Як козам роги виправляють - Федькович Юрій
Василь. Руку сюда, братчики,- ми до двох неділь шваграми! Коли я козі роги не виправлю, то можете мене в горботку убрати та до жидівської дитини у мамки дати. А тепер собі ще якої заспіваймо - та гайда у старости!
Співають.
Кому дасть бог в світі долю,
То не жаль му стратить волю:
Волю стратить - доля буде!
Так чинили здавна люде.
А хоть жінка і полає,
То чоловік розум має;
Має розум, має руки,
А ще дещо - до науки!
Бо то часом в часі слово
Уговкає чорта злого,-
Та би жінку не вмирило?
То би було з дивен диво!
Бо ті жінки не такії,
Як їх пишуть люди злії,
Сли лиш дурнів за ніс водять
І лиш жусом верховодять.
Та хто їм ся вкаже паном,
Тому в свій час - і снідання,
І обідець, і вечеря,
І порада люба, щира.
Ідуть.
II СХІД
Кімната у Тодоровій хаті. Олена і Сеня входять з шиттями і сідають біля вікон.
Олена. Ти не виділа учора Івана?
Сеня. Виділа на базарі: стояв з Стефаном та з тим дорошівським парубком, що про його славлять, що дуже лихий. О, того коби-то нашій Катрі - той би їй борзо роги виправив, не бійсь! Та ту, мабуть, і чорт з рогами не взяв би, не то що! А ми обі навіки нещасливі, бо батько присягався, що нас доти не віддасть, доки тої гризи з хати не збудеться. Ох мені лишенько! Пропали і ми дві, пропав і мій Стефан, пропав і твій Іван! Всі ми пропали, а через кого? Через одну змію!..
Олена. Не журись, сестричко,- може, ще бог змилується. Батько наш добрий - не схоче чотири душі через одну язю тратити. А може, найдеться ще такий божевільний, що біду візьме, бо батько казали учора на базарі при людях, що утроє дають тілько віна, що обіцяли, аби лиш хто такий відважний найшовся з бідою свій вік коротати та свою голову товчи. А я буду батька просити, щоби і моє віно до Катриного доложили,- може би, хто борше злакомивсь. Мій Іван у батька віна не бажає, лиш мене одну. Мій сизокрилий! Та й про віщо би йому то віно і здалося, такого великого багача єдинчукові?..
Сеня. Хіба мій Стефан так не каже? «Пане Тодоре,- каже іноді до батька.- Коли хочете, то я вам з моєї кишені даю зараз тисячу червоних, лиш не топіть нас двоє, не закопуйте нашу долю молоденьку,- гріх вам буде!» Бо де ж се є, каже, правда в світі, аби через одну казюку, через одну вогняницю двоїм молодим вік занапастити? Та що з того, коли батько як що собі у голов уклепають, то хоть би і сам бог радив, то не поможеш! Тілько того, що година наша бідна та нещаслива!.. Та пазьмо, сестричко, бо мені здаєсь, що вже йде наш кат, наше горе пекуче! Так, она!
Катря уходить.
Катря. А що? Вишили по рушникові? Та ви отсе нічого і не вишили - ви сякі-такі ледащиці, гаволовиці! За те ж вам отсе! та отсе! та ще отсе!
Олена і Сеня утікають.
(Кричучи.) Я вас учитиму, як по цілій днині теленіти та гави ловити, а нічого не робити! Преанахтемські чортові дочки! Та же ви від мене більше кулаччя та кочержаників з’їсте, як у вашого батька хліба, що вас таких ледащиць вигодував, чортзна-нащо і кому! Але доки ще мене стане, то не мете ви мені гави ловити та про друків небилиці плести! Не бійтесь - не хоче батько, то я вас учитиму, сякі-такі!..
Тодір, що досі нишком у дверях стояв, вступає.
Тодір. Що знов за примхи, Катре? Чи ти вже не гадаєш твою злість хоть одробиночку вгамувати? Чи ти хочеш твою долю навіки закопати, а мене без часу у гріб трутити? Ох, дочко, дочко! Схаменися, доки ще час, аби відтак не запізно було. Коли бога не боїшся, то хоть людей стидайся, нещаслива! Ох, за що ж то ти мене так побив та покарав, господи милосердний!
Катря. Чорт хіба вас мордує та карає. А я про ваші ханьки рук не загну та не ждатиму, аби мені хтось на голові кілля тесав,- то знайте! А коли ще ліпше хочете знати, то вам скажу, що засі кождому мною верховодити - хоть би і вам самим! От що! Я вже не опелінок! А коли-сьте ваші донечки так розпустили, що нічого би не робили, лиш цілу днину у вікні сиділи та за друками гави ловили, то вирядьте ж їх за ними. А я як котрого друка уздрю, що ме сюди швендятися, то голову му провалю і донечкам вашим очі випарю окропом - висіли би їм ще сьогоднішньої днини! (Іде.)
Тодір. Або ж се не кара божа та не суд господній упав на мне, нещасливого? Та кобих хоть знав, у кого біда вдалася - така непевна, як гадюка? Хіба ж у чорта самого; бо люди приповідають, що він - щез би! - полуденником перекидаєсь та малі діти у полуднішню пору, коли люди при роботі лишуть саму дитину в хаті або в полі, підмінює. Отаке підмінче і се, і се мусить бути, бо мати покійна добра була, як та голубка,
