Юність Василя Шеремети - Самчук Улас

– Ко-та, – каже вона. – сивого… Мурку! Він такий м’якенький, як… Ану, ловіть мене!

І вона біжить у ліс. Але Василь робить кілька кроків і вже зловив. Вона кричить:

– Ні, ні, ні!.. Не торкайтесь, не торкайтесь до мене! Не смієте!

І вона справді сердита. Очі її налились гнівом. Але це тільки мить. Вона знов зриває маргаритку.

– Любить, не любить, любить, любить, любить… Все любить! – Обриває швидко всі пелюстки і все "любить". – Ах, це хороша квітка… Шеремето! – щебече дівча і нахиляє сюди й туди голову. Уста її химерно надуваються. – скажіть! Ви любите Киру?

Вона знає, що Василь відповість їй не те, що їй хочеться, і вона не дає йому часу на відповідь.

– Ні, ні, ні! – швидко щебече вона. – Ви не викручуйтесь! Ну, скажі-і-іть! Правду скажіть… А знаєте… Ви зветесь Василь? Правда? – Він кивнув, що правда. – Ви подібні на нашого Мурика, ха-ха-ха! – сміється вона, здається, без причини. – А тепер я Вас буду ловити. Тікайте!

Василь тікає. Вона біжить за ним. Ні-ні… Так вона не зловить. Добре. Василь не тікає більше, а тільки викручується. Але й так вона не зловить. Вона регоче, від сміху не може бігти, потім присідає на землю і нарікає:

– Ні. Ви не тікайте так… Я вас… Я вас… Я не можу… Ви – хлопець, а я дівчина…

Але це тільки підступ. Вона ось уже зірвалась, кидається на нього і ловить… – зловила, зловила! Ага, ага! Зловила. – І вона тримає його з усієї сили, хоч він і не думає видиратись. І зненацька, так як вони стояли один проти одного, він бере її за обидва лікті, притягає до себе, правою рукою миттю охоплює тонкий, гнучкий стан, нахиляється і кладе їй швидкий поцілунок. Уста її вогкі, розкриті, ніжні… Очі зовсім перелякані і широко відкриті. Вона хоче крикнути. Руки пружньо, з усієї сили відпихають його від себе.

– Не можна! – викрикує вона стисненим, переляканим, через заціплені зуби шепотом. І в ту саму мить несподівано і рвучко її рученята обіймають його шию, міцно до тремтіння стискають її, розриваються знов, і вона з викриком, мов злякане звірятко, зникає у кущах.

Це все одна мить. Блискавична, нагла й неповторна. Сталося неймовірне. Як сильно б’ється серце. Яка шалена напруженість. Який це день? Рік? Дійсність чи сон? Підняв ліву руку і поклав на чоло. Воно гаряче і вогке. Рука піднялася вище і сковзнула по м’якому волоссю. Зробив крок вперед. Торкнувся молодої деревини, і на нього впало кілька звинених хрущів.

Це дійсність, це – дійсність… Так було, їх могли бачити… Козенко. Він бачить все. Швидко глянув навкруги. Куди тікати? Сюди… Зірвався і побіг в зелене…

Благословенна мить, що породжує вічність з вічності і кладе сувору печать добра і зла. Не можемо пройти і не торкнутись. Не можемо бачити і не знати. Підійми свою правицю, Творче мудрого, і скарай нас, коли робимо не так. Коли ж кроки наші праві і серце наше тільки чинить твої мудрі правди – розкрий нам глибини істини і хай буде, як треба бути, тепер, завжди і на віки вічні!

Василь вийшов з лісу і опинився між товаришами. Там, у тих кущах йому даровано невідомим Богом велику таємницю. Він заховав її глибоко в собі і змакнув на тяжкий замок сорому й мовчання.

Збираються відходити. Гамірливий, барвистий день з неймовірним розмахом пролетів над плянетою. Сонце пропекло по-синьому свою вогненну путь і загрозливо зупинилось над заходом. Здається, воно ось-ось зірветься і зі страшною силою грохне на ліс, на землю, заливаючи все вогнем.

– Додоомуу! Додоомуу! – Від’їзд! – чути чистий, сильний голос Варвари Сергіївни. Луна його йде поміж деревами… – Додому! Додому! – відбивається там далеко.

Захекані та розчервонілі вириваються звідусіль молоді люди. На них – вогонь сонця. Вони напоєні вщерть силою повітря, їх молодість кричить криком, бо їм так добре на землі…

– Гей там!.. Збірка! Скоро прийде потяг! Збираються всі з вінками, квітами, здоровенними дрюками – розхристані, спітнілі… Гей, гей! Го-го-го! – лунають вигуки. Сотні ніг топчуть вогкувату, вкриту лісовим квітом, землю. Йдуть! Всі йдуть… Впереміш… Молодь, молодь, а між ними, мов окремі острівки, їх учителі.

І ось вони на станції. Це не станція, це – саме життя! Ще ось за хвилину вирветься з зеленого лісу потяг і понесе їх до нового. Чути вже свист! Він вже йде.

– Славаа! – виривається з сотні юних грудей.

Потяг зупиняється. Він добродушно чмихає і чекає. Сідайте! Сідайте всі! Поїдемо… Дим виривається з нутра машини і розлягається над зеленим простором. Повінню вривається молодь в двері, вікна і в кожну щілину. Варвара Сергіївна вже не може дати ради. Вигуки. сміх, свист… Всі місця вже запхані… Червоні, сяючі обличчя заповнили всі вікна. Безліч рук без потреби має в повітрі. А потяг чекає, чмихає, а дим виривається і розлягається…

А стрілка годинника йде вперед… Ще мить, і засвистить свисток… Є вона. Різкий посвист розсікає гущавину лісу. Луна його біжить шалено в хащі і сповіщає: Їїїдуть! Їдуть! Бойове, велике, сильне прощання… Вириваються нові, чорні звої диму. Колеса рушають – поволі, швидше, ще швидше… Починається пісня – одна, друга, в кожному вагоні… Обличчя співають, руки миготять… Вагон за вагоном, вагон за вагоном – колеса поцокують на стиках, беруть розгін, мигають і пролітають вперед. Вперед!

Потяг пішов просто і рівно туди, де в перспективі видно безмежний обрій. Він віддаляється. Він меншає і зникає там, де зникає все… У безмежності… У вічності…