Як козам роги виправляють - Федькович Юрій
Катря убігає крадьки.
Катря. Грицьку, голубочку! Коли в бога одного віруєш, то унеси що їсти, бо гину! Та же я від учора і півкришечки в устах не мала, не то що. Іди, Грицьку, іди, сизий! Не забуду тобі - поки буду!
Гриць. Є гусочка печена, коли позволите?
Катря. Неси, доля би ти добра! Неси, любий!
Гриць. А хлібця якого: чи житнього міського, чи, може, колачика пшеничненького?
Катря. Що сам міркуєш, братчику, лиш неси вже! Мені аж жовто в очах з голоду.
Гриць. А може би, гусочки без колачика?
Катря. Нехай буде і без колачика, лиш неси вже, соколику! Неси, сизий!
Гриць. Гм! А може би, то завадило на кров? То хіба колачика без гусочки?
Катря. Ох ти, преанахтемський чортів сину! То не доста вже суферяю твоєму газді божевільному таке, що і свому батькові рідному зроду не суферяла, да ще і твоїм кепам буду, ти, жаборізе собачий,- нічо би з тебе не вивелось! Руш мені зараз з-перед очей, бо хоть мені з голодів і не до баталії, то ще тобі таких надаю, що й не понесеш, старецької ти суки сину! Ох ти, святий отче Николаю, у бідах заступниче,- межи які божевільники я оце дісталась?
Гриць. А вам ще хотілось гусочки? Та же від нічого в світочку так кров не буриться, мабуть, як від тих преанахтемських печених гусок! Та ще й з колачиками... (Іде.)
Катря. Чи це я - ще Катря? Чи се я - ще я? Чи се не кара велика господня на мене упала, аби такі два харцизники з мене до останнього збитки били? А що мене найдужче гризе, то те, що в одно чиниться, що це все він лиш з щирісінької люби для мене розпадаєсь. І голодом морить, і спати не дає,- і все лиш про ту преанахтемську гарячу кров торанить. А я до того всего ще і мовчати мушу, як та стіна, бо преанахтемський гарапник з руки му не злазить. Ох, моя спина, мої плечі! Про тусани і не згадуючи, бо їх ніхто і не перерахував би! Годинонько моя! Утікала бих до батька, так знаю, що мене на дорозі здогонить, а відтак... не бійсь, Катре, що гарапник не матиметься в роботі,- а то ще як! Та й батько - чи би мене приймив, гадаєте? Та же вни всі на мене зрадились, як одно ухо, а мені нічо не осталось, як усему рабдати, та ще до того всего оперед людей свою біду і не вказувати, бо би всі ржали, як коні, зо́ сміху. Хіба ти лиш оден мене порятуєш, Николаю, великий чудотворче!
Василь (що стояв довгий час нишком у дверях). Так, Катрусечко, так, єдина моя! Гарно так! Лиш до святого отця Николая молись та поклони бий, бо ніхто так, як він, на прудку та гостру кров не помагає,- а то відтогді, відколи якогось там анахтемського Арію у морду так гарно уцідив, що сердешному кров і носом, і ротом пішла. Я сам думаю єму за то молебень наймити. А тепер, Катрусинечко ти моя,- сонце зараз заходитиме - то ж і поїдемо до твоєго бадечка на пропій.
Катря. Ох мені лишенько! Заходитиме? Та же оно тепер от що сходить!?
Василь. Коли-бо я хочу, аби тепер заходило! А доки не заходитиме, то і до батька не поїдемо. От що!
Катря. То нехай же собі і заходить, здорове, коли тобі лиш угодно! Ох мені лишенько! Пан вельможний далі і над сонцем старшуватиме!
Василь. Не то що над сонцем, але і над самим богом!.. Хто там знов?
Старець уходить.
Ох, дивись, Катрусю-серденько, яка дівчина красна! Ще, мабуть, лиш ти одна така! Поцілуй же її зараз та привітай мило, бо такої молодості, такої краси, мабуть, і на світі немає!
Катря (цілує і обнімає старця). Здорова була, дівчино! Це вже і справді я такої красної та вродливої панночки не бачила! Чия ти, серденько? Відки бог провадить? О, щасливі ті родичі, що в їх дворі така ягідка рум’яная красовиться!
Василь. Чи ти, Катрусечко, лиш не збожеволіла оце? Відки тобі тут в бога дівчина привиділась, коли оце - старесенький дідусь, що над гробом трясеться? Ох, це все від тої гострої крові - чортяці би була! Зараз мені перепросити дідуся шановного, що єго, сердешного, так і перепудила!
Катря. Прощайте, дідусю, бо це мені сонце так і сійнуло в вічі, що мені здавалось, що це дівчина, а це - дідусь старенький. Єй-богу, що то через сонце!
Василь. Як ти, утінко, брешеш! А де ж то сонце, коли то зіронька світовая?
Катря. Чи теє то... зіронька світовая. Мені язик запутавсь.
Василь. А то все через ту гаспидську прудку кров! Хто видів, аби це зоря світила, коли це сонечко сіяє?
Катря. Най буде сонце, місяць, зоря - най буде, про мене, і гарбуз або що тобі самому угодно, лиш ходім до батька, бо я тут з голоду зараз гину,- про спання і тусани і не згадуючи!
Василь. Коли ж бо мені така примха, аби дома лишитись? Такої примхи у мене і сто раз на днину, а нічим її ти не вилічиш, як великов прісьбою. А то все через ту преанахтемську палку кров!
Катря. Я прошу, Василю!
Василь. Ще краще.
Катря. Василечку, я прошу.
Василь. Та-бо ще краще.
Катря. Дорогий та любий мій
