо? — спитав Славко спокійно, але з укритим наміром.

— Вже ж несправедливо,— відповіла дівчина сумно.— Батько оповідав не раз і про інших панів, що так само оженилися, як він. І не знаю, за що люди гнівалися! Мама була така добра...

Маня замовкла і аж по добрій хвилі знов обізвалася.

— Моя мати не забувала ніколи о тім, з якого роду була, і мені казала не забувати.

— Бачу те сам і розумію ваш жаль по матері. Потіштеся тим, що ціле село жалує за нею не менше, як ви.

— Що мені з того? — замітила дівчина тихим голосом.

— У смутку такім, як ваш, то велика потіха: знати, що люблену вами особу любили і поважали всі.

— Тим більший жаль для мене по такій страті.

— Оповідав мені бідний селянин Мовчко, як покійна ваша мати спровадила була доктора з міста до єго дітей, коли дізналася, що вони були хорі,— і діти виздоровіли. Якби ви були бачили, як він благословив пам'ять вашої матері,— той бідний, прибитий селянин, у котрого ніхто не підозріває почуття вдячності,— то ви... Не плачте, пані! — перебив собі сам Славко, замітивши сльози на очах Мані.— Я, необачний, ще вам жалю завдаю...

— Ні, ні! — поспішилася сказати дівчина.— Говоріть! Не то мене болить, що ви розповідаєте...

Але Славко урвав і не хотів дальше вести про се розмову. Єму зробилося жаль дівчини і він аж тепер зрозумів, чому Заборовський бажав для неї товариства. Она не могла забути своєї матері. Передумував над тим, як би почати яку веселішу розмову, але не находив теми. Наступила мовчанка, яку перебивав лише веселий спів пташок, що безжурно скакали по галуззях дерев.

— Коли на вас так дивлюся,— виявив вкінці Славко свою думку,— то, вірте мені, жалую вас і рад би-м вас якось потішити, але не знаходжу способу, бо я сам смутний.

— Не треба! — відповіла дівчина, перемогла себе і сама почала говорити о чім іншім. Питалася, коли приїде Славкова сестра Зоня, котру бачила на Великдень мимоходом і дуже собі її вподобала. Мусить бути весела дівчина.

— Справді, найвеселіша з нас всіх,— відповів Славко.— Може, ще брат Генко подібний до неї.

— Такий самий і мій брат Стасьо! Клопіт маємо з ним; не вчиться. Певно, "двійку" привезе, як я чула.

— Мій наймолодший брат перепав навіть при матурі.

— Згадував мені колись тато, що якби Стасьо дістав двійку, то сього року не дасть єго до гімназії, лише візьме професора додому. Я певна, що так буде. Може би, ви порадили нам, кого взяти на домашнього учителя?

— А наш Дорош не міг би? Він тепер філософію скінчив! Та правда, він міг би вчити лише під час вакацій, бо потім іде до гімназії на учителя.

— А ви остаєтеся надовго в Заліссі?

— Не знаю; мабуть, не виїду, так скоро.

— В такім випадку ви могли би вчити Стася? правда?

— В котрій він клясі?

— В другій.

— Міг би-м; то невелика річ... Але я сам не знаю, що зі мною станеться...

— Розумію вас,— замітила дівчина, легенько усміхнувшись.

— Ні, ні, пані! — поспішився питомець сказати.— Я не виїду з Залісся з тої причини, яку ви відгадуєте. Я вже в сій справі майже рішився.

Дівчина дивилася на нього і немов ждала на дальші слова. Славко похилився до землі і довбав палицею в піску.

— Не повелося мені так, як я собі укладав,— сказав по хвилі,— і тому я рішив поки що ждати.

Дівчина мовчала.

— Хотів би-м тепер в Заліссі цілий вік свій прожити, хоч яке се бідне село,— докинув знов по хвилині.

— За які ж то провини ви хочете наложити на себе таку кару? — спиталася дівчина з легеньким цікавим усміхом.— Чи, може, тому, що панни вас не хотять, як виказали тоді коло каплиці?

— Я так казав? — здивувався Славко.

— Казали, батько свідком. Мені виднться, що се замала причина, аби загребуватися на ціле життя в такім біднім селі.