Як козам роги виправляють - Федькович Юрій

що мене, такого нещасливого, на тім світочку лишила. Нічого не приходиться робити, як усьо лишити, а самому йти, куда очі видять та ноги несуть! Хіба ж би я був се давно вже не зробив? Так мені жаль тих двох, що без моєї голови мусили би у найми йти або від біди світа ловити, так як я. Та ще ж одно спробую: розголошу у цілому повіті, що хто її візьме, тому сей час даю увесь мій маєток, навіть віно Оленино та Сенино, лиш аби нужди спекатись. Тим двом найдуться люди і без віна, бо добрі та любі, як день любий. Лиш тую одну біду ні мені продати, ні мені проміняти! О матінко Христова!..

 

Чути сторожа.

 

Хтось там іде?..

 

Іван, Стефан і Василь входять.

 

Іван. День вам добрий, батьку Тодоре! Чого такі смутні та недовольні, бадечку? За́годі, єй-богу, загоді! Та коли ваша ласка буде, то ме відтепер за вас отсей наш побратим воювати. Ми і прийшли, щоб много не короводитись, з отсим гідним легінем, а нашим давнім товаришем на вашу Катрю в старости. Що вона собі лихе́нька, то ми йому вже казали. Та йому се ще й радше; лиш тілько хоче, аби ви за мене дали Олену, а за Стефана - Сеню,- та й за дві неділі весілля!

Василь. Те так і є, батьку, як мій побратим каже; бо Катря мені вподобалась, а за решту - моя жура. Одно лиш то собі вперед виговорю: аби мені від вас ніякої перепони ані в якім-небудь ділі не було, що-небудь би я робив, бо і я собі примхований вдався - а може, ще і вашу Катрусю перестиг, коби здорова була! За сим словом прошу о вашу відповідь, батьку Тодоре!

Тодір. Катрьо!

 

Катря уходить.

 

Я отсе тебе заручаю з цим парубком. Хочеш іти за нього - добре, а ні - то ти не моя дочка, а я не твій батько, і від сьої години щоб ти мені і на моєму задвір’ю не находилась! Я дотепер суферяв усьому, як рахманин, а відтепер не буду. Не послухаєш моїх речей, дочко, то проклята єси від мене на афтемні дні!.. Чуєш, дочко? На афтемні дні!.. Ходім тепер, легіні, у сад дещо порадитись, а сі голуб’ята нехай собі пізнаються.

Стефан. Любої розмови!

 

Тодір, Іван і Стефан ідуть.

 

Василь. Та й так, Катрусечко-серденько: коли бог поможе, то ми собі за дві неділі і в парці? А парка то буде, парка! І чорти в пеклі завидуватимуть, не то що; бо і я собі стільки примховатенький вдався, що моя Катрусечка дорога! А се до доброї долі та до милого тривку конечне так і треба - аби обоє одної гадки були; бо що з того, що він буде сякий, а вона така або вона сяка, а він такий? На таке тривання хіба жидівські харки метати! Та то долечка щаслива, коли він собі острий, а она собі ще остріша; він палкий, а вна ще палкіша; він прудкий, а вна ще прудкіша. О, такий-то тривок благослови, боже! А не дай знов, боже, аби мені була дісталась дівчина тиха, млява, покірлива! Я би години з нею не жив! Остро, прудко, палко!! То і є що є! Хіба ж не так, Катрусечко-серденько? Я читаю з личка твого пишного, що, неначе індик, почервоніло; з очей твоїх ясних, що, неначе у когута, палають; з грудей твоїх лебединих, що, неначе міх циганський, ходять; з губок твоїх цукрових, що, неначе варениці, віддулись,- що і ти тої самої гадки, що й я! Хіба ж ні, Катрусю?

Катря (б’є). А щоби-сь таки відразу знав, якої я гадки, то тобі оце! та оце! та ще оце! Ти, преанахтемський сину!

Василь. А щоб і ти відразу знала, що я іграшки зроду люблю (б’є), то тобі отсе! та отсе! та ще й отсе, Катрусечко-серце! Таких іграшок у нас, в Дорошівцях, і сто раз на днину, граються. Добре, що я знаю, що ти їх любиш,- я перший їх завсігди зачинатиму; а звуться вони у нас «коточі піжмурки». Такої любої розривки, мабуть, і в цілому світі немає, не то що!

Катря. Коточі піжмурки? Ти, коточий придатку! Ти опришку, убійнику! Ти... ти...

Василь. Браво, Катре! Браво, лебідочко! Браво, голубочко, синьогорличко! Коточі придатки і що там ще - усі дівчата, що хоть половинку, хоть третинку тої відваги, тої острої крові, тої прудченької мови не мають, що моя Катрусечка розумна, моя Катрусечка цікава, моя Катрусечка палка, моя Катрусечка ігролюбива, моя Катрусечка чортополошеная; бо від неї би усі чорти утікали, окрім мене одного, що з радощів би зараз і крізь тую стелю скочив за теє, що таку парку собі запопав, як само серденько його бажало! О, не було й не буде такого милого тривання на цілому сьому світі, як буде тобі зо мною і мені з тобою, Катрусечко моя пренайлюбіша! Хіба ж така перла дорога мала впастись такому, якому тільки кужіль прясти та в попелі гратись? Мені! Мені одному сей дорогий камінь - Василеві Недобрюкові з Дорошівців! Аж за дві неділі?.. Не за дві неділі, а за тиждень шлюб,- абих знав, що попові ка́вуш грошей висиплю! Козир-дівці - козир-парубок! До попа! (Іде.)

Катря (плачучи). Ох, та з котрого ж то шпиталю божевільного мій бадечко - другий божевільний - такого вар’ята запопав та на мою голов післав, аби мене так обамбурив, як отсей-то мене оббамбурив? Ох, мої плечі, моя спина! А все - наче то жартиком, наче то іграшкою. Ох, ти доле моя тринещаслива! А що мене найдужче їсть, то те, що за соромом нікому і вповісти не смію, що я така оббамбурена, а то би всі зо сміху повмирали! Годинонько моя чорнесенькая! Се мене, мабуть, господь бог за мого бадечка побив, що я йому так корила! Та бадечко міг би мене був