Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Довго його не розумів. І безліч ось таких дрібниць. Мені ось незабаром вісімнадцять років, а я ще тільки раз їхав потягом з Крем’янця до Озеран. Я ще не бачив великого міста. Я ще не знаю, як виглядає трамвай. Я ще не бачив справжньої фабрики… Моря, гір, степу, вулканів. Навіть не знаю добре електричного світла, бо ніколи ним не доводилось користати. А чи тільки це одне? Чи тільки техніка? Природа? А безліч, безліч інших дрібничок, як поводитися, як користатися хустиною при сервірованому столі. У вас, можливо, це викликає посміх, а нам?

Розуміється. Наші хлоп’ята, принаймні більшість їх, цим голови не сушать. Що ось такий вам Мацюк, що живе зі Стасюком? Або Гриб? А інші… Хіба вони розуміють, що те все для людини важить? Такий Мацюк. Приходжу одного разу до нього. У короткій курточці, штанята в халявах, обличчя в червоних прищах. Він – божа коровка, сидить і довбає. Довбає і довбає. Історію довбає. Слово по слову, мов їсть черешні. Ну, розуміється. Це має бути наш інтелігент. Він має за нас щось сказати. Він, чого доброго, продовбається до вищої школи. Він і її, можливо, скінчить. А лишиться таким самим Мацюком. Без рівного, розумного слова, без справжньої ходи, без уміння навіть їсти ножем і виделкою. Дістанемо якісь знання. Сирі знання. Мов папуги. А треба інтелігенції! Аристократії!..

Я не знаю, як вам сказати, щоб не було так по-юначому, але ви мене розумієте. Нам треба піти за кордон. Нам треба пригадати, що ми в Європі. А Європа – це інтелігенція. І авта, і кав’ярні, і білі тверді комірчики, і фраки, і циліндри. Там це не театр. Там це будні. А ми – мужики. Нам ніхто не поможе вилізти з мужика. А самі ми не вміємо. Я пригадую, як Валя Лискевич учив мене підходити "до ручки дами". Треба, каже, триматися просто. Червоніти – це поганий тон. Не можна відмовлятися від чаю. Цілувати в руку тільки заміжню пані. Це не сміх. Я стояв і дивився, мов баран. Червоніти для мене Господом Богом дано. Просто триматися, коли голова сама хилиться від погляду на даму.

Тут нам мала б допомогти гімназія. Якісь курси чи що… Хоч би той самий Валя Лискевич…

Мединська розсміялась.

– Але ж, Василю. Пощо впадаєте в таку розпуку. Інтелігентність не тільки в зовнішній формі…

– Розуміється… Я це також знаю. Знаю, Настусю! Знаю, що і Європа це не самі циліндри. Але все те зовнішнє рекомендує людину. Я знаю, що камінчик у жіночому персні дами знайдено в грудці кременю. Але щоб він набув справжньої вартості – його шліфовано. І так, мабуть, усе.

– Але це, Василю, проти вашої теорії природності!

– То вже, прошу, інша матерія. Ми говорили тоді не про мужиків і інтелігенцію. Ми говорили про жінок… Інтелігентних уже, або таких, що носять капелюшки. Інтелігенція, по-моєму, сама по собі ще складніша, ніж циліндер чи фрак, чи навіть модний капелюшок пані Амалії…

– Василечку! Але я хотіла не про це. Ви зачіпали цікаві питання характеру, культури…

– І це до того стосується. Розуміється. Культура і є все це разом. Плюс своєрідне підсоння людської душі. Душевна насиченість, я б сказав. Величність душі. Вищий, ширший стиль життя. Чому мене приваблює аристократія? Бо там якраз усе те є. Я розумію це слово так, як його промовляю. Большевики, наприклад, розуміють це хіба по-своєму. Вони, либонь, полізли в другу крайність і там шукають істини буття. В пролетаріаті. Це переходове… Але я неофіт. Мені не гріх і помилитися.

– Багато, мабуть, не помилитесь… Але візьмімо другу тему… Ви пишете що-небудь?

– Хіба про це варто говорити?

– Вам треба, Василю, писати. Роман. Мені здається, вам не вірші писати, а прозу.

– Видаюся вам прозаїчним?

– Василю! І що за жарти? Мовчіть! Розумійте, що кажу. У вас така многогранність думок. І слово також ви маєте. Я вже вам казала. Я не казала вам про вірш. Про слово. Ваше слово важке і до вірша воно не пасує. Ех, уявляю собі… Минуть роки. Василь Шеремета під вусом. Виходить у Львові книга: Василь Шеремета. Роман. "Юнацтво" чи щось таке. А чи згадаєте там і мене?

– Напевно.

– О, чудово. Чим я можу це заслужити?

– Прекрасна леді кохає безрукого й безокого джентльмена, щоб звести його на п’єдестал величності. Вона не думає про те, чи згадає її хоч один романіст. Приносить у жертву гарне тіло і краплю по краплі виціджує п’янючу кров своєї душі, щоб створити з неї напій для тих, що дерзають. Ви можете з мене сміятись. Я перед вами, як кажуть китайці, рогожка для ваших ніг. Одначе… Юначе зухвальство, навіть коли й видається смішним чи порожнім, варте пошани. І я також кажу до того самого.

– Це, Василю, прекрасний монолог! Захоплююсь.

– А де є кров душі?

– Не чуєте її запаху?

– Прекрасна леді!

– Джентльмен! – і вона простягнула руку. Але було це досить далеко.

Василь не встав. Джентльмен спасував. Вона відхилилась на постіль. Права рука спустилась і повисла. Тонкі, довгі, білі пальці майже торкались підлоги. Зовсім, як у романі. Тільки його герой сидів непорушно біля столика на стільці і дивився розпачливо на бліду ясність коханої, майже вщерть налиту крикливим поривом краси величної молодості. Боже, Боже! Чи буде він коли переживати більшу, глибшу і мудрішу благодать? Він міг і встати, і підійти, і впасти навколішки, і плазувати чи цілувати, чи навіть перейти у гріх, але йому було тоді вже досить щастя. Він був також налитий вщерть і знав, що тільки встане – переллється через вінця і розіб’є навіки келиха, де зібрано таке величне і п’янюче питво.

– Василечку! Чи ви… хоч трошки кохаєте… мене…

Велика тиша. Мовчать. І тільки тепер зацокав у сусідній кімнатці стінний годинник. Василь, мабуть, навіть не думав. Серед глибокої, напруженої тиші він почав:

Давно люблю тебе без краю… – павза.

Давно, мов ангелу молюсь… – знов павза.

Та розказати про це боюсь!

Ходжу, молюся і зітхаю,

Як в тиху ніч зітхає бір… – довша павза.

Коли ж скажу тобі: ко-хаааю!

Тоді словам моїм… не вір.

Василь вимовив цю молитву і замовк. Вона лежала далі. Як придався йому цей простий віршик, якого одного разу вичитав в Літературно-науковому віснику. Як гарно і просто сказав він все за нього. І вона зрозуміла все. Вона лежала на подушці горілиць; ясний, юний зір спрямувала догори. Слухала кожне слово, не тільки слухом, але й душею. Розуміла, що він не може і навіть не сміє тепер встати зі свого місця; і була йому за це вдячна. Якось по-своєму вдячна, як тільки може бути вдячна юна істота жінки, яка готова на все, але бачить біля ніг своїх заковану в панцир стриманість, що вже переходить межу юначої нерішучості. І в цьому захваті вона відчула, що його слова далеко не порожні звуки кокетливої молодості, а справжні звуглені згустки наболілої пристрасті, вирваної з нетрів первобутності, де ще немає ніяких нечистих, зіпсутих, фальшивих ноток. І від цього вона безмежно, натхненно щаслива.

А надворі тиха, м’яка, темна ніч з простором, заповненим пелюстками яблуневого цвіту, що десь там, у райських висотах за безмежною темнотою, цвітуть, одцвітають і падають до наших ніг.

Пізно, пізно того вечора, коли навіть Євген відірвався від свого преферансу і спав глибоким сном, Василь сидів над своїм щоденником: "Вона мене кохає. Я це вже знаю. Я реву від лютого щастя, мов звірюка. За що стільки зараз?"

________________________________________

Примітки

фізика Кісільова – мабуть, описка автора. Андрій Петрович Кисельов (1852 – 1940) написав багато підручників з матерматики, не з фізики.

Ніколєнька в Толстого – герой трилогії Л. М. Толстого "Детство, Отрочество. Юность" (1852 – 1857).

Давно люблю тебе без краю – ця поезія, як і всі наступні в романі, належить У. Самчуку.

Літературно-науковий вісник (1898 – 1939) – славний український журнал, друкувався переважно у Львові.

Остракізм

Василь Шеремета стоїть перед дзеркалом і старанно пригладжує своє вихрясте волосся. Йому в вічі дивиться схудле, з легкими рум’янцями, кострубате молоде обличчя. Він дивиться, довго дивиться, обертається вправо і вліво. Нічого. Абсолютно нічого. Зовсім подібний на свою матір. Такі самі уста з широкою верхньою губою. Такі самі, з міцним синім відтінком, сірі очі. І брови, і чоло, і тільки в його присадкуватій, плечистій, міцно збудованій постаті помітне дещо батькове. Сутулуватість плечей, вузлуватий рух рук, тверда, з натиском наперед, хода. І в голосі відчувається щось батькове, особливо коли він відкашлюється. Звук його кашлю зовсім подібний до батькового.

Але в люстро він дивиться не тому. Хоче вловити в собі те, що може бути цікаве. Погляд? Пластика рухів? Вираз обличчя? Але нічого цікавого в собі не знаходить. Бог виразно створив його на те, щоб ціле своє життя він бачив перед собою недосконалість цієї творчості. Він витягається, випинає наперед груди, б’є по них кулаком. Вони ще зовсім молоді, але вони вже міцні і тверді. Він створений для тягарів. Двигати тяжкі речі. Ламати перешкоди. Твердо у щось вдаряти. Здвигати молоти і гатити ними по камінню, кришити його на частини. І коли антрополог буде міряти члени його тіла, він ледве чи зарахує його до якоїсь шляхетної раси. Тулуб його виразно довший від ніг… В загальному – плебей. Міцний, добрий зразок плебея.

Але "вона" все-таки "за щось" його кохає. Вона майже прообраз шляхетної крови зі своїм класично виточеним носом, з обличчям Венери, з глибокими і синіми очима. Можливо, у тому погляді ціла загадка? У чолі, що заокругло випинається вперед. І раптом у ньому щось прокидається і він сам себе жахається. Він сяє, мов смолоскип, і в той час обличчя набирає краси, і очі випромінюють безодню флюїдів, що діють навкруги, мов проміння сонця. Як приємно бути свідомим цього. Василь уперше зробив таке відкриття. Уперше виразно вдивився в себе свідомим поглядом. І він на очах піднявся знизу догори, розгорнувся направо й наліво.

Ні, Василю, не все одно, чи живеш ти, як зелена трава, чи бачиш і чуєш себе у часі, у просторі, чи знаєш ціну самому собі, чи гордий гординею розумного духу. То нічого, що ти поводишся скромно. Поводься так і надалі. То нічого, що ти не завжди досить нахабний. Нахабство не сила. То нічого, що ти делікатний і в голосі маєш якусь спокійну, зрівноважену ноту. Будь якраз, Василю, таким. Сила твоя в тобі. Твердість, певність і сила. Тільки відкрий усі її виходи, відімкни заржавілі віками замки, здійми з очей полуду предків твоїх.