Юність Василя Шеремети - Самчук Улас
Бог не всіх створив для ряси та молитви. Створив і таких, що і його самого на небесах заперечують. Багато з нас хотіло б також "чимсь бути". Носити аксельбанти городових, бути льокаями при дворянських клюбах, подавати в ресторанах смажені курчатка, або їх поїдати. Багато, багато хотіло б бути писарями, посередниками для збуту вовни… Є і такі, що мітять просто в міністри…
Але наша доба забрала нам можливість бути порядними, добрими громадянами міщанського типу. Мусимо думати про вищі проблеми, бо це тільки нам лишили. Мріємо бути Гарібальді чи де Вальєро… І я тобі, товаришу, скажу: можливо, це на нашу користь. Спокійний, добрий час минув. Його немає. Умер. Його затерла велика війна, велика революція. По наших головах пройшли петлюрівці, большевики, махнівці. Без нас у Версалі краяли Європу. Без нас створили Лігу націй. Без нас писали всі ті закони, що нам сьогодні докучають, мов уїдливі мухи.
І треба що? Я тебе розумію. По-твоєму, одна дорога: продовжувати старе. Я навіть бачив, що ти та Лискевич, та пара ще таких носили минулого року старі кашкети російських гімназій. Я бачив вас у товаристві Крупа, що співає на витяжку "Боже царя"… Ні, ні! Пробач. Знаю, що ти все "Ще не вмерла" співаєш, але лишилось дещо і при "Ще не вмерла" такого, що тобі личить. Гулянки, надії на солодкий мед посади, на аксельбанти та петлиці, на серпанкових панночок…
Але ти розумний хлопець. Бачиш ти, що все-таки тепер не те. Тільки йдеш вперто по старому та співаєш своє "Ще не вмерла", трохи похнюпившися, ніби на прощі. І я тобі кажу: життя тепер тебе не послухає. Воно таке, як є, а не таке, яке б ти хотів. Йде нова людина, і отам за Шумськом лежить кордон, за котрим вона мостить собі місце на плянеті. Ти хочеш України? Там вона є. Ти хочеш бути полковником? Туди можеш поїхати. Там! Все там! А тут тільки… Ну, хвилевий припічок, на котрому хтось хоче гріти свої… – він знову ужив нецензурне слово і погано вилаявся. – Чіпляєте три зубчики з бляхи і тішитесь, що патріоти…
Тут Василь не витримав і ніяково вставив: "Чи п’ятикутні зірки…"
– Так! – гордо і твердо сказав Шпачук. – Але то п’ятикутна зірка. Цього ти не забувай. П’ять суходолів світу у нашій жмені. Ціле творче, чесне, працююче людство. Воля тим, що мають на неї право.
– А хто, по-твоєму, має це право?
– Ті, що його заслужили… Потом і кров’ю. Пролетарі!
– Усього світу, додай…
– Еге ж, як хочеш! Усього світу.
– А решта що?
– Змести! Залізною мітлою. Вогнем й мечем… Потопом! Мором! Щоб не залишилося жадного поганого створіння.
Треба було його в цей момент бачити. Як він змінився. Які справді мав дивні очі. Василь поглядав на нього з-під лоба, ніби на якогось апостола. Шкода, що він не сухий, як Савонарола, а круглий і повний, без бороди і власниці. Він для Василя завеликий. Чує, що хотів би з ним говорити, та не знає як. У нього думки зложені давно в певному порядку. Він тільки виймає їх і викидає, мов ракети. А що ж Василь? Він ось обперся ліктями об стіл, обняв двома долонями чоло, розтирає його направо й наліво, протирає очі і намагається схопити щось, що в його мозку загнізджується. І коли Шпачук патетично скінчив, коли він сказав, що і Василеве місце у тих рядах, що мають право на свободу, тоді Василь почав трохи плутано говорити. Він хотів висловити все враз, забігав уперед, потім вертався по те, що не сказав.
– Вибач, Прокопе… Це все, можливо, так, а можливо і не так. Я так погано розуміюсь… У нас політика й політика. Все навкруги політика. Всі ми в політиці… З ким не заговори, торкни пальцем і поллється відразу політика. Навіть о. Ніколай і той не може без політики навчити нас звертатися до Бога. Аж трохи нудно…
Шпачук при цьому посміхнувся.
– Мені це іноді… Ти пробач, але справді нудно. Адже є щось у світі й інше, чим можна цікавитись, крім політики. Недавно я читав, як один хлопчина без грошей поїхав до Америки, щоб там працювати на Едисонових заводах. Цікавився законами світла… Я, наприклад, цікавлюся віршами й прозою. Дякую тобі, Прокопе! Ти надав мені розмаху для розмови. Інакше я не можу. Не виходить у мене, і край. Думку я маю, але вона не завжди так, як слід, виходить словами…
Мене цікавлять особливо питання: право одних, безправ’я інших. Я знаю, що люди борються за свободу взагалі… За свободу твою, мою, мого батька, твого батька… Якихось там наших тіток. Коли мій покійний, царство йому небесне, дідусь стирчав у кріпацькому ярмі, розуміється, хтось казав: яким правом оцей Шеремета тягає це ярмо, а той он пан Клопуцький поганяє його налигачем? Наш добрий Шевченко з цього приводу зіпсув собі чимало нервів. Мене це, напевно, також обурило б. Тебе, безперечно, також. І багато було таких, як ми, добродіїв. Вони розпинались за наших дідів, що аж-аж! І нарешті прийшла "слобода"…
І що це я хотів казати? Ага! Здається оце: коли прийшла свобода, мій дід не знав спочатку, що з нею. Що це шматок сала, що намазав на хліб та й з’їв?
Шпачук вдавав зацікавленого. Ходив по кімнаті, а потім зупинився, присів на другому боці столу, нервово потарабанив по цераті короткими, грубими пальцями.
– І мій дід, – казав Василь, – почав крутитися. Не знав, чи варто йому тепер працювати? Чи не ліпше було б лежати, скажімо, на печі, гріти черево, потім піти кудись, знайти собі доброго кума, випити з ним, вернутись до себе, набити бабу, а потім знов залізти на піч та гріти пузо. І сталося так, як потім розповів мені батько, що у мого діда при дванадцяти десятинах надільної, доброї, без податків землі, не було чого їсти. Під час Турецької війни сімдесят сьомого і восьмого року мій дід з чисельним потомством, себто із славними моїми героїчними предками, дослівно голодували. А що тоді була ще міцна зима, а дід не хотів злазити з печі, то всі вони також сильно мерзли. Тільки покійниця баба тягала на плечах в’язанками з лісу хмиз і цим рятувалися…
Дід мій мав чотири сини і між ними також мій батько. Дванадцять десятин вони розбили на чотири частини, відірвавши від цілого дві частини для двох сестер…
Гаразд. Мій шановний предок помер на схилі років, не лишивши по собі ніяких портретів. Я вже не пам’ятаю його, і згадка про нього нестримно стирається. А шкода. І ось чому. Мій батько, діставши дві з половиною десятини дідівщини і маючи за звичкою того часу своє власне чисельне потомство, мусів щось діяти, щоб не піти слідами свого достойного батька. Він сам досить наголодувався, досить намерзся. Малим підлітком, парубком…
І він рішив, що його нащадки мусять бути позбавлені тієї приємності, якою так щедро був обдарований він. І що він мав робити? Рано вставати, пізно лягати. День у день тримати таке миттьове темпо. День у день вмиватися потом праці. Ти цього, можливо, і не розумієш, бо як я почуваю, ти походиш від заможних предків.
І нарешті мій батько свого дійшов. За царя він став, як то кажуть, на ноги. У нього було і те, і друге. Голоду ми в себе не бачили. Був на столі завжди хліб. Чорний, але хліб. У хаті було також тепло. Тісно, але тепло. Батько все купував землю. Цупко нас тримав вкупі. Сік різками, як шалений, за кожну провину. А потім післав нас до школи. "Розуму, казав, учитися!"…
Перед двома роками, як ти знаєш, у нас хвилево були люди з червоними бантами на грудях. Ти їх чув. Мали вони повну губу гарних слів. Розпинались за пролетаріат. І що вони зробили?.. Розбили поміщика, розбили церковну садибу і розбили мого батька. Тут вже я встану. (І Василь справді встав). Маю до тебе пошану і ту вигоду, що говорю по тобі. Я кажу: вони вчинили моєму батькові історичну кривду. І не тільки моєму батькові. Моєму дядькові, бо він був такий самий, як і батько. Але не зробили цього третьому дядькові. Бо той трохи вдався в діда. Той дістав корону права на життя, а мій батько такої не дістав. Цього я, Шпачуче, не розумію. Можеш проклясти мене бородою Маркса, але цього я не розумію…
– Бо він стояв проти…
– Ні! Не стояв він проти нічого. Він тільки чесно хотів дожити своє життя. Твого не хочу, свого не дам! Це було його гасло. Ти не маєш права щось проти нього писнути. Він проти них святий! Його треба у рамці на покуті ставити. Я знаю це. Ти не скажеш мені, чому то було так, але я скажу. Слухай: він був їм, твоїм славетним пролетарям усіх країн, чужий. Стоп! Я маю голос. Чужий. Він їм був чужий з природи. Він їх ненавидів, як ненавидів свого батька, а я певний, що твої товариші мого діда коронували б на царя пролетарів. Бо вони так і робили. У нашому селі того літа вони зробили свинаря "председателем" комбідноти. Це ще добре діло, бо свинар був чесний ідіот і тільки. Він не міг розрізнити правої руки від лівої, але злодієм він не був. В інших селах було інакше. Там були оті відпадки при владі. Непотріб. Галапасники. Нероби. Голота…
Так, так! Голота, яку я, Василь Шеремета, ненавиджу. І коли це зветься пролетаріатом, то ніколи, ніколи не зігнеш ти моєї шиї перед таким божком. Я є дука! Я є куркуль. Я є син свого батька! Я хочу бути сином більшого, ніж мій батько. Більшого, вищого, кращого. Ненавиджу низини! Так, так! Не кліпай очима. Я низини ненавиджу. Я… Одним словом, так є. Ти хотів мого слова. Маєш його! Задоволений?
Останні слова Василь майже викрикнув. Він розійшовся. Щоки його розчервонілися і очі заблищали так само, як і у Шпачука.
Шпачук такого не сподівався. Він ще не мав нагоди бачити Василя таким.
– І що ж ти хочеш своєю куркульською проповіддю довести?
– Не куркульською. А людською. Скажу більше: благородною!
– Ну, хай буде благородною… Що ж ти цим доведеш?.. Однаково одного разу прийдуть большевики, зметуть тебе і твоїх куркулів.
– І, можливо, також тебе. Вітер віє з Москви. Історію ми старанно вчимо як не в школі, то в тебе. Це тільки ти не цікавишся тим, що перед тобою. Думаєш, Маркс поможе? Не поможе. Заберуть і тебе! Як зітруть, то всіх зітруть. Але нас вже не раз стирали… Достоєвський пророкував, що руському народові написано врятувати світ. Чи не прийшов це часом час? Більш елегантної мови імперіаліста ніхто не має…
Такі поважні промови – хай їм грець. Вони можуть людину вбити. Василь це розумів і хотілося йому оминути багато дечого, але всі дороги ведуть в одне місце. Все те саме і куди б не повернувся, – все те саме.
