Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

Все б ходив і говорив з усіма. Це заразив його Шпачук, а можливо прочитані книжки.

Думав також про Настю і невідомо чому все-таки обминав її. Чому? Ну чому? Щодня ж тужив за нею і не тільки за нею – за її тінню, за одним звуком, що почує з її уст. Бачив її у школі, як проходила через клясу, завжди випростана і завжди спокійна. Проходячи, здалека віталася, Василь злегка червонів, щось всередині стискалося, і це все. Здавалось би, після останньої розмови у них мусіла зав’язатись нерозривна приязнь. Ось він знов бачив її то з тим, то з тим… Її проводить Гнатюк, вона йде кудись з Луцкевичем, вона довго розмовляє з Семеном Івановичем. Ні…

Не подумайте фальшиво. Василь її не ревнував. Це було щось більше, ніж ревнощі. Ревнувати не міг. Не чувся в силі ревнувати жінку, яку так кохає, так якось особливо, безплотно, безкорисно. Всім, всім, що має в собі. І з кожним днем те кохання збільшувалось. Він перебував у стані якоїсь екзальтації. Лежав і засинав… І здавалось йому, що ось чує її недалеко біля себе. Не кидався вперед, а подався назад. Ішов вулицею і несподівано бачив якийсь синій капелюшок. Ціла істота його напиналась, мов тетива. Дарма, що капелюшок належав якійсь незнайомій особі. Стояв між товаришами, і досить було колись згадати "Мединська", як його обличчя вкривалось густим рум’янцем, а сам він бентежився, мов заскочений на чомусь поганому хлопчик. У сні і наяву, денно і вночі, на кожному кроці і кожної хвилини відчував він у собі її присутність.

А все-таки не йшов до неї. Зустрічала його.

– Василю! Може б зайшли сьогодні до мене?

– Вибачте, панно Настусю! Сьогодні не можу… – І так само завтра, позавтра, кожного дня.

Чи розуміла вона його? Невідомо. Принаймні він не знав. Вона хотіла бачити його. Він це знає. Вона хотіла з ним говорити. Це він також знає. Вона шукала його між іншими… Він мав нагоду переконатися в цьому. Але чи кохає вона його? Цього питання уникав. Просто боявся його, бо не міг повірити, щоб вона могла його покохати. Кохати можна Приходу. У нього ніс який, яке чоло, які очі. Як він просто і гордо тримається. Як він вміє вільно, граючись, розмовляти. Кохати можна Гнатюка. Яка в нього постать! Василь чув, що жінкам подобається справжня мужська постать: міцні м’язи, тверда хода!

Але за що кохати Василя Шеремету? У нього такий непоказний, скромний вигляд. У нього нерівне, округле обличчя. У нього стільки непевності у вдачі. Він так ніяково почуває себе в інтелігентному товаристві. У ньому безліч, безліч вузлуватості, повно нетактовності, остраху бути смішним. "Не бути смішним" – це його кара. Нарешті, у ньому така безодня плебейської гордості. І тому він ось такий. Як можна такого покохати?

І він бачив, що "такого покохати не можна". Усі панночки гімназії були з ним "отак собі". Він щось нецікаве скаже, вона півіронічно подивиться. Хм! Такий нецікавий, каже її вираз, і одвертається. Трохи інакше на селі. Там він вдома. Там дівчатка за ним позирають. З-за кута, з-за плота, стають навшпиньки за ним. Але він це здає на кошт того, що він там "панич"…

І тільки останніми місяцями Василь почав на щось вибиватися. Це сталося тоді, як він хворів і як Прихода тягався з ним за щоденника. Тоді вперше Василь вирвався і став на свої ноги. Він рвучко вирвав свій зшиток і відчув бажання вдарити напасника. А потім знов зібрання в справі виборів. І там він стояв самостійно. Особливо його розмова з Козенком. Прихода тоді хилився на бік Шеремети і той це виразно відчув. А вихід з гуртка остаточно його закріпив. Це був жест. Добрий, недобрий, але незалежний. Він відкрив Василеві довго стиснуті уста. Уперше він заговорив так, як сам хотів. І далі, і далі…

І ось тепер Василь сам із собою. Він все ще той самий Василь немов, але… М’який то м’який… Можливо, хтось уважає це заслабість. Може собі зістатися при своїй думці. Тут Василь викапаний батько. Також м’який, але до часу. Коли треба, він може стати і не м’яким, і тоді краще з ним не зачіпатися… Це не значить, що він комусь поб’є морду. На це він загордий, але він знайде спосіб постояти за себе…

Але все-таки… Настя не може його кохати, і він цього не вимагає. Він сам кохає і цього досить.

Василь вернувся з прохідки. Євген все ще "ріжеться". У кімнаті темно. В сусідній кімнаті старий читає вголос газету, стара з окулярами на очах слухає. Рипнули двері. Василь світить лампу. В сусідній замовкає читання. Відчиняються двері і показується господиня. На тонких, сухих її устах помітно глузливу посмішку. Вона завжди недолюблювала Василя. Невідомо чому, але недолюблювала. Любила вона Євгена і то, мабуть, тому, що батько його "батюшка".

– Приходила та "баришня", – сказала господиня. – он там оставила записочку. – Господиня сховалась назад, але зараз вернулась. – Якби кудись ішли, то наперед повечеряйте. Не буду для вас тримати вечері.

– Добре, – буркає Василь. Він вже читає записочку. "Ікс разів заходила до Вас. Маєте час? Навідайте мене. Н." В таких випадках Василь вже чується безрадним. Не може втриматись. Мусить зайти. Серце серцем, якось то вже буде, не думає про те. Не думає ні про що. Забуває за господиню та її нагадування. Йде. Зараз…

Приходить трохи невчасно. Настя ще не сама. З нею сестра і ще якийсь старший добродій. Розмовляють по-польськи. Василь зі своїм червоним обличчям ніяковіє зовсім. Скорше зникає у другій кімнаті. Але все сталося гаразд. Сестра натягає ось рукавички, капелюшок вже одягнений. Старший добродій бере свою палицю, капелюх. Вони відходять. – Довідзеня! – Довідзеня! – Рипнули двері і тиша. Ще десь там за вікнами кілька зайвих звуків, але тут вже тиша…

Настя переносить світло у другу кімнату. Це тут вона мешкає. Бачите? Показує те і те.

– Це моя резиденція, пане Василю! – говорить вона з посмішкою. Чогось вона сьогодні піднесена, весела. Крутиться сюди, туди, присіла, знову встала, забрала від Василя чорну кепку. – Роздягніться! Тут у нас тепло. Повісьте вашу бекешу сюди… Та-ак! Прекрасно… А тепер розкажіть…

– Про що, панно Настусю!

– Найперше хочу від вас добитись одного. Не титулуйте мене таким довгим титулом. Я для вас Нааастя! Товаришка… Колєжанка… Я тільки не люблю "ти", тому й кажу вам "ви". Але це все одно. Сьогодні ви мій гість. От! Сідайте краще, тут чи тут, чи лягайте, чуйтеся зовсім вільно, як вдома. Ха-ха-ха! Чого я, справді, сміюся? Отак. Інколи буває весело. І сьогодні якраз такий день. Сестра пішла вартувати. Вона у старостві і має сьогодні нічну варту. Я ходила під сніг. Повірите, що дуже люблю сніг…

Василь її перебиває:

Білі сніжинки, легесенькі, ніжнії

Звільна додолу летять,

– декламує Василь. Це те саме, за що Насті влетіло від Шпачука. Вона сміється.

– Так, – швидко говорить вона. – А сьогодні дійсно летіли вони білі-білі, мов цвіт черешні. Довго ходила, думала, сміялася… І думала про вас… Ну, ну, ну! Василю! Ну, що ж такого. Думала про вас і хотіла вас бачити, і зайшла до вас, а ваша господиня… Вона нагадує мені якогось Кощея. Так мене несимпатично зустрічає. Напевно думає, як це може бути: панна – і заходить до хлопців. Від цього у неї, напевно, сохне у горлі і липне до піднебіння язик. І це чудово, чудово, що ви прийшли. Просто-таки чудово. Ніколи не можу вас піймати. Що ви жар-птиця чи якийсь Іван Царевич?

Василь тільки схилив додолу очі. Що він міг сказати? Дивно.

– Ну, розкажіть мені щось про себе. А може ми нап’ємось чаю?

– Дякую. Нащо нам чай.

– То розкажіть про себе… Я певна, знаю, переконана, що ваше життя цікаве. Не перечте. Напевно цікаве. Я це пізнала з першого вашого вірша. Ось вам моя критика: Ваші слова насичені чимось живим. У них б’є пульс! Чується кров. Я не є кровожерлива, я скорше духожерлива, але кров пульсуюча, жива творить підніжжя духові. А такі духові явища не можуть не бути цікаві. Ну так розказуйте…

– Але ж я ще не жив. Я ще тільки збираюсь жити, – промовив врешті Василь.

– Напевно. Але ви, напевно, багато думаєте. Живете, як кажуть, нутром. І про це розкажіть.

– Думаю, панно Насте…

– І знов те сакраменське панно. Викручу вас за вуха…

– Тоді буду постійно паннати.

– Щоб вас крутила за вуха? Ха-ха-ха! Це мені подобається. – Підійшла і взяла його обережно за праве червоне прозоре вухо. Легенько накрутила. Він підняв на неї зніяковілий погляд. Вона хотіла щось зробити. Зробила непомітний рух вперед і миттю пустила вухо, повернулась і відійшла до постелі. Сіла на м’яку, сіру постіль, закусила губу. Дивилась на Василя, в якого від хвилювання німіли м’язи і сохнули уста.

– Ну от… І покрутила вас за вухо, – сказала вона по якійсь павзі. – Вдоволені?

Все відповів поглядом. Вона його зрозуміла, відчула, прийняла. І почувала себе не звичайно легкою, ніби могла справді звести крила і піднестися, мов птах чи мотиль, чи щось крилате.

– Ні, ні, Василю, – казала вона, ніби стрясаючи з себе той дивний стан. – Цікаво про це говорити. У нас товариші. Ми ходимо до школи. Ми ростемо на зрілих людей. Стільки, стільки проблем навкруги… А ми мовчимо.

– Бо не вміємо говорити, – сказав Василь, і голос його запнувся.

– Не вміємо? Чому?

– А тому, що ми були без’язикі. Хто вам має казати? Більшість наших хлопців селяни. А школа також мовчить. Школа наша – це особлива стаття. Не знаю, чи є ще де така школа… Не хочу нікого кривдити… І нашої школи також не хочу. Добре, що й така є. Чомусь її люблю і таку. Але вона не винна, що нас у ній не виховують.

– Хм!.. – муркнула Настя.

– Ми ж усі мужики. Ми ж тільки вийшли в світ. Десять поколінь за нами німих людей.

– Це дуже гарно сказано, Василю! Прошу!

– А мужик говорити не вміє. Я ось поїхав на Різдво додому. Віз мене один дядько. В його голові поволі ворушився мозок. Він хотів щось сказати. Треба було бачити, як він напинався. На пальці ставав… І нічого не вийшло. І всі ми такі мужички. Я і Козенко, і Стасюк, і всі. Ну, візьмім хоч мене. Ви кажете – розкажіть…

А хіба я можу щось розказати? Настусю! Скільки я маю клопоту з чужими словами. Ось недавно. Прихода заходить і каже: я зустрів Прохазку. Знаєте Прохазку? Ну, от… Це дуже гордий хлопчисько, чех, багач, купує старі книжки і складає для декорації бібліотеку. І Прихода каже: прийшов до мене і поблажливо поплескав по плечі. Що за фамільярність така? – обурився Прихода, а я зупинився над тим словом.